Олена Лань.

Розшукується перевертень

Дворовий солодко спав, коли до стіни його замку-смітника ввічливо постукали. Півнячим гребенем він відчував, що сонце уже доволі високо, отже, можна було б і прокинутися, але зміїне тіло не мало жодного наміру подавати ознак активного життя. Стукіт став менш ввічливим. Тепер дворовий не відповідав уже з принципу. Ну, ви ще ногами покопайте! І таки копнули! Правда, лишень раз, а потім безпардонно відсунули дах  його будинку та залізли всередину!  Одразу два домовики.

-    Ану забирайтеся! – як кобра, прошипів дворовий, встаючи у бойову стійку. - Я вас до свого дому не запрошував!

-    А ми тобі не упирі, щоб запрошення за порогом чекати, - відказав домовик Євстахій, хазяйновито розстеляючи на дні ящика білосніжну скатертину.

Від такого нахабства дворовий аж  слиною захлиснувся.

-    Постукай його по спинці, Мефодію, - попросив іншого домовика Євстахій, - а я  поки сніданок приготую. Ти що більше любиш - канапки чи млинці?

Мефодій потягнувся до шиї дворового, але той хижо клацнув  дзьобом, і чоловічок мерщій сховав пухнасті ручки за спину. Про всяк випадок - дві.  Дворовий мугикнув та повільно підповз до скатертини.

-    Чим маю завдячувати за таку турботу?

-    А чого б сусідам разом не поснідати? - хитро посміхнувся Євстахій.

-    А конкретніше?

Старший домовик відкрутив кришку термоса та налив до керамічних горнят запашної кави:

-    От не можна з тобою по-людськи.

-    А що я доброго від людей бачив? – відказав дворовий та потягнувся хвостом по каву.

-    Ну, дещо бачив, - багатозначно озирнувся навколо Євстахій. Дворовий напружився. Так, тепер він жив у футуристичному замку, який зробив зі старого смітника Федорко -  син місцевої двірнички Марічки.  Але ж це сталося після того, як дворовий врятував хлопцеві життя. Відбив від злодіїв. Отож, на його думку, за замок він розрахувався. Ще й передоплатою. Зрештою, Євстахій про це і сам чудово знав.

-    Слухай, - вирішив не тягнути кота за хвіст домовик Марічки Мефодій, - у Феді сьогодні виставка у художній школі.  Він хоче на ній цей замок показати.

-    Щооооооо? - від несподіванки дворовий аж каву на себе вилив. Правда, Євстахій одразу все висушив, ще й пляму зі скатертини вивів. – Як показати? Він що, хоче його до школи відвезти? Ні, я категорично проти! Ще чого! Це ж мій дім!

-    Ну, ти ж до цього спокійно жив на вулиці, - спробував вгамувати його Мефодій.

-    Сам на вулиці живи! -  злісно відказав дворовий. - А  я переїду до Марійки, у неї тепер затишно, бач, який ти гарний та пухнастий став! Надворі не змерзнеш!

Мефодій почервонів. Домовички виглядають так, як дім їхнього господаря. І недавно він справді був не у найкращій формі. Поки у ситуацію не втрутився дворовий. Він врятував не тільки  Федора, а й доньку господаря Євстахія - Машу. А її тато на знак вдячності допоміг Марійці встати на ноги, оскільки дворовому тоді довелося перевтілитися  у двірничку. Тож офіційно героїнею вважалася вона.

-    Та я б з радістю тебе запросив, але ж ти дворовий, - промимрив він.

Дворовий взяв зі скатертини млинець та почав сердито клювати.

-    Не розумію, в чому проблема, - знизав плечима Євстахій, підсуваючи йому  мисочку з медом. - Не хочеш віддавати дім, не віддавай. Так у ньому на виставку і їдь. Заодно і розважишся. Ти ж давно ніде, крім провулку, не був.

Мефодій з надією подивився на дворового.  А що, непогана ідея…

   +++

До того, як перетворитися на замок, смітник дворового встиг суттєво  поіржавіти, тож «вікон» у ньому було предостатньо, і провулковому духу було з них усе чудово видно.  Виставка учнів художньої школи відбувалася у величезному актовому залі, стіни якого прикрашали яскраві картини та фотографії. Замок віднесли до секції скульптур та встановили на дерев’яній підставці з табличкою: Федір Гончарук. Зал швидко заповнювався людьми.  Діти вихвалялися своїми роботами перед батьками, які взірцево ахали та охали, кидаючи нервові погляди на твори конкурентів. 

-    Петрику, стій! Стій, я тебе ще з татом сфотографую! -  крикнула неподалік смітника симпатична молодиця, але син уже зник. -  Ну от,  знову кудись побіг. Тарасе, давай я хоча б тебе сфотографую. На тлі його робіт. Хлопцям покажеш. Та усміхнися мені, ти ж не пам’ятник! Ой, тільки не телефон. Ну, куди ти пішов? Петрика в коридорі знайди! Бо  вже все починається.

-    От ніколи їх до знимки не збереш, - пожалілася вона мамі Федорка, яка також стояла неподалік та зачаровано оглядала зал.

-    Не розпачай, Федір також кудись втік. Це ж діти…

До залу увійшло журі. Як виявилося, це була виставка-конкурс.  Художники зупинялися біля кожної роботи, щось записували у блокнотах, а біля замку затрималися надовго. Одна цікава жіночка навіть зазирнула крізь «віконечко» всередину.  Дворовий ніяково відповз  у куток, хоча й знав, що побачити його людина не зможе, поки він сам цього не захоче.

-    Шановні гості, ми раді вітати вас на цій чудовій виставці, - взяв слово директор художньої школи. - Не буду приховувати, нашому журі цього року було дуже складно обрати переможців, оскільки усі наші учні надзвичайно талановиті. Та все ж  довелося визначитися. Отже, перше місце посів, - директор витримав загадкову паузу, під час якої дворовий спіймав себе на тому, що нервово притакує хвостом та  жадібно прислухається до результатів, - Федір Гончарук! За екологічний проєкт - футуристичний замок зі старого смітника! Привітаємо його оплесками! Федір Гончарук, піднімися, будь ласка, на сцену.

Дворовий висунув голову з найбільшого «вікна» саме тоді, коли бурячковий, але шалено щасливий Федорко підняв над головою чудернацьку золоту статуетку. Зал зірвався оплесками, свистом та дружнім «Мо-ло-дець!». Дворовий задоволено усміхнувся, недаремно їхали… Хоча йому, звичайно, байдуже, він же не домовик якийсь, дитячі сюсі-пусі, це зовсім не його…

-    Друге місце посів, - знову загадково усміхнувся директор, - Петро Савка! За креативний документальний фотоцикл «Чарівний ліс»! Петро Савка, піднімися, будь ласка, на сцену! Петро Савка! Хлопці, хтось бачить Петра? Покличте сюди нашого другого переможця. Ніхто не бачить? Ну, як знайдеться, нехай підійде до журі. 

Дворовий заледве встиг відсахнутися, коли повз нього пробігла стривожена мама Петра, дивом його  не зачепивши. Третє місце, дипломи «за…»… Концерт.  Півень-змія вже відверто нудився, коли раптом почув.

-    Доброго дня, шановні. Я - капітан міліції Олекса Бакай. Усі, хто бачив сьогодні Петра Савку, зайдіть, будь ласка, до навчального класу «Мистецтвознавство».

Дворовий знову обережно визирнув у вікно. Святкової атмосфери ніби й не було. Біля дверей плакала на плечі у чоловіка Савкова мама, батьки та діти ніяково перешіптувалися.

-    Мамо, мені треба у клас «Мистецтвознавство», - раптом почув він голос Федорка. - Ми з Петром його роботи розглядали, коли журі оголосило мою перемогу. Не розумію, куди він міг потім подітися. Невже образився, що не  посів першого місця? Але ж Петро зовсім не такий! Він щиро за мене радів. Я бачив.

Марійка ніжно обійняла сина:

-    Звичайно, не такий. Він же твій найкращий друг. Пішли разом.- І вони вийшли у коридор.

+++

Наступного дня  дворовий прокинувся від того, що хтось торкався його будинку, закляття сповістило. Він давно свій дім зачарував, щоб нікому й на думку не спало кидати до нього сміття. Навіть жартома.   Дворовий мерщій виліз на вулицю і аж зашипів від люті. Пів стіни його чудового замку закривав бридкий плакат з фотографією та написом «Пропав хлопчик. Петро Савка. 9 років. Батьки будуть вдячні  за будь-яку інформацію». Далі  - номер телефону. Від смітника якраз відходив Федір.

-    Гей, ану віддери цю гидоту! - гаркнув дворовий, що Федір аж спіткнувся. - Відліпи негайно, я кому сказав! - зазвичай люди духів не чують, ніхто … крім художників. Хлопчик здивовано прислухався, зі сумнівом подивився на плакат. Але вперто похитав головою і пішов до найближчого стовпа клеїти наступний.

-    Гей, ти куди?!  Ану повернися і зніми! - репетував розлючений дворовий,  поки сам не зірвав кольоровий кусень паперу і не затягнув його всередину, від гріха подалі, щоб Федір знову не приклеїв.

-    Це ж треба, - бурмотів дворовий, - не боїться нічого. Друг у нього, бач, пропав, а я тут причім?  На машини людям не клеїть, а мені на дім, значить, можна!

Він нервово жбурнув ненависний плакат на підлогу, кинув погляд на обличчя дитини і остовпів: «Не може бути!».  Тепер уже старанно розправив усі загини. З плаката на нього дивився веселий хлопчик. Чорнявий, вихрастий, з буйним шалом в очах та білозубою усмішкою, яка ще трошки і перейшла би в оскал: «Не може бути, -  ще раз прошепотів дворовий. - Це ж ПЕРЕВЕРТЕНЬ! Але звідки?!».

День хилився до вечора. Дворовому набридло сидіти у смітнику, і він ліниво розпластався  на теплому тротуарі.  Перехожих майже не  було, тож йому ніхто не заважав. Раптом з дому вийшов Федорко  та чкурнув до автобусної зупинки. Там на нього уже чекала купка дітей разом зі сусідською Машею. За ним хутко побіг гарний сірий  кіт, у якому  дворовий з подивом впізнав домовика Мефодія. Інший  кіт - кудлатий і рудий - вибіг з особняка, але сісти в автобус з дітьми уже не встиг, тож, нервово б’ючи хвостом, підійшов до дворового. 

-    Куди це Мефодій із дітьми поїхав? - ліниво поцікавився півень-змія.

Євстахій перетворився  на чоловічка, але поруч так і  не присів, продовжуючи заклопотано дивитися у бік автобусної зупинки. 

-    Та розумієш, діти надумали шукати Петра по підвалах.

-    ?!

-    До того ж потайки від батьків. Слава Богу, Мефодій їхні плани підслухав.

-    Дурна затія, - ліниво закрутився у кільце дворовий. - Все одно не знайдуть. А якщо і побачать, то не впізнають.

-    Що ти верзеш?

-    А як вони перевертня впізнають? 

-    ПЕРЕВЕРТНЯ?

-    Еге ж. Подивися на фото. Напевно, це останній знімок, який зробила йому мати на виставці. Вона сфотографувала  сина в момент початку трансформації. Думаю, першої у житті. Хлопчина, певно, перехвилювався, ну і – перевтілився.

Півень-змія і моргнути не встиг, як Євстахій кинувся на нього в образі кота, гострі пазурі пришпилили дворового до асфальту, а морда злісно  прошипіла просто до дзьоба: «І давно ти знаєшшшш?».  Такого дворовий стерпіти не міг, тож обмотався навколо шиплячої кішки та щосили стиснув її у зміїних обіймах. Євстахій захрипів.

-    Набавився? - процідив дворовий. - Втягни пазурі і йди звідси.

-    Пробач, не втримався, - буркнув Євстахій. - Але як ти міг мовчати?! Відколи ти знаєш?!

-    З ранку. Відколи побачив ці ідіотські плакати. Сам спочатку не повірив. Я бачив його батьків -  люди як люди.

-    Петро всиновлений, - пояснив Євстахій.

-    Аааа… Ну, тоді зрозуміло.

-    Що будемо робити?

-    Ми?! - від такого нахабства дворовий аж підлетів. - «Ми» нічого не будемо робити, а ви робіть, що хочете. Спочатку було б непогано поїхати до художньої школи та передивитися записи відеокамер.

-    Не має сенсу. Міліція їх уже переглядала.

-    Ага. І що вона шукала? Хлопчика? А мала шукати маленьке перелякане вовченя.

-    Чудова ідея! Дочекаємося Мефодія і поїдемо, - сказав Євстахій.

-    Нікуди я не поїду! - обурився дворовий. - Знайшли дурня. Та й хто мені ці записи покаже? А сам я в техніці не розбираюся.

-    Мефодій розбирається, -  приголомшив його новиною домовик. - А чого ти дивуєшся? Він молодий, а до Марійки в їхній квартирі студент- програміст жив. То  Мефодій від нудьги весь курс разом із ним пройшов. А що? Вдома той не готував, дітей і тварин не мав, за собою все прибирав. Що домовику біля такого господаря робити?

-    От і вперед! Успіхів вам!

-    Слухай, ти ж дворовий, а не упир бездушний! Добре, тобі байдуже до маленького перевертня. А як же наші діти?  Федорко з Машунею не заспокояться, поки Петра не знайдуть. І обов’язково самі вляпаються у халепу, бо шукатимуть у поганих місцях. Мефодій не завжди зможе за ними бігати.

-    Та навіщо я вам?!

-    Самим лізти у систему та розбиратися з записами довго. А раптом їх взагалі вилучили? А тобі їх одразу покажуть.

-    Мені?! Ти що здурів?

-    Ну, не тобі, як тобі, а тобі, як капітану  Олексі Бакаю. Він сьогодні знову до Федорка заходив. Ти ж його бачив? Ні я, ні Мефодій не можемо перевтілюватися у  людей. А ти можеш.

-    Тільки на господарів подвір’я! А Бакай не має стосунку до цієї школи.

-    Тим паче треба їхати на місце та діяти за обставинами.

Дворовий у нервах ляснув хвостом.

+++

До школи добралися автобусом. І без пригод. Залізли під сидіння водія. Так само без пригод перелізли через невисокий паркан та натрапили на зачинені двері.

-    Можу відкрити, - невпевнено промимрив Мефодій. -  Тільки одразу сигналізація спрацює та охорона прибіжить. Відключити її теж можу, теоретично. Ми цього хочемо?

Дворовий роздратовано закотив очі.

-    Ні, не хочемо, -  він виліз на поріг, повітря навколо змії замиготіло, і от до дверей уже впевнено стукає директор художньої школи. Домові з повагою принишкли.

-    Микола Миколайович? – здивувався, відчиняючи двері, молоденький охоронець.  - А де ж ваші ключі?

-    Добрий вечір, - ввічливо привітався дворовий. Євстахій задоволено мугикнув: ну, може ж, коли хоче! - Та з тим Савкою я скоро і голову десь забуду. - Дворовий, а за ним непомітно і домовики, ввійшли до затишного фоє. - Послухай, хлопче, давай ще раз усі записи відеокамер  з того злощасного дня передивимося. Бо я інакше не засну.

Охоронець співчутливо зітхнув.

-    Навіть не знаю, чим вам допомогти. Ви ж самі бачили, як міліція всі записи вилучила.

-    Та вони ж вилучили лише ті, що стосувалися переміщення дітей, - відразу відповів дворовий. - А я хочу переглянути всі.

-     Я й сам їх цілий вечір передивлявся, - зізнався, червоніючи, охоронець. - Немає там Савки.

-    Ото біда, - тяжко зітхнув дворовий. - Слухай, мені після того всього ще одна мама телефонувала, казала, що в них песик у тому гармидері зник.  Може, хоч його знайдемо?

-    Я бачив песика! - пожвавішав  хлопець. - На записі з гардеробу. Ще здивувався, звідки він там узявся. 

-    Ну хоч щось! - з полегшенням зітхнув дворовий. - Покажи.

На моніторі з’явився гардероб, куди якраз забігло цуценя. Поводилося воно дивно, тряслося, наче в лихоманці, і все намагалося залізти до великої червоної жіночої сумки. А коли нічого не вийшло, чкурнуло через фоє на вулицю.

-    До речі, це він до сумки мами Савки намагався дістатися, - пояснив охоронець. - Це був їхній собака?

-    Ні, - відповів дворовий. - Подивися ще ззовні. Може, він десь на території школи сховався.

Та, на жаль, маленький перевертень  одразу чкурнув за ворота та зник з поля зору шкільних камер.

+++

-    І що тепер робити? - понуро запитав Мефодій, коли вони знову опинилися на вулиці.

-    Ну, ви, хлопці, даєте! - розреготався дворовий. - Геть отупіли від доброго життя. Давайте перевтілюйтеся у котів і шукайте свого вовка. Нюху ви ще не втратили? Не думаю, що тут багато вовків за останню добу пробігало. 

Євстахій ляснув себе пухнастою ручкою по чолі і без зайвих слів перевтілився. Мефодій за ним. Слід привів їх до найближчого скверу і зник. Ніби й не було.  Вовченя просто випарувалося. 

-    Ну от, - розчаровано мовив Євстахій, - а тепер куди? - Та не встиг він договорити, як опинився під щільною сіткою.

-    Ще один є! - оголосив низький чоловічий голос. Кіт спробував вирватися і злісно зашипів.

-    Обережно! - крикнув хтось. - По-моєму, він скажений!

Захопившись пошуками хлопчика, домовики не помітили, як неподалік зупинилося авто «Зоодопомоги». Співробітники служби з Євстахієм не панькались, і, попри те, що кіт відчайдушно нявчав та кусався, потягнули його до  автівки.

Дворовий про щось напружено думав, коли до нього підскочив Мефодій.

-    Чого вирячився?! Треба йому допомогти! - Та замість допомоги сірий кіт отримав потужного удару зміїним хвостом і полетів у кущі.

Мотор уже завівся, тож дворовий встиг заскочити до кабіни через шпаринку у вікні буквально в останню мить. За стінкою у клітці біснувався Євстахій.

-    Щось багато скажених тварин останнім часом, - сказав,  запалюючи цигарку,  водій.

-    І не кажи. Лікарку доведеться викликати.

-    Та вона ніби завжди тільки «за». Пам’ятаєш, коли ми привезли те вовченя, ледь на шию тобі від щастя не кинулася. Рідкісний вид! - усміхнувся водій, його молодий колега зашарівся.

-    Дашка дуже любить тварин. Вовченя відразу в зоопарк прилаштувала, сьогодні зранку мають забрати.  Вольєр уже буде готовий.

Приміщення «Зоохорони» було довгим сірим бараком у  зоні гаражів. Мефодія занесли до кабінету ветеринара, дворовий заповз вслід.

-    Ой, який гарний котик! - розщебеталася над ним молоденька лікарка. - І чого ми так виємо? Злякали тебе злі хлопці?

-    Ми злі? - обурилися ловці. - Та він нас ледь не зжер.

-    Він просто захищався! - заступилася за Євстахія лікарка, витягуючи його з клітки. Домовик одразу заспокоївся. - Бачите? Я, звичайно, аналізи зроблю, але він не є скажений. Одразу видно - домашній котик, доглянутий, а ви на нього зі сіткою!

-    Нашийника нема - значить, не домашній, - сердито відказав водій і вийшов.

-    Василю, занеси його з кліткою до вовченяти. Упевнена, вже завтра зранку його господарі прибіжать.

Василь тяжко зітхнув, але клітку взяв.

+++

Євстахій впізнав перевертня одразу - спав у клітці навпроти. Напевно, хлопець від когось тікав, бо безперестанку перебирав лапками. На його клітці був новесенький  електронний замок.

-    От напасть, - прошепотів домовик. - Був би тут Мефодій, ми б швиденько тебе вивели, але той зрадник,  замість того, щоб мені допомогти, - на Мефодія напав. Ото наволоч. Щоб я ще колись дворовому повірив.

До кімнати зайшла Даша. Геть без настрою. Вона похмуро роздивилася навкруги та направилася до клітки Євстахія, шпортаючись, через високі підбори. Криво посміхнулася, неприязно розглядаючи домовика, і раптом сказала:

-    Знаєш, за «наволоч» я міг би тебе тут і до ранку залишити, та не хочу сам з малявкою вовтузитися.

 

-    Д-дворовий?! - не повірив своїм очам Євстахій. - Я  думав, ти втік. - І тут же пішов у наступ: - Ти чому мені не допоміг, та ще й Мефодія вдарив?

-    Тому що хотів, щоб тебе привезли туди, куди відвезли вовченя. А пояснювати щось Мефодію часу не було.

-    Ти ЗНАВ?

-    Скажімо так, «припустив», - сердито відповів дворовий, витягаючи ключі та відкриваючи клітку.  Код від клітки з Петром він знайшов у Даші на столі, у записці для другої зміни.

На щастя, вовченя було таке втомлене, що прокинулося тільки у замку дворового. Повз вахтера «Даша» пронесла його під плащем. Прокинулося і тихесенько перелякано завило.

-    Ще бракувало, - скривився дворовий.

Домовики розгублено перезирнулися.

- І що тепер з ним робити, щоб він того…? Ну, назад перевтілився, - ніяково запитав у дворового Мефодій.

-    А я звідки знаю?! - обурився той. - Я тут що - найбільш дикий?

-    Ну, не домашній же, - філософськи відповів Євстахій.

-     Дитя це! Звичайнісіньке дитя! Збуджене, знервоване,  от і

перевтілилося раніше, до повноліття. А тепер ще й перелякалося! Ви що, не знаєте, що у таких випадках з дітьми робити? Покупати, погодувати та спати покласти. Бажано, ще вашими домовими штучками із заспокоєнням допомогти. Мені вас цього вчити?  Відпочине - до ранку само перевтілиться.

Домові присоромлено замимрили, але одразу розвинули бурхливу діяльність. Головне - з палацу вовченя забрали та до Марійки потягли. Якби дворовий не був поганським духом, то, певно б, перехрестився. А так - лише задоволено скрутився кільцем і заснув.

+++

Федорко зірвався з ліжка рано-вранці і спробував прошмигнути до ванної.

-    Ти куди? – спросоння запитала мати.

-    Мамо, ти спи, а я Петра шукати піду.

-    Почекай, я одягнуся. Разом підемо.

Та коли мама і син зайшли на кухню, побачили за столом усміхненого  Петра -  у піжамі Федорка та з горнятком теплого молока в руках.

-    Знайшовся! - кинувся обіймати друга Марійчин син. - Де ж ти був?!

На жаль, хлопчик нічогісінько не пам’ятав. Не розумів, чому опинився вдома у свого товариша та як примудрився покупатися, перебратися і поїсти.  Та хіба це мало якесь значення? Наразі жодного.