Леся
Гринців-Модрицька.
Легковажність
Сіріє…за
вікном
починається
новий день.
Він не
звиклий…
Не такий, як
завжди. Хоч
сонечко
далі
сходить
з-за обрію і
зігріває
своїм
промінням
зболілу
землю.
Землю, яку
так
щоденно
знищує
людство,
використовуючи
Богом дані
знання,
собі на
шкоду.Чи не
однаково
для всіх
світить
сонце, чи
вибирає
воно
кращих? Та
ні…
Сонечко
зігріває і
добрих і
злих,
багатих і
бідних,
красивих і
не дуже,
розумних і
обмежених...
Воно не
робить
вибору, бо
всі, без
винятку,
народилися
однаково і
однаково
покинуть
цей світ.
То для
чого
самому
себе
знищувати,
створюючи
щоразу
нову зброю,
бажаючи
заволодіти
світом. Все
це і так
тимчасове,
бо світом
володіє
лише Бог.
Жаль, що
не всі це
розуміють.
Верховенство,
слава і
могутність
не вічні.
Всі
відійдуть
з цього
,,здурівшого,,
світу, як і
їхні
попередники,
залишаючи
за собою
добру, або
ганебну
славу.
Місто
ще спить. Не
поспішає
пробуджуватись.
Пташки
щебечуть у
парках і
садах, а
люди
сплять…
Куди їм
поспішати.
Адже
оголосили
карантин.
Все
зачинено,
місто ніби
вимерло.
Спочатку
це не
сприймалось
тривожно.
Десь там ,в
далекому
Китаї,
помирають
люди. Що нам
до них.
Добре, що
нас не
зачіпає. У
нас і без
цього є
причини
для
переживання.
Ворог
нищить
Україну,
зрадники
продають
її
ворогові,
притискають
свободу,
патріотів
засуджують…
Та нова
біда нас не
минула,
прийшла
вона і на
нашу землю.
Щоденно
смерть
почала
косити
людей.
Урядовці
нам кажуть
вчитись
жити по
новому.
Тобто
жахатись,
коли
кашлянеш,
чи
заболить
голова,
жити в
постійній
тривозі,
оминати
людей, не
бачитись з
родиною,
перебиватись
на
зекономленому
і при цьому
не
виявляти
невдоволення,
списуючи
все на
глобальну
пандемію.
До того ж
бути
наляканим
постійною
появою
нових
вірусів і
їх
мутантами.
А все ця
біда є
нічим
іншим, як
бактеріологічною
зброєю, яку
винайшли
для
людства
знамениті
вчені. Чому
ж
страждають
прості,
миролюбні
люди? Чому
зробили їх
піддослідними
кроликами?
Кажуть
вчені, що
планета
перенаселена.
Та чи винні
в цьому
діти? Вони ж
не
просяться
на світ, то
чому ж
мають
терпіти
біль і горе.
Їхні
маленькі
душі ні в
чому не
винні!
Смерть
не
перебирає,
косить
багатих і
бідних.
Хоча
багаті
мають
можливість
лікуватися.
А
бідному-хоч
відразу в
могилу
лягай. Не
маєш
грошей- ти
ніхто.
Помирай і
не
засмічуй
для
багатіїв
повітря і
землю. Таке
життя
настало!
Коли
люди
потрапляють
у
безвихідну
ситуацію,
то
починають
надіятись
на Бога. Не
даремно
кажуть: ,,Як
тривога, то
до Бога,,
Чергове
випробування
людству? Чи
озвіріють
і
замкнуться
в собі і
своїх
проблемах,
чи змінять
свою
поведінку
і стануть
добрішими
і
милосерднішими?
Кожен по
своєму
зреагує на
теперішню
обстановку.
Дивно
спостерігати
за
великими
чергами в
супермаркетах,
не відаючи,
чи зможуть
спожити ці
закуплені
запаси
продуктів.
Бо ж не
відомо ,чи
сам десь
підхопиш
цей
проклятий
вірус, чи
принесеш
його з
продуктами
додому.
Та
постійно
сидячи
вдома так і
тягне до
холодильника.
Спочатку
це декому
навіть
сподобалось,
думаючи, що
відіспиться,
почитає
книжки ,не
спішитиме,
не
нервуватиме,
відпочине
душею. Та
час
пройшов,
виспались,
наїлись,
начитались,
правдивої
і не завжди
вірної
інформації,
наслухались
всякого в
інтернеті.
Ситі по
горло…
Гроші в
більшості
людей
закінчились,
а діти
просять
їсти . Як
далі бути?
Надії на
зміни і
покращення
нема. Люди
тривожаться,
озлоблюються,
а деякі
стають
байдужими.
Всі ці
переживання
передаються
дітям. Вони
бояться
втратити
батьків і
залишитись
одному в
цьому
жорстокому
світі.
В одній
не бідній
сім’ї, яка
складалася
з бабусі-
заробітчанки,
дочки, зятя
і двох
дітей ,
сталася
трагедія.
Бабуся,
заробляючи
на життя
працею в
Італії,
підхопила
вірус Covit-19.Як
не
остерігалась,
та
заразила
її бабуся,
за якою
доглядала
вже
декілька
років.
Стареньку
забрали в
лікарню, а
бабусю
Марію
звільнили
з роботи. То
ж вирішила
поїхати
додому, бо і
так
планувала
Великдень
зустріти в
колі
родини. Аж
тут
несподівано
з’явилася
ця хвороба
і Марія
вирішила-
поки ще
масово не
їдуть,
збиратись
в дорогу.
Купила
подарунки
,ласощі для
онуків і
полетіла
літаком
Рим-Львів
додому,
радіючи, що
зустрінеться
з
найріднішими.
В
аеропорту
її
зустріла
донька з
зятем,
міцно
обіймали
цілували,
адже майже
рік не
бачились.
Про
хворобу
ніхто не
задумувався.
Мати ж не
стара
жінка, ще й
п’ятдесяти
не має. Та й
виглядає
цілком
здоровою.
Очі її
світяться
радістю.
Швидше
б доїхати
додому і
внуків
обійняти,
та
обдарувати.
Про
карантин в
Україні не
йшлося, все
тільки
починалося.
Через
декілька
днів
відчула
себе
втомленою
і почала
покашлювати.
І знову
байдужість
перемогла.
Все
списала на
втому і
зміну
клімату. В
Римі
гаряче, а в
Україні
пізня
весна,
прохолодно.
..Вирішила
попити
народних
ліків, вони
їй завжди
допомагали
краще за
аптечні.
Та біль
у горлі не
зникав, а
кашель
починав
дошкуляти.
Дочка
викликала
лікаря.
Поверхнево
обстежили
і наказали
сидіти
вдома на
двохтижневому
домашньому
лікуванні
під
наглядом
сімейного
лікаря.
Прокинулась
Марія
серед ночі
від задухи
і кашлю,
який
здавалось
розриває
їй легені.
Зміряла
температуру,
вона
досягала
позначки
сорок
градусів.
Нарешті
почала
хвилюватись.
Дочка
викликала
швидку, яка
забрала
хвору в
інфекційне
відділення
лікарні, де
обстежили
і
попередньо
встановили
діагноз-
пневмонія.
Коли
прийшли зі
Львова
результати
тестів і
підтвердили
захворювання
на вірус,
Марія
страшно
злякалась.
Мала гроші
на
лікування,
та
турбувалась
за рідних. І
помирати
так рано не
хотілось.
Адже
заробила
собі на
безбідне
життя, була
повна сил і
мріяла
поставити
онуків на
ноги.
Коли
почала
задихатись-підключили
до
штучного
апарату
дихання.
Рідні були
ізольовані,
та
перебували
під
наглядом
лікарів. В
одного з
онуків
підтвердили
вірусну
інфекцію.
Хлопчику
було лише
шість
років. Він
боявся
залишитись
самотнім в
лікарні. З
плачем
відірвали
його від
рук матері
і повезли в
лікарню.
Першою
померла
Марія.
Ніякі
гроші її не
врятували.
За нею
помер і
внук. Горе
прийшло в
родину. А
все, через
це, що не
дотримувалась
порад
лікарів,
вважаючи,
що хвороба
її не
зачепить,
бо має
сильний
імунітет.
Ось так
трагічно
для цієї
сім’ї,
обернулась
хвороба.
Байдужість
і недовіра
звели
Марію в
могилу. Ще й
внука з
собою
забрала…А
донька
звинувачувала
у всьому
матір і
забула, як
матір
поїхала в
Італію, щоб
заробити
їм на краще
життя, як
постійно
присилала
гроші на
всі їхні
забаганки.
Між собою
говорили,
якби не
повернулася
з Італії, то
б живим
залишився
їхній
синочок.
Вони
навіть не
відчували
за собою
вини, за це,
що не
дотримувались
правил
безпеки.
Така
легковажність
принесла
горе в їхню
сім’ю.
28.04.2020р.
