ЕлінаЗаржицька.
Інтерв’ю
зОленоюЛань
ОЛЕНАЛАНЬ:
ГОЛОВНАВИМОГА
ДОСУЧАСНИХКАЗОК
–ШАЛЕНИЙТЕМППРИГОД
ТАПОДАЧІЦІКАВОЇІНФОРМАЦІЇ
Не
тількираніше
–так
меніздається
–а й
заразлюдивірять
у те, що
поруч
ізнамиживуть
чарівні
істоти, як
впливають
на
долю,заподіюють
гарне або
лихе.
Інакше,
чому б
нетільки малі,
а
йдоросліцікавлятьсялітературоюпроміфічнихістот?
Отже,
тим,
хтоцікавитьсятакоюлітературою,
раджувзятикнигу"Бурдебач"
сучасноїукраїнської
письменниці
Олени Лань.
Разом із її
героями ви
з легкістю
поринете у
світ
казковий і
різнобарвний,
сповнений
хвилюючих
пригод і
несподіванок.
Світ, який
познайомить
вас із
багатьма
забутими,
але такими
реальними
для наших
предків
міфологічними
істотами. І
не можна
поділяти
їх на
добрих та
злих.
Насправді,
кожен із
персонажів
повісті
Олени Лань
багатогранний
та глибоко
психологічно
виписаний
– як і
справжні
люди.
Визнання"Бурдебач"
отримав
нетільки
вУкраїні,
дебуввиданийдвомамовами,
алеі в
Чехії, з
ілюстраціями
словацького
художника
Яна Лауки
Скорки. Та
зупинятися
Олена
Ланьнезбирається.
Втім, не
всеодразу.
Щоществорилаавторка,
визможетедізнатисьіз
нашоїрозмови.
– Олено,
звідкивзяласьідея
–написатипродомовика,
та ще й
незвичайного,
а "дикого",
"лісового"?
–
Якжурналіст,
япрацюваладлягазетногоматеріалунадзбіркоюнауковихстатейукраїнських
етнографів
і була
просто
вражена
тим,
наскільки
мало ми
знаємо про
те, яким
бачили
навколишній
світ наші
предки.
Їхні ліси,
річки,
озера та,
зрештою, і
власні
обійстя
повнилися
настільки
незвичними
казковими
істотами,
що просто
дух
захоплювало.
Чи не
вкожнійобластібули
своїваріанти"диких"
та"домашніх"
духів,
прояких ми
ігадки не
маємо.
Сучасні
діти
безпомилково
дадуть
відповідь
на питання,
як
виглядав
грецькийсатир,
аленавряд
чиопишутьдомовика,
мамуну,
нявку
чипольовика.
Вже
тодіцяситуаціявидаласямені
вкоренінеправильною.
Але
знайтичас,
щобобробититаку
силу-силенну
матеріалу,
вдалося
тільки в
еміграції,
коли
закінчився
щоденний
газетниймарафон.
Фактично, я
поєдналадитячуказку,
якупридумалаколись
длясвого
сина, –
промаленьких
чоловічків,
які
крадуть
з-під ліжка
все, що
погано
лежить, та
ідею
популяризувати
українську
демонологію.
А кого ще
можна
зустріти у
власному
помешканні
посеред
ночі, крім
домовика? І
де краще
сховаєш
вкрадені
речі, ніж у
зачарованому
лісі?
–
Кумеднеслово"бурдебач"
вигадане?
Наскількизнаю,
такогослова
вміфологічномусловнику
немає…
–
Йоговигадавмійчоловік
–чех
ПетрГлавачек.
Маленькимвін
не
знавжодногосправжнього
лайливого
слова, тож
називав
"бурдебачем"
кожного,
хто йому не
подобався.
Тому
казковий
бурдебач
досить
вередливий.
–Вередливийнаскільки?
Настільки,
що
Микитівід
ньогочас
відчасудобрячедістається.
Жодні"тюті-муті".
З лісовими
духами він
теж
особливо
не
панькається,
хоча ліс, за
великим
рахунком,
не його
територія.
Так,
чарівницю
Господиню
він щиро
поважає та
об'єктивно
оцінює її
неабияку
магічну
силу, але це
зовсім не
заважає
йому
зламати
охоронні
чари на
вході до її
печери
тільки
тому, що
самовпевненість
духів, які
їх
накладали,
видається
йому
відверто
смішною.
–
Міжіншим,
рекламнийслоганцієї
книгимає
дужекориснийвиховнийаспект
–привчаєдитину
до
порядку.
–
"Незалишайтеречі
підліжком,
–
їхвкрадебурдебач"?
Ну,
черезнього
я вжене
можуввечері
заскочити
на каву до
кількох
своїх
львівських
коліжанок.
Оминаю
їхніх
чоловіків.
Річ в тім, що
діти не
тільки
починають
прибирати
власні
речі, а ще й
роблять
зауваження
татам: "Де ти
кинув свої
чоботи? Ти
що, не знаєш,
що вночі
може
прийти
буребач і
забрати їх
до
зачарованого
лісу?!" Ці
тати тепер
мене дуже
"люблять"
(посміхається).
Втім, з
часом
бурдебачі
стають у
пригоді і
дітям. Коли
ті йдуть до
школи та
починають
губити там
числені
олівці та
гумки. "Мамо,
це не я, –
виправдовувався
один з моїх
маленьких
читачів. –
Це все –
бурдебач!"
– Ха-ха!
Топравда.
Жаль, коли
ябуламаленькою,
не
булазнайома
зтакоювидатноюособистістю
як
бурдебач…
Але про
головного
героя ми
все
з'ясували. А
інші
міфологічні
істоти?
Окрім
етнографічних
досліджень
ти
користувалась
ще якоюсь
спеціальною
літературою?
Адже
виписані
вони
настільки
детально,
зі знанням
справи…
–
Тількинауковідослідження,
словникитаенциклопедії.
Все те,
щонормальналюдина
знепідробним
захватом
на ніч
читати не
буде.
–Прекрасно.
Тобто,
пригоди
нанауковійоснові.
Та ждійсно,
читати"Бурдебача"
спокійно
неможливо.
Текст "не
відпускає"
читача від
першої до
останньої
сторінки.
Отже,
звідси
питання:
хто був
налаштований
розказати
про всі
пригоди –
їх
вигадувала
ти, як автор,
чи то самі
герої
шепотіли
тобі на
вушко?
–
Церепетувавмій
Микита:
"Нууудно!
Мало бійок!
А чому
янікого
нерятую, а
всірятують
мене?! Я що –
знову
плачу? Ще
чого! Я ж не
дівчинка!"
Лірична
розповідь
у стилі
"було
колись на
Вкраїні" за
таких
екстремальних
умов
творчості
народитися
просто не
могла. Як на
мене, це
головна
вимога до
сучасних
дитячих
літературних
творів –
шалений
темп
пригод та
подачі
цікавої
інформації.
В умовах
конкуренції
з
кінематографомітелебаченнямми
вже
неможемодозволитисобіписатипо-іншому.
А"Бурдебач",
на думку
деяких
фахівців,
взагалі
готовий
сценарій
для
мультфільму.
–
Післятого,
як
цякнигавийшладруком
(абоще
впроцесінаписання)
чи
неприбіглидо
твоєї
господи
домовики з
усіх усюд?
Чи не
коїлось у
тебе вдома
якихось
див? Ти не
боялась,
щоображенічинезадоволенічимсьохоронцідомашньогозатишкупостійновлаштовуватимуть
тобі
неприємні
сюрпризи?
–
Навпаки, у
менезавждибуличудовівзаємини
здомовиками.
Один з
нихнавіть
живу моїй
львівській
квартирі. Я
чула його
кроки на
кухні, у
коридорі
та у нашій з
чоловіком
кімнаті.
Зазвичай,
він бігав
по шафі, але
далі її
кута якраз
над моїм
комп'ютерним
столом
ніколи не
заходив. За
кілька
років
проживання
в цьому
домі мені
не вдалося
розбити
жодного
горнятка
чи тарілки,
хоч я "дуже
старалася".
– До
речі,
щододругоїчастини«Бурдебача»…Твої
героїне
простостаютьстаршимиза
віком, але й
гартуються
у важких
випробуваннях,
небезпечних
пригодах.
Над якою
частиною
було
працювати
важче – над
першою чи
другою?
–
Другою.
Меніздавалося,
що
вонасамавихлюпуєтьсяна
папір,
біжитьпопередмене.
Якщо
першого
"Бурдебача"
можна
умовно
назвати
"живим"
етнографічним
словником,
покликанням
якого було
познайомити
сучасних
дітей з тим,
як
виглядали
і
чаклували
духи
давніх
слов'ян, то
другий
"Бурдебач.
Операція
"Порятунок"
відповідає
напрямку
"казковий
реалізм".
Адже у
ньому
майже
немає
вигаданого.
Особливо
коли
йдеться
промагічнуармію
душ,
зібранувідьмоюОлілгоюдля
війни
злюдством.
Кожен
воїнцьоговійська
чітко
відповідає
реальному
прототипу.
Юний читач
дізнається,
як
виглядала
тварина,
щозникла
зЗемлі
зпровинилюдей,
підякимприводом
іяк саме
їївинищили,
вимираючий
це вид чи
вже
вимерлий.
Комусьвистачитьказковоїформиподій,
хтосьзазирне
додокументальнихзносок,
алеінформацію
діти
отримають
по суті
однакову і
зможуть
замислитися.
Злегка
зачіпається
в книзі
йтемасадизмущодотварин
умистецтві.
Всьогодвомаштрихами.
Свого
часуязіткнулася
з обома у
реальному
житті, і
вони
справили
на мене
таке
сильне
враження,
що
захотілося
підготувати
сьогоднішніх
дітей до
зустрічі з
подібними
явищами.
Втім,
нехочу, щоб
виподумали,
ніби
удругійкнизі"Бурдебач"
перетворивсянаінтелектуальне
"страховидло".
Зовсім ні. У
ньому, як і
раніше,
багато
неймовірних
пригод,
кохання,
дружби,
сміху і
дрібного
хуліганства.
Він вірний
своїм
старим
давньослов'янським
героям:
домовикам,
мавкам,
нявкам,
русалкам,
мамунам і
водяному,
але до них
приєднуються
нові:
банники,
болотний,
дворовий,
хмурники...
Щоправда,
вони
зустрічаються
з цвергами
і
лепреконами,
– але чому б
і ні? Адже
головні
події
книги
розгортаються
на лижному
курорті. А
кого там
тільки не
буває!
Книгаіснує
велектронномувиглядідля
всіхтипівносіївросійськоюмовою.
–Зрозуміло,
що син,
дляякого
самействорювалапершучастину,
вже виріс.
Чипереймається
він зараз
долею
свого
прототипу?
– Час
відчасу
йомудоводитьсяприходитина
моїчеськіпрезентації.
А інколи
яскидаюйому
рецензії
юних
читачок, де
вони
захоплюються
літературним
Міком. Тоді
він
відверто
сердиться:
"Мамо, ну, ти
ж знаєш, що я
ніколи не
був таким
ідеальним!"
До речі, в
книзі він
саме так
неідеально
і
поводиться.
– А
длядонечки
щенестворилаякогоськазковогоперсонажа?
–
Менецілкомвлаштовуєпаралель
змавкоюВарварою.
Бойовадівчина,
імудра.
–
Натеперішнійчас
типрацюєшнадзбірникомоповіданьпродворового.
Чимпривабивтебе
цей герой?
–Насамперед–колоритноюзовнішністю.
Адже
цесумішпівня
тазмії.
Давнісловʼянималинеабияку
фантазію.
До речі,
характер у
нього геть
не
цукровий.
Ні
етнографічний,
ні
опрацьований
мною. Мій
Дворовий
автентично
недолюблює
домовиків,
хоча і
погоджується
їм час від
часу
допомагати.
І терпіти
не може
людей. Крім
двірнички
Марійки, що
старанно
прибирає
його
провулок.
Головний
герой мого
іншого
циклу
«Невезучий
домовичок»
значно
добріший
та
вихованіший.
Ці казки
вже чули у
моєму
виконанні
діти
Дніпра.
–Наскількизнаю,
журналістикатебе
такожневідпускає.
Адже
самети
єавторомтекстівіміджевого
проекту
«Між вами.
Українці,
якими ви їх
не
знаєте».
–Журналістика–
цедіагноз,
іце
нелікується.
Наш
проектрепрезентував30
особистостей,
що
народилися
та
отримали
освіту в
Україні,
але
пізніше
зробили
блискавичну
карʼєру в
Чеській
Республіці.
Бізнесменів,
вчених,
лікарів,
художників,
архітекторів,
артистів
опери та
балету...
На жаль,
найчастішеукраїнцівтутсприймаютьякремісниківчиприбиральниць,
і це
требазмінювати.
Хоча на
презентації
проекту
мер Праги
Зденєк
Гржиб
визнав, що
це місто
вдалося
так якісно
відновити
і
розбудувати
тільки
завдяки
будівельникам
з України.
Безперечно,
це також є
нашою
великою
гордістю, і
водночас …
болем. Адже
і Україну
треба
піднімати
з руїн.
Особливо
знищену
війною.
Люди не
мають
шукати
роботи та
кращої
долі на
чужині.
–
Вкотреупевнююсь,
що
вислів"Талановиталюдинаталановитау
всьому"
правдивий.
Це ж і про
тебе – і
журналіст,
і
письменник,
і – відкрию
таємницю –
танцюристка.
Причому,
дипломована.
Про цей
"відрізок"
життя мало
хто знає.
Розкажи, з
чого пішло
захоплення
танцями?
Це не
було"відрізком",
це
булоУСІМ
моїмжиттям(посміхається).
Танцюю
зп'яти
роківі,
скільки
себе
пам'ятаю,
ніколи не
уявляла
життя без
сцени. Це
дуже
швидко
зрозуміли
мої батьки
і вдало
використали:
або вчишся
у школі на
відмінно,
або –
жодних
танців.
Довелося
вчитися, та
воно того
вартувало.
Останні
роки перед
народженням
Микити я
була
солісткою
львівського
модерн-
балету
"Акверіас".
Ми довго
співпрацювали
з Софією
Ротару, а до
неї – з
Оксаною
Білозір.
Виступали
всюди: від
Якутська
до
Нью-Йорка. А
тут у Празі
я відкрила
танцювальні
курси для
жінок від 30
до 130 років.
Серед
моїхученицьменеджери,
художники,
архітектори…І
як
щировони
танцюють!
Саме
«ЩИРО», – бо
танцювати
треба
насамперед
душею, без
цього
нічого
путнього
не вийде.
–
Пронагородине
забудьзгадати…
– Ти
програмотувідАсоціаціїдіячівестрадногомистецтваУкраїни
"Зазначнийособистийвнесок
у розвиток
українського
естрадного
мистецтва"?
Я отримала
її вже "на
пенсії" – з
нагоди 25-
річчя
колективу.
Так що – не
рахується,
не бойова
нагорода
(сміється).
Але, як і
кожному
пенсіонерові
у такому
випадку,
було
приємно, що
твою
паханину
не забули.
- Мабуть
ідоньцірозповідаєшпро
танці? Вона,
часом,
незбираєтьсяпітимаминимшляхом?
–
Мипочали
зфігурногокатання,
плаваннятакераміки.
– Ух ти!
Яказдібнадитина!
Амузикоювона
незахоплюється?
–
Зурахуваннямтого,
щоВарвара
щезаймаєтьсяскелелазанням,
а з
батькомкатаєтьсяна
лижах,
скейті
тавелосипеді,
наразі я
немаю
яквпхатимузичушколу
у їїграфік.
Хочвона і
вступила –
на вокал.
Довелося
тимчасово
притримати
коней.
– Уяви,
щотвоїм"Бурдебачем"
зацікавитьсякомпозиторі
напише…музику
длярок-
балету. Ти
би брала
участь у
постановці
танців,
скажімо?
– От
чогоне
бачу
для"Бурдебача",
так це рок-
балетноговиконання.
І
потімтанцюрист
і
хореограф
– це зовсім
різні
професії. Я
б за
постановку
ніколи не
взялася. А
от
театральною
виставою
"Бурдебач"
вже став,
його
поставив
київський
центр
раннього
розвитку
дітей
"Мандаринка".
Мені
вислали
відео,
вийшло
пречудово.
І з
ляльковою
виставою
також – у
Дніпропетровській
обласній
бібліотеці
для дітей.
– Що це,
якневизнання?
Іцепідтверджуєте,
що протвою
книгує
відгукине
тількижурналістів,
але й
науковців...
–
Їїнауковийаналіззробиладокторнаук
зсоціальнихкомунікаційпрофесорНіжинськогодержавного
університету
ім. М. Гоголя
Тетяна
Дзюба. Дуже
дивне
відчуття
читати про
себе
утретійособі
тазнайомитисяз
науковимрозтиномвласноготвору.
Виявляється,
япредставник
українського
постмодерну.
А я думала,
що
просто казки
пишу
(сміється).
Дужеприємнобуло
такожотриматипозитивнурецензіювідУніверситетуПівденногоІллінойсу(США),
який
рекомендував
мою
дилогію до
друку для
всіх
вікових
груп, крім
найменшої.
– Зараз
тимешкаєш
нена
ріднійземлі.
Знайшласвоєкохання,
щастя,
родиннийзатишок
уЧехії. А
щоб ти
хотіла
побажати
тим, хто
залишився
в Україні?
Своїм
читачам?
Миру. І
щобвсі
їхнірідні,
атакожблизькі
інавітьдужедалекізнайомі
танезнайомібули
живі-
здорові та
не знали, що
таке
війна.
– Дякую
зарозмову,
Оленочко.
Нехай
твійдомовичоквлаштує,
аби в
твоїйродинізавждипанували
лад, тепло
та
благополуччя.
РозмовлялаЕлінаЗаржицька
