ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 256 Апрель 2018
Руслана  Ставнічук Вірші Тамара Алексеева Отказать онкологу Сергій Дзюба ПОДВИНУСЬ – ПОДВИГНУСЬ Вениамин Кисилевский                                                            МАМА Владислав Кураш Домой Сергій Квітницький Помста роду Лисиці Оксана Маковець ЧОРНОБИЛЬСЬКА АТОМНА ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ Валентина Михайленко Забутий талант Гюльнар Муканова КРИСТАЛЛЫ ПОЭЗИИ МАГЖАНА Любов СЕРДУНИЧ ТАРАС ШЕВЧЕНКО – АВТОР ПІДРУЧНИКА Дмитро ШУПТА СЕМЕН КОВАЛЕНКО Олена Швець-Васіна Вірші Катерина Теліга Вірші
1. Руслана Ставнічук Вірші
Руслана  Ставнічук
Вірші
ЕКЗАМЕН ВІРНОСТІ
З вірності екзамен я здаю роками -
Все тебе чекаю, а життя іде
Серце на частини рветься, бо не камінь.
Де з тобою стрінемось? Скажи мені, де?
Ти зараз далеко й не знаєш,  напевно,
Як я тебе кличу, як плачу у сні.
Між нами дороги стоять та даремно, -
Ти і на відстані дорогий мені.
Та я не жаліюсь. Я буду чекати.
Мені б тільки знати, що все не дарма.
Бо істинне щастя взаємно кохати,
В житті така радість дається одна.
13.02.2017
МЕНЕ ЛЮБОВ НЕНАВИСТІ НЕ ВЧИЛА
Зустрілася любов на перехресті, 
Коли я вже не знала куди йти, - 
Всі пройдені шляхи були розтерті, 
Душа стомилась від тяжі біди. 
Стояла я розгублена і боса, 
Стояла і дивилась мовчки в даль. 
Та раптом вчулась пісня стоголоса, 
Яка прогнала геть мою печаль.
Мені вона дала нові вітрила, 
Нові шляхи, і щастя засіяло. 
Мене любов ненависті не вчила,
А душу добротою засівала.
16.03.2017
***
Йому було  всього лиш вісімнадцять…
Гарний, юний, ще в душі дитина.
Йому б ще жити, та війна страшна ця
Молодим поклала в домовину.
Ридає над труною гірко мати,
Від горя почорніла аж уся:
«Коханий сину, милий мій солдате,
Не віриться, що вже тебе нема…
Ти тут лежиш, заплющив міцно очі,
Й, здається, ніби щойно лиш заснув.
Невже це правда? Вірити не хочу.
У мене ти один-єдиний був.
Вже не обнімеш більше ніжно неньку,
Не розігрієш теплом своїх рук.
Тужить-рветься материнське серденько, -
Краще б я, а не ти, лежала тут.
Сину мій, соколику вічно юний.
Тобі б ще жити,  жити і жити!
На кого покинув неньку старую?
Куди тепер мені притулитись?
Я мріяла, молилася щоденно,
Що прийде день й закінчиться війна.
Одружишся й щасливо заживемо,
Лелека принесе внуча-маля.
 Та мрії всі умить розбила куля,
А з ними щастя і радість мою.
Лишилась одинока, мов зозуля.
Прощай синочку. Стрінемось в раю».
19.07.2017
МАТУСЮ, ГОДІ ПРАЦЮВАТИ
Матусю, годі працювати, облиште вже турботи всі. 
Повиростали пташенята, злетіли у широкий світ.
Здається, наче нещодавно маленькі плакали в колисці.
І прибігали гоїть рани, і таємницями ділились.
Та час злетів, немов хвилина – вже дві красуні тішать око.
А мама все не зна спочинку, усе хвилюється за дочок.
Як їм живеться? Чи щасливі? Чи в донь нічого не болить?
Матусю, не хвилюйтесь сильно, хай серце Ваше не щемить.
Вже підросла у вас опора в цім не легкім такім житті.
То лиш здається, що ми кволі - від всього зможем захистить.
16.08.2017
НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЙСЯ
Ніколи не здавайся. Як би не було важко.
Господь же не даремно випробування шле.
Урок в ударах долі побачить лиш уважний,
І тільки той, хто мудрий засвоїть головне.
Ніколи не здавайся. Не нарікай на долю,
Бо плач і голосіння, -  не вихід із проблем.
В своїх гріхах покайся, звільнися ти від болю,
Й продовжуй крокувати упевнено вперед.
Ніколи не здавайся. Не опускай обличчя.
Й не бійся своє серце відкрить для доброти.
Хай щоб в житті не сталось, ти знай що ти – Людина, -
Неси в собі озерце любові у світи.
Ніколи не здавайся і не впадай у відчай, -
Бо у житті, насправді, нема глухих кутів.
Гони зневіру далі, бо смуток той не вічний, -
Настане час для свята на вулиці твоїй.
Ніколи не здавайся. Із душі викинь злобу.
Продовжуй щиро вірить - прийдуть миті ясні.
Щодня ти посміхайся старому і малому.
Не забувай, що цукор завжди лежить на дні.
19.08.2017
ВИШИВАЛА МАТИ СИНОВІ СОРОЧКУ
Вишивала мати синові сорочку, 
І лягав стібочок рівно до стібка. 
Тихо промовляла: «У житті, синочку,
Хай тебе боронить Господа рука.
Сильним будь,  розумним, вправним, вірним, добрим,
Хай серденько щире не впускає зла.
За хвилину кожну завжди дякуй долі,
Помовчи – хай скажуть все твої діла.
Поважай родину, що тебе зростила,
Мамі й тату дякуй за усі труди.
Хай завжди не бракне і часу і сили,
Де б не був ти, сину, - завжди приїзди.
Полюби  цю землю, де твоє коріння
Крізь віки і бурі  проросло на дні.
Батьківщина в світі є одна-єдина, -
Тож пишайся нею і цінуй її.
Не цурайся мови, знаної з колиски,
Бо вона  твій ключик до усіх доріг.
У житті буває холодно і слизько, 
Май терпіння й розум гідно йти по ним.
 Ти добро і щирість бережи у серці,
Всім, хто потребує - прагни помогти.
Будь же справедливим, і тобі озветься,
І вернеться згодом, що посіяв ти.»
Вишивала мати синові сорочку,
І лягав стібочок рівно до стібка.
Настанови мами виконай, синочку,
І щаслива буде доленька твоя.
06. - 08.09.2017
ТИ В ДУШІ МОЇЙ ВКРАЇНО
Ти в душі моїй, Вкраїно,
У життєвій миті кожній. 
В спілих кетягах калини,
У ранкових перших росах.
Ти в блакиті чистій неба,
У сяйві сонечка яснім,
У краплинах дощу щедрих,
В печенім хлібі запашнім.
В золотих ланах пшениці,
Ти у полях пахучих трав,
В дзвінкій пісні молодиці
 І в тихім співі солов’я.
В колисковій немовляти,
У материнськім молоці,
Ти в дорозі, що від хати 
І у хвилях, що на ріці.
Ти у вишивках-узорах, 
Які бабуся вишива.
В кожнім кроці, кожнім слові
Ти  є присутня, ти жива.
Ти навіки в своїх дітях,
В їх учинках і у серцях.
Не дано тебе зломити,
Нехай про це не мріє кат.
Моя нене, Україно!
Ти наймиліша і свята.
У душі тебе нестиму
Крізь незгоди і крізь літа.
Вірю я у твою волю
І у прекрасне майбуття.
Досить вже на світі горя,
Час нове творити життя!
27.09.2017
СЕРЦЕ МАТЕРИНСЬКЕ
Серце материнське не знає спочинку, -
У переживаннях минають хвилини.
За дітей тривога душу роз їдає:
Де вони? Що з ними? - все себе питає.
Птахою сизою серце мами б’ється -
Як же моїм дітям на світі живеться?
Чи вони здорові? Чи вони щасливі?
Материнське серце спроможне на диво.
Відчуває тонко найменшу похмурість,
Як над дитиною хмари затягнулись.
Всі відверне грози силою любові
Серце материнське, щоб були здорові.
Оберегом цінним служитиме дітям,
Щоб їх обминали життя лихоліття.
Завжди і у всьому серце материнське
Буде вірним другом, не лише в колисці.
До тих пір дітьми ще будемо ми з вами,
Поки в грудях тихо б’ється серце мами…
30.09.2017
2. Тамара Алексеева Отказать онкологу
Тамара Алексеева
Отказать онкологу
-Отказать онкологу! Ты вообще в своем уме! Забыла , в какой стране живешь?  Мы  – в России, моя дорогая! Лечение у нас хоть и бесплатное, но врач, тем  более  -  главврач, решает все.
-Оля, Оля, я все понимаю. Но у меня все в голове спуталось. Я не готова к  этому.  Он был такой внимательный. Нет, сначала строгий, холодный,  насмешливый.  Потом вдруг подобрел .
-Еще бы он не подобрел! Ты ему столько подарков перетаскала!
-Оля, это мелкие презенты, а не подарки. Но оставим все это. Что делать мне,  Оля?
-Однозначно отдаваться! Какие еще варианты? Никаких.
-Как, как отдаваться? Это тебе все просто. Ты сама себе хозяйка. А у меня  муж.  Он сразу все поймет! Да и не в этом дело.  Оля, я никогда, никогда еще…
- Ах, оставь. Недотрога. Целомудренный пень. Он, что, страшный?
-Кто?
-Кто, кто! Главврач в пальто!
-Да нет. Не страшный. Можно даже сказать, вполне привлекательный.  Молодой.
-Да в чем тогда дело?- разозлилась Ольга . -  Что ты мне голову морочишь? Я  уж  подумала, что он - крокодил. Дряхлый старик-крокодил. - Голос ее  обиженно  задрожал.- Тут здоровые сиськи никому не нужны. Хоть бы кто  приласкал,  подержался. У меня есть за что подержаться. А у тебя на больные  спрос.  На два  прыща, прости господи. Тьфу! И кто покушается? Молодой,  симпатичный  мужчина, от которого зависит твое лечение. А при таком  заболевании  - жизнь.
-Да, да, ты права. Но как это все… Я не представляю…
-А чего представлять-то? Вот если бы ты его домогалась, тогда и представляла  бы.  А так что? Расслабься… и иди. Он тебе завтра на три часа назначил?  Значит, все  произойдет в кабинете. Быстро. Три минуты, и ты свободна.
-Три минуты?
-Ну семь. Раз он молодой, пусть семь. Быстро. Там же в коридоре больные  сидят.  Представь, что тебе все снится. Эх, ну почему все тебе? Муж, дети.  Теперь еще и  врач этот…
-Оля, а ты забыла, что у меня онкология?
-Ладно. Давай подумаем, в чем ты завтра на прием пойдешь. У меня есть  бесподобный кружевной боди… Ой, я завтра за тебя буду кулачки держать,  Вера!
-Ты так уверена, что я соглашусь?
-Да что тут сто раз начинать? Мы уже три часа треплемся. Это  - твой лечащий  врач. Лечение дорогое. Один препарат химии до трехсот тысяч. У тебя таких  денег нет. А сколько сопутствующей терапии! Дают бесплатно. А могут  отменить. Ты ничего не докажешь. Мало того, тебе предстоит операция.  Ты  забыла, кто тебе ее будет делать? Вера, да я бы ему не только отдалась, я бы  ему  ноги каждый день мыла и воду пила. Если ты и сейчас начнешь мне  возражать, я с  тобой больше никогда… ты слышишь? Никогда и никаких дел  иметь больше не  буду! Поняла! С дураками только время терять!
-Да поняла, поняла.
-Тогда до завтра.
Вера опустила трубку и вздохнула. Она и сама понимала, что выход из  создавшейся ситуации был один. Но разговор с одноклассницей укрепил ее  дух,  смел остатки совести и стыда. Она не виновата. Пусть это останется на  его  совести. Разве он не понимает, что отказать онкологу  - равносильно  гибели. Она  слабая. Да к тому же больная женщина.
Ночь была тяжелой. Вера боролась с каким-то чудовищем, огромным и  склизким,  и в этой борьбе совсем изнемогла. А когда без сил упала куда-то  чуть ли не в  пропасть, услышала голос:  «Ну вот, все хорошо, хорошо. Легких  путей не бывает ».
«Значит, это всего  - лишь страхи,- натягивая сапоги, растолковывала она сон.-   Все  случится, как предсказывала Ольга. Быстро, легко и безболезненно. На  раз-два- три. Я выйду и побегу. Лестница, дверь, улица, солнце. Все хорошо!»
Но в действительности все произошло с точностью наоборот. Лестница, дверь,  улица, и даже солнце  - были. Только Вера бежала по этой улице, не разбирая  дороги, как слепая, сбивая прохожих, натыкаясь на деревья, кусты. Она была  похожа на сумасшедшую, и люди в страхе уступали ей дорогу.
Ольга оказалась на месте. Она работала сторожем  ( кажется, так это там  называлось) в судебной палате. Сидела за столом перед входом и всех  записывала  входящих .
Вера ворвалась к ней, как ураган.
-Ты!- заорала она с порога! Это все ты! Ты такая дрянь, что и представить себе  не  можешь! А помнишь, прошлогодний день рожденья? Я хоть и пьяная была,  но  помню, как ты приставала к моему мужу! Ты думала, я сплю? А я не спала,  не-е-е- Т! Ты в любую минуту готова меня подставить, ты всю жизнь мне  завидовала! Ты  меня ненавидишь, а я- тебя! Ха-ха-ха!
Вера смела со стола все, что на нем стояло и лежало: ручки, тетради, листы.  Звякнула вазочка, что-то еще разбилось. Ольга сидела с открытым ртом,  бледная,  как смерть. Она никогда в жизни не видела такой  милую Верочку,  тихого  Верунчика, славного Верика. 
Напоследок, дрожа какой-то злобной дрожью, Вера подняла с пола  исписанные  листы, скомкала их и яростно захохотав, бросила в лицо Ольги,  стараясь попасть в  рот, в эту розовую сырую пасть. Но промахнулась.  
Не находя больше слов, еще раз ударила кулаком по столу. Ольга отпрянула, в  глазах ее был жуткий испуг. Вера, перегнувшись через стол, замахнулась  рукой,  ударила … и промазала. Рванула на себя дверь раз, другой, пока не  догадалась,  что надо  - в другую сторону. Вырвалась на улицу, пнула ногой  тумбу с цветами.  Та не упала, но покачнулась.
Дома Вера разбила, раскрошила, все, что попадалось ей под руки. Попутно  отвечала на звонки, наслаждаясь как никогда разговорами .
-Инга Андреевна! Здрасте! А ваш сын еще не пришел, да-да. А знаете, Инга  Андреевна, таких сук, как вы, надо еще поискать!  Что? Плохо слышите? Не-е т,  все вы отлично слышите! Ах, сколько, дорогая свекровушка, попили вы моей  кровушки! Ванны три, поди, набралось бы, не меньше?! Ой, ой, как  испугалась Что вы говорите! Расскажете Андрюше? А вам не страшно? Вот  настрою против  вас сына, так вы его в жизни не увидите! Ага! Кому  страшней! ? Одной помирать,  поди, страшно? А тогда, когда подсовывали ему  троюродную сестрицу, нагло так  подсовывали, со мной не считаясь, думали ли  вы о старости! А вот она пришла,  неизбежная старость… И вот я вам сейчас  все расскажу, что помню…
Дальше Вера понеслась дорогой зла. И неслась она по ней долго. Она сжигала  за  собой все мосты, не боясь ничего. А что ей было бояться, после того, что  случилось в кабинете врача? Ничего, ровным счетом ничего она не боялась…  Страшно было только там, в кабинете  Андрея Дмитриевича.
Приема у него в этот день не было. Коридор был пуст. Вера постучалась и  осторожно открыла дверь. Андрей Дмитриевич махнул ей рукой, мол, входи.  Она  вошла. Спохватившись, поздоровалась. Против своей воли посмотрела на  кушетку.  Потом растерянно перевела взгляд на него, ища защиты. Он смотрел  жестко и  недобро, губы неприятно кривились .
-Раздевайся,-  насмешливо бросил, неторопливо расстегивая халат . Было  ужасно  унизительно. Вера едва- едва дышала.
Цепенея от страха, она разделась, как обычно для осмотра, до пояса. Он  подошел  сзади, обхватил руками шею. Вера пискнула. «Больно, шлюшка?»-  мерзко дыхнул  в ухо. –  «Сколько ты берешь за час? » Рывком приспустил юбку  и хлестнул ее по  ягодицам. Потом еще и еще. 
Вера одурела не столько от боли, сколько от ужаса и стыда. Первое минуты ее  словно парализовало, и она была в его руках, как тряпичная кукла. Голова  моталась из стороны в сторону. Потом ударилась о стену. «Да он убьет меня».  Еще один хлесткий удар. Он шлепал ее как дешевую проститутку, пойманную  воровку, никчемное существо. Его гаденький смешок, уверенный шепот  заставляли ее втягивать голову в плечи. Все глубже и глубже .
«Ах ты, слабый мышонок, трусливый гаденыш… Царапаться не умеем,  кусаться  мама не разрешает. А что нам можно?»
Тут он предложил ей такую пакость, что Вера, наконец, очнулась. Она  выпрямилась, развернулась и хлестнула его по лицу, что было силы. Сработал  здоровый инстинкт самосохранения. Что-то еще, давно забытое, расправило  крылья. Можно было бежать, прихватив в охапку одежду. Но какая-то  пружина, до  сих пор сжатая, вырвалась до потолка, прорвала потолок, потом  раскрошила  крышу.
Вера кричала, и наскакивала на главврача, как разъяренная курица. На столе  оказалось много стаканов, и она метала их в него, а он изворачивался,  заслоняясь  книгами. Звенело, осыпалось стекло, но не окон. В окна Вера,  сохраняя остатки  благоразумия, не метила. «Откуда здесь столько кружек и  стаканов?»- удивлялась  она. И тут же отвечала себе: «Ах, хорошо, хорошо, ах,  как славно! Врачи пьют,  каждый день пьют после работы! » 
В дверь заглянула медсестра Ирина Владимировна. Испугано ойкнув, закрыла  дверь.
Вера орала злые слова,  словно выплескивала из себя черную воду. Испытывая  упоительное удовольствие и одновременно ужас, грозила посадить Андрея  Дмитриевича, убить, растерзать его Два раза попыталась укусить его за руку.  Он,  в свою очередь, угрожал  лишить ее всякого лечения, повторяя, что жить  ей - от  силы пару месяцев. Которые она проведет в психушке, потому что у нее  никаких  доказательств, а у него надежный свидетель  - медсестра. Она очень  дорожит  своим местом, к тому же - его любовница. И сделает, все, что он ей  прикажет.
Потом Вера мчалась по улице, сшибая прохожих. Потом в течение нескольких  дней, сжигая за собой мосты, рвала все отношения. Все произошло так, как  предсказывал Андрей  Дмитриевич. Позвонила медсестра и объявила, что  химиотерапия прекращается. Пригласила на обследование. Голос ее был  ехидным  и наглым.
На какое ее приглашали обследование, Вера догадывалась.  Ее явно готовили в  психушку. Главврач просто так не оставит ее в покое. Идти она не хотела, но  потом подумала, что все равно за ней приедут домой и пошла. Напоследок еще  раз высказала мужу все свои обиды, которые он нанес ей за несколько лет  жизни.  Он плакал и просил прощения. Вере стало его жалко. Если бы все  сложилось по- другому, она бы его от души простила.
Ее действительно ожидала целая комиссия врачей В основном ощупывали  грудь,  смотрели карточку, задавали привычные вопросы. Ничего особенного  не было.  Назначили рентген, анализы . Еще какое-то обследование.
Дома она легла в кровать и впервые заснула блаженным  сном младенца. Спала  несколько дней, отключившись от всего мира. Привычного мира больше не  было
В кабинете Андрея Дмитриевича начинался новый день. Он сидел за столом,  довольный, улыбающийся.
- Ну вот, -  довольно потирая руки, говорил он медсестре Галине  Владимировне . –  А ты говоришь- риск. Риск, конечно, велик. Но Вера-восьмая  по счету, которая  полностью выздоровела. Смотри анализы,- он бросил ей  листки .
-Да, хороши,- протянула она задумчиво.- Неужели в нас, женщинах, копится  столько агрессии? Даже в голове не умещается.
- Конечно, копится. Причем, годами. Хотите быть милыми и добрыми  - и вот  вам  за это все ужасы.
-А ты уверен, что Вера не подаст в суд?
-Какой тут суд?- рассмеялся Андрей Владимирович .- Я ее долго изучал,  прежде  чем на все это решиться. Да к тому же ты посмотри на меня , Ирина. –   Ну, кто из  нас двоих пострадавший?
Через лоб врача пролегла глубокая, еще незажившая царапина. Под глазом  красовался синяк. На руке видны были следы от зубов.
-Будто с войны пришел,- заворчала Ирина.- Хорошо, что еще глаза целы.  Забыл,  как в прошлый раз было?
-Не забыл,- кровожадно зарычал Андрей Владимирович, встал, обогнув стол,  наклонился к ней.-  У меня пострадал боевой орган, страшно необходимый в  семейной жизни, но бесполезный для больных.
Галина засмеялась, замахала руками, отбиваясь от поцелуев: « Опять  опоздаем  детей из садика забрать. К тому чашки надо купить. Я все из дома  сюда  перетаскала. Я  тебя сейчас точно убью…»
3. Сергій Дзюба ПОДВИНУСЬ – ПОДВИГНУСЬ
Сергій Дзюба
ПОДВИНУСЬ – ПОДВИГНУСЬ  
graphic
Олег ГОНЧАРЕНКО . «В ЧЕКАННІ НОВОЇ ТРАВИ» (апокрифи  дійсності) . – Київ Видавництво «Фенікс», 2017.
Заспівом до статті, яку ось нині замислив я  написати, гадаю ,  правильно і  виправдано, мабуть,  було б узяти  іменний стосовно цієї книги  вірш, бо звучить  він великою мірою ще й пророчо :
Земля, як бабця, зморшкувата й мовчазна,
калюжами-очима в небо дивиться –
немов питає: «Де ви, діти, ділися?
Чому без вас мій день сумний мина?»
Не прагну і уникнути догани.
Хіба ж не винні ми, земляче мій, скажи ти?
Що з того, що так сумно було жити
тут, під зими залізними дахами?
О, та зима втикала мерзлий щуп
у серце так – аж серце льодом шерхло!
Вогонь ховався у громадді цегли…
Жінки ховалися у тихий шелест шуб…
Питав себе: «Ну, що улітку ти встиг?»
А вітер – не підняти голови!
І більш за все хотілося трави –
зеленого моріжку, як в дитинстві.
Була б трава – пробачив би і хмари.
А так – пішов (немов не находивсь?)
за спрагою й чеканням тим кудись.
Страхи пішли за мною, мов примари!
Їх проганяв: «Нехай я… А куди ви всі?»
Лишився. Сам. І ось прийшла весна.
Й земля, як бабця, зморшкувата й мовчазна,
калюжами-очима в небо дивиться…
Так, здебільшого, легко нам нічого не дається.  
Тож доля й цього доробку одночасно і вельми щаслива ,  і досі  нещаслива,  на мій погляд, теж вельми. 
Ну, почнімо з того, що від початку, аби явитися до світу у вигляді  книги,  йому, доробкові цьому далося пройти через вельми жорсткий і суворий   дворівневий конкурс: комісію з книговидання Київської міської організації  НСПУ і таку ж комісію у КМДА. Це при тому, що і рукопис, і автор були  зовсім  не київські… А якщо додати, що автор іще й формував конкурсний  рукопис  щойно повернувшись з лікарні після удару інсульту, то, самі  розумієте, що без  Бога і без Божого дива тут явно не обійшлося.
Тому, хоча начебто й не годилося би починати свою статтю з подяк,  але  тут це, вважаю буде не просто до місця, але й – до суті. Велика шана  киянам, що  не піддалися спокусі, виштовхати зі свого «корабля удачі»  чужака,  а допомогли,  підтримали і дали можливість проявитися оцій  пронизливій, як скрик чи швайка,  Книзі. 
Але далі, після конкурсу, майже увесь тираж Київською міською  державною Адміністрацією було передано бібліотекам, і тієї невеликої дещиці  книжок, що дісталася авторові (авторам, бо ж було переможців більше десяти),  звичайно, не вистачило для достойної презентації  в огромі українських  шанувальників Поезії. І читач, і критик просто не міг тому й відреагувати,  озватись – означити своє ставлення достойно…  
Отже, вельмишановне панство, маємо явний парадокс – книгу наявну  практично у всіх бібліотеках стольної Київщини, а щодо неї – жодного слова, яке  би хоч якось її популяризувало – таке собі зяюче гуманітарне Ніщо.
Що ж: «Сприймемо і Ніщо, котре, можливо, чекає на нас, як  несправедливість, будемо боротися з долею, навіть без надії на перемогу, –  будемо боротися з нею по-донкіхотському», – пригадується казав саме на такий  випадок  Мігель де Унамуно.
Сам же автор про долю таких, як сам, пише:
… Ти сам, поете, вибрав цю судьбу –
з останніх сил Преславний Стан тримати,
не лити сліз, коли вмирає й мати,
сточившись на мольбу та молотьбу.
Тобі й татьба натомлених – табу!
Зате баганок Богових багато,
коли всім іншим досі досить десяти…
Отож, нещодавно, складаючи для «Української літературної газети»  список десяти найкращих на мою думку книг 2017 року, і вже внісши у нього за  сьомим номером книгу українського поета з міста Мелітополь Запорізької  області Олега Гончаренка «В чеканні нової трави», я раптом мимоволі відчув  якийсь душевний неспокій. Щось ніби почало гнітити мене, якась думка вельми  важлива зринула наче з вирію Всесвіту, і зникла раптово , залишивши лише  срібний інверсійний слід межи таких же слідів, таких же метких думок. Якесь  відчуття… несправедливості… чи недоробленості справи якоїсь важливої… так  аж занило десь у серці… 
І лише за день потому згадав я нарешті, що майже рік тому ще збирався  обов’язково відгукнутися на цю (дивну?), (дивовижну?) книжку, бо мені один  примірник її все-таки дістався, а найголовніше – робота ця визначально варта  того.
Починаючи осмислювати прочитане, завжди повертаюся я до анотації,  бо  то – своєрідна авторська передмова, згусток артеріальної мови, насиченої  поривом, енергетикою, натхненням…
 Книга поезій «В чеканні нової трави» – це ще одна своєрідна теодицея  –  трактат на виправдання українського світу, українського світобачення,  українського пориву в майбутнє. Передчуття Майдану… Майдан…  Постмайданівське сьогодення… АТО… Все це, будучи пропущене через  зранену,  знесилену, але все одно ліричну, пісенну, чесну душу поета  повертається до нас,  до Людства новими філософемами жаданої української  Суті. 
Правда вигранюється тут у смарагди з сірого каменю буття, часто  политого кров’ю, потом і сльозами вічного Роду Хлібодарів, вічного Племені  Козаків-Характерників, Народу Кобзарів. 
Автор свідомо підводить читача до думки, до Христової тези про те, що  нічого з того, що насправді дається Богом, і не має діставатися легко… А  значить,  все відбувається нині по Богу і отже, цінуватиметься новими  поколіннями  належно, аж до збройного чиншу. 
Як і в кожній своїй попередній книзі, поет означує українців – Обраним  Народом. Тож закликає не втрачати ні Божого дару, ні Божої довіри, не  забуваючи для того засівати нове Поле Надії – поле Золотого Хліба Свободи.  
Що ж, принаймні «програму мінімум» твору тут виписано осмислено,  ємно і по-справжньому талановито. Погоджуся з усім, окрім тавра «теодицея»:  ніякого «трактату на виправдання…» під палітуркою «В чеканні нової трави» ви  не знайдете! Знайдете – жагучий заклик до борні, до хресного походу за саме  існування добра, правди, мрії, любові, а найголовніше – свободи. Перший же  вірш   «До всіх українців», як вітер, ляже вам під крила:  
Ох, часе, даруєш так мало див ти нам…
А бути щасливими щоб,
іще станцювати козачу «Братину» – 
то, може, й достатньо було б?
На чорних снігах! На землі очужілій!
На цих от чумних і ганебних «пирах»! 
Щоб кров закипала і пінилась в жилах!
Щоб випалить піснею страх!..
То чи виправдовується хтось тут за себе чи свій народ? Гадаю, може,  десь, хтось, тільки не цей поет, який колись і у вірші «Молитва», звертаючись до  Господа, був написав: «…І не побач гордині там, де – гордість…»
Цей поет – боєць з Роду (нащадок упертих запорожців, що пішли колись  за Дунай) і з Віку (бо за жодних сучасних перепетій в Україні не відступав у  тінь,  не ховався, а стояв і стоїть за наше залізно). Зрештою, те бачимо і з  прикладів  його явного буття – насамперед у волонтерстві, в поїздках у АТО  навіть наперекір  такій серйозній хворобі. До речі , Гончаренка нещодавно  нагороджено медалями  «За сприяння ВСУ» Міністерством оборони України,  «Волонтер. За покликом  серця» міськвиконкомом міста Мелітополя. Ще раніше  Міжнародна літературно- мистецька Академія України нагородила його за  патріотизм медаллю Івана  Мазепи. Став поет 2017 року і лауреатом премії  Міністерства оборони України  імені Богдана Хмельницького. 
 Та й, справді ж, треба бути таки геройським хлопцем і неляканим  єретиком від поезії, аби  отак  запросто доробок власних віршів означити  «апокрифами  сучасності».  Пригадую, спершу те просто вразило мене, бо ж  Олега давно знаю, як вдумливу і розважливу людину… Розуміння прийшло  потім,  навіть не під час («А ти знаєш, що «підчас» – це гидка бурякова юшка?» –  спитав  мене якось Олег), не під час читання, а в «останню тяжкую минуту»  наступної  затим ночі, у сумнозвісний Час Бика, «коли  сняться найбільші  жахіття, якщо вам  пощастило заснути». 
Не думав я, що ти мене згадаєш,
«проіснувавши мирно» сотні літ, – 
що суть мою розтопиш, наче лід,
на вирви капищ, кладовищ, ристалищ.
Родимцю мій! Фантомний ближній мій!
Сучаснику, розбуджений криваво! ..
Так, саме ці рядки з вірша «Українцеві», різонули серце, пам’ятаю, тоді  найперше, примушуючи осягати цю наболену книгу і далі – читати й робити  висновки.
 А висновки з прочитаного були , дійсно , не канонічними  – не  уставними,  не усталеними, страдницькими, нестерпними, як гидка ота бурякова  юшка, – як  наше «стабільне вчора», а можливо (аж страшно казати!), і  наше  непрогнозоване  сьогодення. Дійсно, якими ж по-мазохістському нестерпними  символами мітимо  інколи ми свою пам'ять! Втім…
«У всякому разі у мистецтві є те, що не лежить на поверхні, і не є  символом. Той, хто намагається проникнути глибше поверхні, ризикує. І той, хто  розшифровує символ, ризикує» , – пригадалося мені  далі з Оскара Уайльда , а  потім, як відповідь, одразу і додалося із нього ж: «Не достатньо бачити цінники  на речі, треба знати їхню справжню вартість».
А книга і надалі звучала, як сполох чи як серце :
Нам не буде вже вітру: він нас не добудиться?
Ми, заснулі на постілі зжовклих газет,
(на яких з усіх літер муляє « Z»),
навіть в снах намагаємось вимити вулиці
од іржавої крові і сажі із шин,
од блювотини лжі і засохлого крику…
Я встав тоді, повернувся за свій робочий стіл і зробив немало «карбів»  для майбутньої статті у своєму нотатнику.
Проте зараз, зазирнувши у нього, зрозумів, що чуття і ставлення до тоді  прочитаного змінилося дуже і дуже: википів, вивітрився первинний надрив  співчуття, натомість зоставивши по собі основоположний, як для рецензента,  порив до співвідчуття. Та й, справді, варто, гадаю, прислухатися до Оноре де  Бальзака, який казав: «Справжня користь сучасної критики полягає у тому, щоб  указувати принципи нового мистецтва».
Принципи… 
Може, оце – один з них, пропонованих Олегом Гончаренком  (?):
…Зміліли закони, змаліли покони,
змідніли діла і слова, – 
змарноване золото змеркло од болю.
А все ж таки прагнеш мети!
Така в тебе доля, така Божа воля – 
й не хочеш, а мусиш іти…
Чи, може, оце  (?):
А я ось серце із грудей дістану
і піснею в явлю у щебет зграй:
пташину правду доведу останню –
філософему про любов та рідний край!
Цю пісню наболів ще в лютім лютім…
І жінці, і весні усе прощу.
І розтривожу, може, трішки й люд в тій,
набридлій смертно мені ємності дощу!..
Чи ще це  (?):
…Пограли й досить: йдімо далі звідси
тепер туди, де не гуде зима!
«Любити чи ненавидіти світ цей?»
Питання є, а вибору нема. 
Або оце  (?):
…Тут від порожнин не підвести очей
вже ні гончарю, ні жерцю, ні поету.
Ніхто «пірамідам» вершин не всіче,  
бо годні сьогодні поплентались в Лету –
в багні лопотять – «бездоганно летять»:
«І вільні все рівно за гори нижче!»
Подвинусь – подвигнусь відбити хоч п’ядь 
Вкраїни, що навіть за Небо вище.
Здається, поет визнає єдиний принцип – буття заради і на славу  України.  Читаєш Гончаренка, а чується тобі з Олекси Влизька: «Вогню! Вогню!  Надлюдської любові!» Надлюдською любов’ю до України, до всього  українського  пояснюється у цій книзі кожний вірш, кожне слово, кожна літера,  кожна кома  навіть…
Нещодавно у Євгена Барана прочитав присвячене Володимирові  Затуливітру:  «Христос хрестився. Він єдиний ПОЕТ, який знав, вірив, сумнівався  і  живий. Бо ВІН знав те, до чого поети йдуть – шерега за шерегою, – не знаючи  куди і навіщо...»
Що ж, можливо й так. Але радує те, що справжньо українські поети,  принаймні залишаються послідовниками і учнями Христа, ведучи свій народ у  майбутнє. Тут не втримаюся від того, аби навести за приклад повнокровно вірш-  молитву Олега:
Пройшовши шлях од розпачу до мсти,
стаю послушником під рідний стяг Покрови,
у очі Вічності дивлюсь й кажу: «Прости,
що з нелюбові катував себе до крові.
і не жалів ні жару, ні смоли!
Та як міг жити у бутті-в язниці?!»
На жаль, не тим я накривав столи…
На жаль, не раз в обіцянки в’яз ниці,
зневаживши реальність злих загроз…
Пригрів на грудях не одну гадюку…
Прийшла пора воспрянути навпрост:
я – гайдамак, я – сам собі гайдук-кум!
Не здам того кумівства й королю!
Шпурляю смолоскип на дрова в стосі –
язичника-себе тут хороню,
сердечником аби ступати в осінь.
І досить вже розчарувань і скрух –
мене до Віщих, доле, долучи!
Майнувши Духом-Голубом із круч,
я Сином проявлюся на Січі!
Знову проявляється тут «блаженний» український вимір волі – Січ.  Скажу  вам, Січчю, козаччиною  благословлена уся ця книга. І аби зрозуміти те,  бачу,  мабуть, варто було мені починати не «анотації» з назви ще – «В чеканні  нової  трави»,  а отже, в чеканні весни, в чеканні нової «чорної тропи» – нової  дороги на  Січ, паломництва честі і слави. А ще весна – час ліричних подвигів,  сподівань,  мрій. Весна – тотем Жінки. Отож, коли говоримо тут про феномен  надлюдської  любові до всього українського, щодо Олега Гончаренка маємо,  можливо, й  найперше зазначати саме оцю її іпостась – жагучу любов до  Українки. І недарма  ж автор завершенням-наголосом свого оголошення  сприйняття світу обрав і  зробив розділ любовної лірики. 
Тому ще один подарунок вам, дорогі читачі, – Олегів вірш «Даная»  подам  я повністю, аби зрозуміли ви, що то є за чудотворна сила  – козацьке чуття  закоханості:
Ох, Жінко, моя великодня омано!
Од тебе не варто чекати дарів?
Я – той, хто чекав, хто красиво старів,
не вийшовши із несвідомості стану.
Хоч те і на краще – отак, диваком,
прекрасного тіла вивчати ландшафти –
блукати-блудити, відкинувши шати,
що вмить осипаються срібним піском
у маревних овидах ночі і дня.
В тобі і гублю свою сутність щоразу я!
І вже визнаю за канон «автоназію» – 
дорогу в нікуди, любов навмання.
Ніколи тебе до кінця не збагну.
Даная… Це я похмеляюся піснею –
надсадно молюсь на красу твою писану
й пропасну, таїнну твою глибину!
Настане зима. І видінь цих не стане.
Та, поки іще не гублюся між бур,
радію тому, що я єсм – трубадур,
у мрію закоханий аж до нестями.
Даная… Ти – все, бо земля і вода ти!
Ти – Всесвіт і Вічність! Ти – крапка і кома!
Ти – правда! Ти – та чудотворна ікона,
до котрої завжди готов припадати…
  
Тому, повертаючись до символу Божого Дива, яке допомогло  зреалізуватися цій роботі писанковій, згадуваного вже мною на початку статі,  маємо визнати, що саме закоханий талант і є його героєм та вершителем.
Побажаймо ж йому нових звитяг та перемог!
4. Вениамин Кисилевский МАМА
Вениамин Кисилевский
                                                             МАМА
Мама хотела, чтоб я стал врачом. Не потому только, что профессия эта  спокон веку считалась престижной, почитаемой и жизнь вроде бы обещала  безбедную. И не потому, что полагала мама, будто обладаю я всеми нужными  для  этого достоинствами. Тут, думается мне, срабатывало  еще интуитивное  желание  обрести «своего», не знаю, как точней выразиться, врача, и не для  себя лишь –  среди многочисленной нашей родни врачеватели никогда не  водились. Ее же  здоровье было никудышным, что неудивительно при  выпавшей маме тяжеленной  неустроенной жизни. К тому же страдала она  серьезным врожденным пороком  сердца. 
Я эти ее чаяния не разделял. И дело даже не в том, нравилась или не  нравилась мне врачебная профессия. Начать хотя бы с того, что были у меня  качества, плохо совместимые с лекарской деятельностью. Я слишком брезглив  –  рыбалка, например,  не привлекала меня уже потому, что не смог бы я даже  коснуться извивающегося скользкого червяка. Или тех же лягушек, которых, я  знал, нужно будет резать во время учебы. Да и не смог бы я резать  их, живых,  если бы и не был так брезглив, рука не поднялась бы. О необходимом  препарировании трупов  - на первом уже курсе в анатомичке - лучше вообще  умолчу. Я плохо переношу запахи – в переполненном транспорте, летом  особенно, от миазмов чьего-нибудь близкого немытого, вспотевшего тела или  крепких духов меня мутить начинало. И вообще очень тягостен был для меня  вид  крови, голова могла закружиться.  Это лишь по большому счету, были и  некоторые другие особенности моего организма, о которых нет надобности  распространяться, делавшие меня попросту профнепригодным для работы с  больными Одного заикания хватило бы.
Но если бы только это. Мои шансы поступить в наш львовский, и тогда  уже  откровенно «самостийный» медицинский институт были скорей даже не  минимальными, а нулевыми. Конкурсы в те времена были убийственные, для  таких, как я, не льготников – до тридцати человек на место доходило, а у меня  уязвимыми были  не только физиологические особенности, но и кое-какие  автобиографические подробности. Как принято было тогда шутить, плохие  были  анализы. Дабы завершить все эти причинно-следственные соображения,  могу  лишь добавить, что связывал я свою будущую жизнь с совсем  иной  профессией.
Но мама хотела, чтоб я стал врачом. И, помаявшись раздумьями, решил я  все- таки подать документы в медицинский. Достоверности  ради должен  сказать, что  не последнюю роль тут сыграло, что собралась туда поступать  одна  небезразличная мне, скажем так, особа. Ну и, куда ж без этого,  мальчишеское  желание рискнуть, испытать свою неведомую удачу, вопреки  всему и всем .
На лечебный факультет львовского медицинского института я все-таки  поступил. Пусть и не с первого раза, но тем не менее. Мама училась вместе со  мной. С первого до последнего курса. И все эти шесть лет она панически  боялась,  что случится вдруг какая-нибудь беда, нечто невообразимое и оттого  еще более  страшное, и не суждено мне будет получить заветный диплом.  Столько жестоких  ударов нанесла ей судьба, что давно приучила маму всегда  ожидать от нее какого- нибудь коварного, подлого удара. Я, потом уже,  случайно узнал, что мама все  время давала себе всякие мыслимые и  немыслимые зароки, стараясь ублажить ее.  Ничего, например, не ела в день  экзамена, пока я сдавал очередную сессию. Вся  ее жизнь сконцентрировалась  теперь на том, что сын ее, как мечтала она, учится  на доктора. Сбывалась ее  вторая мечта. Первая – что старший ее сын стал  архитектором, причем не  рядовым, очень востребованным. Чем еще было жить  ей, потерявшей на войне  любимого мужа, оставшейся одной с двумя детьми, мне  тогда было полгода,  брату шесть, малограмотной, проучившейся всего два года в  захолустной  поселковой школе, без специальности,  маленькой, едва ли  полутораметровой,  худенькой и малосильной? Письма и нечастые, недолгие  приезды во Львов  моего брата Миши сначала из Ачинска, затем из Красноярска,  да моя учеба –  весь свет в окне. Замуж она, хоть и была у нее такая возможность,  не вышла,  хранила верность нашему отцу. Это не мои предположения, об этом  рассказала мне через много лет моя тетя, ее младшая сестра.
Мама училась вместе со мной. Иногда я заставал ее за листанием моих  учебников или разглядыванием  картинок в анатомическом атласе. Слушала  разговоры с приходившими ко мне друзьями-однокурсниками, расспрашивала,  вникала. Вот уж из нее точно, сложись иначе ее жизнь, вышел бы  превосходный  врач. Толковый, внимательный, отзывчивый. От природы  дарованы ей были  светлый, пытливый ум и добросовестность в любом, чего  бы ни касалось, деле. В  начальных классах у меня были проблемы с  математикой, и  она , со своим  сомнительным местечковым , двухгодичным  образованием  помогала мне решать  задачи уже и в пятом классе.
Жили мы бедно, бывало что и впроголодь. Иначе и быть не могло – мы с  братом учились, за погибшего отца выплачивали нам, несовершеннолетним,  гроши, мама работала в каком-то маленьком полукустарном швейном цехе,  вручную, иголкой, что-то подшивала, штопала. К концу дня разламывалась у  нее  спина, немели пальцы. За эту неквалифицированную, мелкую работу ей и  платили соответственно. Она никогда не уходила в отпуск, чтобы получить за  это  месячную компенсацию – хоть какой-то приработок, пусть и раз в году.  Не  лишним будет добавить, что до войны, в Киеве, мама вообще не работала,  занималась детьми и мужем, заработка отца хватало не только  на это, но и на  содержание женщины, помогавшей маме по хозяйству. К хорошему, известно,  привыкаешь быстро, отвыкать вот стократ тяжелей.
Во Львове у нас были родственники – ее старший брат, родичи его жены.  Собственно, мы и перебрались-то во Львов из Киева, куда вернулись из  эвакуации,  по решению этого брата. В нашей бывшей довоенной киевской  квартире места нам не нашлось, другую не давали, обитали мы в  восьмиметровой  комнате коммунальной, на четыре семьи квартиры маминой  сестры. У нее, тоже  потерявшей на войне мужа, был сын.  Пятеро на восьми  квадратных  метрах, даже  не разминуться толком, трое детей, нужда,  беспросветная жизнь. А у львовского  маминого брата  была неплохая  квартира, но была у него и жена, не  приветствовавшая, мягко выражаясь, наше  прибытие. Мама очень старалась не  быть приживалкой и обузой, взвалив на  себя всю работу по дому. Стала, по сути,  домработницей, отрабатывала. Спали  мы с ней в закутке на кухне, мама  уговаривала меня, голосистого и  непоседливого, не шуметь, не беспокоить всегда  недовольную чем-то тетю,  вообще стараться как можно реже показываться ей на  глаза. Получалось у  меня не очень-то.
Длилось это, к счастью, недолго  - и года не прошло, как мы, опять же  родичи помогли, обрели собственное жилье. Без удобств, с печкой, которую  топить надо было дровами, зато свое, отдельное , большую комнату в два окна.  После всех мытарств - один из самых счастливых дней в жизни нашей семьи.  Из  этой квартиры Миша, закончив институт, уехал по распределению в  Сибирь,  потом туда же, по его стопам, отправился, получив диплом, и я. Во  Львов мы уже  не вернулись. Нынче, к слову сказать, в ту квартиру нам уже и  не вернуться –  львовский товарищ недавно рассказал мне, что весь первый,  где мы жили, этаж  нашего дома на улице Гастелло переоборудовали под кафе.  Впрочем, и улицу эту  теперь переименовали.
Мама любила принимать гостей. Теперь, став полноправной хозяйкой,  могла не отказывать себе в таком удовольствии. И гости у нас не  переводились –  родственники, соседи, знакомые, полузнакомые. Угощать их  так, как хотелось бы,  возможности у нее, понятно, не было, но не напоить их  чаем попросту не могла  себе позволить. К чаю всенепременно полагалось  варенье, и сахар тоже, почему- то обязательно рафинад. Предназначенная  только для гостей банка с вареньем  неприкосновенно хранилась в шкафу,  мама следила, чтобы и приемлемый запас  сахара не переводился на тот  случай, если вдруг неожиданно к нам нагрянут  гости. Мы с братом всегда  должны были помнить об этом как бы ни хотелось нам  поублажать себя. И  дело тут не в одном мамином желании по возможности  достойно принять  гостей. Пресловутая бедняцкая гордость, лишенная подчас  всякой логики.  Мама не хотела выглядеть жалкой бедной родственницей, не  способной даже  чаем напоить своих гостей. 
Заговорил я сейчас об этом  еще и потому, что с этим угощением  нередко  связаны были  мои ссоры с мамой. В детстве я патологически любил  сладкое. И  слово «патологически» сказано здесь не фигуры речи ради. Что-то,  видать,  неладное творилось в моем организме, буквально страдавшем, долго  не  пополняясь глюкозой. Какие-либо иные, кроме сахара, сладости в доме  водились  по большим праздникам, так что выбирать мне не приходилось.  Знал же я, как  рассердится мама, обнаружив, что в доме из-за меня не  осталось сахара, но,  наваждение просто, ничего не мог с собой поделать.  И  проблема была не в том  лишь, что нечем  будет маме привечать гостей. Сахар  надо было покупать,  платить деньги, которых вечно нам не хватало, мама и  без того из долгов не  вылезала. После каждого такого нагоняя давал я маме и  себе слово, что впредь это  не повторится, но раз за разом не получалось у  меня сдержать его. Происходило  это всегда по одному и тому же  обыкновению. Рано пристрастившись к чтению,  брал я, на топчан свой с  книжкой ложась, начатую пачку  сахара. Продавались в  те поры такие  упакованные  в плотную сиреневую бумагу и перекрещенные  бечевкой  высокие сахарные параллелепипеды, помнят сейчас о них разве что мои  ровесники. У меня и в мыслях не было опустошать эту пачку, всего-навсего  хотелось, когда очень уж подопрет, взять из нее один-два, ну три , в крайнем  случае, кусочка, червячка заморить. И, зачитавшись, к ужасу своему убеждался  вдруг, что  в пачке, еще недавно наполовину полной,  осталась уже самая  малость,  а бывало, что и дно показывалось. Мама, обнаружив это, хваталась за  сердце, что  пугало меня больше, чем любой ее разнос.
Мне было тогда лет восемь, а брату, соответственно, четырнадцать. У  мамы  случился очередной сердечный приступ, в тот раз особенно сильный.  Мы  перепугались, побежали к соседке, у которой был телефон, вызывать  неотложку.  Приехала врач, молодая, симпатичная женщина, не забыл ее и  поныне, прошла в  комнату к маме, мы ждали на кухне. Не было ее  невыносимо долго. Наконец  вышла, поглядела на нас, замерших, на убогую  нашу кухонную мебель, спросила,  одни ли мы здесь живем, есть ли отец.  Получив ответ, вздохнула, попросила нас  выслушать ее очень внимательно.  Сказала, что у мамы нашей тяжелый порок  сердца, в любую минуту может  случиться с ней непоправимое. И мы никогда не  должны забывать  об этом, не  расстраивать ее, помогать во всем, не давать ей  переутомляться. Потому что  даже какой-нибудь не самый значительный повод  может спровоцировать  тяжелое осложнение. Меня более всего испугало слово  «порок». Послышалось  оно мне как «порог» : то есть мамино сердце находится  уже на пороге этого  непоправимого. Много лет прошло с того дня, конечно же  старались мы в  меру сил своих и возможностей беречь маму. Негоже самому себя  хвалить, но  был я, думаю,  не самым плохим сыном. Но Боже мой, сколько раз  вольно или  невольно доводилось мне огорчать ее, да еще как порой огорчать,  даже  забывал, случалось и такое , поздравить ее с днем рождения, и только ли  это…  И не изменить уже ничего, не поправить... Обычная, увы, но от этого не  менее  прискорбная история, и я, давно уже и отец, и дед, с каждым годом  ощущаю  эту извечную «отцово-детскую» несправедливость все пронзительней
И снова о той пресловутой гордыне. Один наш львовский родич был  преуспевающим зубным врачом, семья его жила в хорошем достатке. По тем  нашим представлениям – богатеи. Жена его не работала, была большой  любительницей и умелицей готовить всякие вкусности – торты, пироги,  пирожные, даже мороженое. Время от времени устраивала она званые  приемы,  украшая стол произведениями своего кулинарного искусства. И мама,  когда мы  шли к ним, всю дорогу уговаривала меня вести себя за столом  достойно, не  набрасываться на все эти объедения, руками не хватать и не  просить добавки  даже взглядом. Пусть не думают. Эту безличную последнюю  фразу мама до конца  не оформляла, однако же  мне и без того все было ясно.  Я старался. Изо всех сил.  Но знал бы кто, чего мне это стоило. Красовавшийся  передо мной большущий  роскошный торт я, уверен был, один запросто  оприходовал  бы за считанные  минуты, глазом бы не моргнул. Мама сидела  рядом, изредка улыбалась мне, и  трудно было разобрать, чего в этой улыбке  больше – сочувствия, сожаления  или  благодарности, что не подвожу ее. 
Была у мамы еще одна улыбка, постичь которую было не просто. К маме  частенько хаживали  соседки по дому, не только посидеть, пообщаться. Мама,  кстати сказать, была великолепной слушательницей, дар завидный и редкий,  мне  бы такой. Просили они маму погадать им. Мама гадала на картах. Кто и  когда  научил ее этому, осталось для меня тайной. В детстве я любил  послушать, как  мама вещает жадно ловящим ее каждое слово женщинам,  молодым и немолодым.  И когда спрашивал я маму, в самом ли деле может она  узнать будущее по картам,  она лишь улыбалась той же непонятной улыбкой.  Потом я заметил, что мама  никогда никому не нагадала какой-нибудь  неприятности, неудачи. Карты им  предсказывали, что ничего плохого не  случится, а если и возникнут какие-либо  проблемы, то все в итоге завершится  благополучно. Уходили они от нее  просветленные. С годами, повзрослев уже,  видел я, как мама откровенно, да и не  очень-то умело блефует, старается,  например, под разными предлогами удалить  зловредную пиковую масть, по- разному толкует одну и ту же комбинацию карт в  раскладе. Блажен, кто  верует? Забавно, что не раз, когда очень уж не ладилось у  меня что-то, я тоже  просил маму погадать.
Помню, как удивился я, когда однажды в разговоре мама назвала себя  везучей. Вот уж чего я меньше всего от нее ожидал, прекрасно зная, как  тяжело,  порой обломно складывалась ее жизнь. Заметив, как, не  сдержавшись, я с  сомнением гмыкнул, сказала она, что подтверждений тому  немало, хватает уже  одного того, что я каким-то чудом остался жить. 
- Где остался? – несуразно спросил я.
- В Красноярске, -  ответила она. – Во время войны.
Видно было, что говорить об этом  ей не хочется. Я знал, что  эвакуировались  мы из Киева едва ли не последним эшелоном, немцы уже  входили в город. Папа  велел маме ехать с детьми в Красноярск, где жила его  сестра. Знал я и то, что  длилась эта поездка больше месяца.  Даже вообразить  невозможно, что  претерпела мама, добираясь так долго и в такую даль в  ужасах и кошмарах начала  войны по забитым, загаженным вокзалам и  поездам, с двумя маленькими детьми,  один совсем еще крохотный. Знал и то,  как тяжела, неустроенна была ее  красноярская жизнь. Причем не только из  маминых рассказов – по  непостижимым прихотям судьбы вернулся я через  много лет в Красноярск,  встречался с той папиной сестрой, был в том  неказистом деревянном доме. Знал,  что невзгоды того первого в моей жизни  путешествия не прошли бесследно –  хиленьким был, рахитичным, часто и  подолгу  хворал Но что каким-то чудом  остался жив, раньше я не слышал, 
А история оказалась в самом деле сказочная. Заболел я, как теперь уже  разумею, тяжелым видом аллергического экссудативного диатеза, мама  называла  его золотухой. Моя облысевшая голова, рассказывала мама, сплошь  покрылась  гнойной коркой,  я начал терять  зрение. Врач, к которому понесла  меня мама,  откровенно сказал ей, что вряд ли что-то сможет меня спасти,  если в ближайшее  же время не смогу я получать хотя бы три ложки рыбьего  жира в день. С тем же  успехом мог он посоветовать маме три раза в день  кормить меня паюсной икрой.  В пропащем холодном Красноярске, где даже  продуктовые карточки не всегда  спасали от голода. Мама вышла со мной из  поликлиники, бессильно опустилась  на скамейку, заплакала. Проходивший  мимо молодой в неведомой маме  форменной одежде мужчина остановился,  спросил, почему она плачет. Мама,  сама не зная зачем, поделилась с ним  своей бедой. Помолчав немного , он  спросил, где она живет, как ее фамилия.  Вечером того же дня в их дверь кто-то  постучал, сестра пошла открывать.  Вернулась растерянная,  с двухлитровым  бидончиком, принес его какой-то  незнакомый ей мужчина. В баллончике был  рыбий жир. По тем временам –  целое состояние. Мама выбежала из дома,  заметалась, но мужчину того  разыскать не удалось. Кто он был, почему так  поступил, неизвестно. Впору  было подумать о самом невероятном. 
Я потом, живя уже в Красноярске, нередко вспоминал о нем. Человек,  которому я обязан жизнью, мог и сейчас жить в одном со мной городе,  состарившийся уже, нуждавшийся, возможно, в помощи… И я догадывался,  отчего мама раньше не рассказывала мне об этом. Скорей всего, был это один  из  ее сокровенных зароков .
И возвращаясь к тому разговору с мамой о везении. Очень гордилась она   своими сыновьями, которых удалось ей в одиночку несмотря ни на что,  вырастить О брате моем должен я сказать, что он в самом деле уникальный  человек, людей  с такими дарованиями и с таким интеллектом встречал я  крайне  редко. Отдельного и не беглого рассказа он заслуживает, но не о том  сейчас речь.  Себя по той же причине не стану я ни оправдывать, ни осуждать.  Долго ведь  живу, чего только ни бывало. Как огорчилась бы мама, проведав о  кое-каких – это  я осторожно выбираю выражения – моих прегрешениях.  Впрочем, я уже  повторяюсь. Но что всему, что есть во мне хорошего, во  многом обязан я ей, тоже  ни малейших нет сомнений. 
Я, об этом  тоже говорил уже, распределен был, закончив институт, в  Красноярский край, хирургом в железнодорожную больницу станции  Иланская.  Уехал в такую даль, опять же вопреки всему. И профессия хирурга,  казалось бы,  менее всего подходила мне, принимая во внимание все, что  говорил я о своих  причудах в начале этого рассказа. Конечно же, за годы  учебы ко многому  сумел я  привыкнуть, где-то заставлял, пересиливал себя,  что-то само собой со временем  изживалось. Привыкал, как моряк с плохим  вестибулярным аппаратом к морской  качке. Более всего способствовало  этому, что после третьего курса – мама уже  вышла на пенсию, мизерную –  работал я медбратом в онкологическом  диспансере, где про все мои  физиологические выверты поневоле забудешь. К тому  же три последних  студенческих года занимался в кружке на кафедре  факультетской хирургии.  Хуже всего привыкал я, да так и не смог, не сумел  привыкнуть, к запахам,  отравляет мне это жизнь до сих пор. Но тут уж, как  говорится, никуда не  денешься. И еще к одному  – к чему, впрочем, и привыкать не  хотел, и не  привыкну уже, видать, никогда. 
Это поразило всех маминых соседей, когда я в отпуск приехал домой. А  в  том нашем старом двухэтажном доме все соседи знали друг друга, скрыть  что- либо было невозможно, двери не закрывались. И по такому случаю мама  купила  на базаре курицу. Живую. Объяснила мне, озадаченному, что живая  стоит  дешевле, чем куриная тушка. Я знал, что мама курицу не зарежет, сказал  ей сразу,  что я тоже не смогу. С детства осталось у меня в памяти, что такие  услуги, и не  только маме, но и другим соседям, оказывает дворничиха.  Причем делает это с  большой охотой. И я, когда она, держа в одной руке за  связанные лапки вниз  головой заполошно кудахтавшую курицу, а в другой  большущий нож,  выходила во  двор, мгновенно убегал подальше. Но  оказалось, что она заболела, мама пошла по  соседям искать ей замену. Дело  происходило днем, мужчины были на работе. И  все, к кому мама обращалась,  дивились, что не поможет ей в этом приехавший  сын, хирург, о чем все,  разумеется, прекрасно знали. Что, вообще-то, не  удивительно учитывая  репутацию, какой пользуются в народе врачи такой  специальности , «которым  только бы резать». Проблема эта в конце концов  разрешилась, а я случайно  услышал разговор мамы с одной из этих соседок. Та  обиняками, чтобы не  обидеть маму, дала ей понять, что или со мной что-то не в  порядке, или зачем- то морочу я голову и маме, и всем остальным, выдавая себя за  хирурга.  Вспомнил я сейчас об этой истории потому, что не забылся мне мамин  ответ.  Принципиального значения он не имеет и вообще более чем спорный, но  все  же. Мама возразила ей, что все как раз наоборот: врач, не желающий  причинять мучения не только курице,  любому живому существу, уж к  человеку- то наверняка отнесется со всем, на какое способен, состраданием.  Защитила меня.  А я потом прикидывал, откажется ли зарезать  курицу кто- либо из тех, каких я  знаю, врачей, прежде всего уже опытных, маститых,  не  мне чета хирургов. Счет  получался явно не в мою пользу  и преференций  никаких мне не делал, хоть и  вовсе не обязательно мои предположения  соответствовали истине, потому что  никогда и ни с кем я об этом не  заговаривал. Правда, подавляющее большинство  этих хирургов были мужского  пола, что нарушало чистоту эксперимента. Но все  это не более чем досужие  размышления, просто связаны они с мамой. Тем более  что знавал я врачей, и  тоже не обязательно хирургов, которые нежно,  даже  любовно  относились к  животным, но больные старались к ним не попадать.  Всего лишь, как стали  все повторять после выхода знаменитого телесериала,  информация к  размышлению.
Способность  на поступок, вообще рискнуть, отчетливей всего  проявляется в  экстремальных ситуациях, это прописная истина. Мама была  трусиха. Слово,  может быть, не самое удачное, в той же мере отнести его  можно к большинству,  думаю, женщин, и тоже из области физиологических  особенностей организма,  тем  паче организма женского. Во всяком случае,  боялась мама мышей, пауков,  тараканов, собак, темноты, хулиганов, пьяных,  дальше перечислять  не имеет  смысла – стандартный джентльменский, пусть  и парадоксально звучит это,  относясь к женщине, набор. Разве что у мамы  выражено это было очень уж  рельефно. Военкомат отрядил меня на  двухмесячную стажировку в  Ленинградскую военно-медицинскую академию  – я тогда жил уже в Красноярске.  Сопротивлялся я этому как мог, поскольку,  кроме всего прочего, старший мой  сын был тогда совсем еще маленьким, к  тому же постоянно болел, страшно было  оставлять с ним без себя жену на  такой долгий срок. Но отвертеться не удалось,  на помощь приехала мама.
О том, как все это было, мне потом рассказала жена. Мы жили на втором  этаже большого дома «сталинского» образца, с толстенными стенами и  высоченными потолками и окнами. Наш второй этаж не многим уступал по  высоте третьему в новостройках. Говорю так подробно потому, что  существенно  это для случившегося. Рядом с нашей была комната соседки,  незамужней  привлекательной девушки. Той ночью мама с женой проснулись  оттого, что кто- то лез к ним в окно. Скупого уличного света хватало, чтобы  разглядеть, что это  какой-то мужчина. Тепло было, спали они с распахнутым  окном, что  позволительно при таком расстоянии нашего окна от земли. У  смертельно  испугавшейся жены достало сил метнуться к выключателю,  зажечь свет. В проеме  окна стоял здоровенный парень с каким-то странным,  застывшим лицом и  выпученными глазами. 
- Что вы здесь делаете? – нелепо спросила жена. 
Он молчал, по-прежнему диковато озираясь.
И тут вмешалась мама. Поднялась, встала рядом с женой, тронула ее за  плечо:
- Спокойно, доця, спокойно. – А потом решительно, воинственно ему: -  А ну  убирайтесь отсюда обратно, негодяй ! Иначе сейчас здесь будет милиция!
И тут он, наконец, заговорил, сказал:
-  Как обратно? Я же не могу, я разобьюсь.
- Ничего, - несколько осмелела жена, приободренная и маминой  поддержкой, и тем, что не выказывает тот агрессивных намерений. – Как  забрались, так и выберетесь! Вы зачем  сюда влезли?
- Я-а… - затянул тот, - я … - И назвал имя той соседки. 
Похоже было, что не врет. По крайней мере, делалось понятным, как  могла  возникнуть эта дурацкая ситуация: перепутал он, вскарабкавшись по  трубе в  темноте, окна. К тому же видно было, как сам он ошарашен, сбит с  толку всем  происходящим. Если, конечно, не обладал отменными актерскими  способностями. На несколько секунд зависла  выжидательная тишина, первой  нарушила ее мама. Пошла на него, маленькая, с растрепанными седыми  волосами,  в длинной ночной рубашке. Он , вероятно , подумал, что она  вознамерилась  столкнуть его вниз с подоконника, спрыгнул на пол. Мама, не  достигавшая  макушкой верзиле до груди, взяла его за рукав и потянула к  выходу :
- Убирайтесь отсюда!
Он беспрекословно поплелся за ней, жена замыкала шествие. Мама  вывела  его в коридор, сняла цепочку с входной двери, провернула в замке  ключ, открыла  ее, выпихнула незваного гостя на лестничную площадку,  захлопнула за ним дверь  и стала медленно оседать на пол, жена едва успела ее  подхватить. Все утром  прояснилось, в самом деле парень этот, соседкин  знакомец,  подвыпив еще,  решил таким необычным способом нанести ей  визит. И перепугался, наверное, не  меньше жены и мамы, обнаружив себя в  чужой квартире. Нет надобности  описывать, как приводила потом жена маму  в чувство,  отпаивала лекарствами. А  я, когда супруга рассказывала мне об  этом, начинал понимать, как смогла  мама  вынести все жизненные невзгоды,  выпавшие на ее долю. И чего ей это стоило.  Удивительно и то, что  сын,  всегда плохо спавший, пробуждавшийся от каждого  шороха, в те минуты  почему-то не проснулся.
Маялась мама не только сердцем. В числе прочих одолевавших ее  напастей  была небольшая опухоль на бедре. Еще никакого к медицине  отношения не имея,  подозревал я, что опухоль эта связана с каким-то нервом,  такие вдруг вызывала  она сильные, жгучие боли. Слово «вдруг» употребил я  сейчас потому, что ничем  они не провоцировались, неведомо отчего  возникали, длились и проходили, то  неделями, даже месяцами ее не тревожа,  то атакуя день за днем. И отчего-то  почти всегда ночами. С малых лет помню,  как просыпался я оттого, что мама,  тихо постанывая, бегала  по комнате  вокруг стола. Казалось ей, что от этого боль  немного притупляется.  Очередной такой приступ случился с ней, когда гостила  она у нас в Иланске.  И я сказал, что хватит ей мучиться, завтра же уберу эту дрянь  ко всем чертям,  избавлю раз и навсегда. 
Прооперировал я ее не завтра, а послезавтра. И, естественно, готовился к  этой операции основательно, мама ведь. Предусмотрел все, какие только  могут  быть,  случайности. Операционную тщательно прокварцевали вечером  накануне и  утром. Операционная сестра простерилизовала весь необходимый  для работы  материал в новом, не бывшем  еще в употреблении биксе,  инструменты  приготовила тоже новые, ранее не пользуемые. Руки перед  операцией тер я  щетками со всей старательностью.  Не оставил инфекции ни  малейшего шанса. И  операция протекала гладко, фиброму удалил без особых  проблем, с минимальным  кровотечением, ткани сшил надежно, аккуратно.  Лучшего и желать не мог.  Осталось только дождаться седьмого дня, чтобы  снять швы. Времени вполне  достаточно, потому что до отхода поезда, на  который заранее взяты были у мамы  билеты, было еще почти две недели. 
На следующий день я, делая маме перевязку, удостоверился, что все идет  нормально. Через день заметил в области шва легкое покраснение.  Тревожиться  особо не стал, но все же от греха подальше покрыл его мазью с  антибиотиком.  Вечером у мамы поднялась температура. Утром, сняв повязку,  я увидел, что рана  сильно воспалилась. Пришлось снимать швы, разводить ее  края, чистить, бороться  с гнойным процессом, самым страшным и плохо  поддающимся лечению  осложнением в хирургии, надеяться, что рана заживет  вторичным натяжением…
Нужны ли все эти медицинские подробности? От обиды и досады  изводился  я, места себе не находил. Мама успокаивала меня уговаривала не  переживать,  уверяла, что пустяки это, с кем не бывает, всего лишь маленькая  неприятность,  все обязательно, она точно знает, будет хорошо. И от этих ее  слов тосковал я еще  сильней. Знал ведь, знал я, что  существует неписаный  закон подлости, согласно  которому можно ждать от судьбы любой каверзы,  когда врач берется лечить, тем  более оперировать кого-нибудь из своих  близких. О том, что даже самые  опытные, умелые доктора умудряются  неверно ставить диагноз и получать  немалые проблемы после оперативных  вмешательств, особенно когда заболевают  их дети. Слышал я об этом  несчетно и примеров тому тьма. Хуже того, зачастую  не только у самих  врачей, но и у близких им людей болезни протекают как-то  нелогично, с  самыми неожиданными выкрутасами. Не зря ведь бытует в  медицинской  среде поговорка, что быть родственником медика – это  отягощенный анамнез.
Знал, знал, почему же тогда решился на это? Почему не попросил  прооперировать маму своего заведующего отделением, очень хорошего  хирурга?  Инстинктивно не желал отдавать маму в чужие руки? Хотел  самолично  «отомстить» болячке, терзавшей маму столько лет?  Показать  маме, что не  напрасно верила она  в меня, не обманул я ее ожиданий,  куражился? Просто по  недомыслию? Какое это уже имеет значение?.. 
Перед отъездом мама сказала мне, что даже рада тому, как неладно  завершилась история с операцией. Что взяла мама на себя все мои будущие,  какие  могут произойти, невезения в работе, и теперь мне всегда будет  сопутствовать  удача. Один из ее мистических зароков? 
Давно уже нет мамы, не увидит она, как выросла моя внучка,  не прочитает  моих  новых книжек, не узнает и не увидит много того, чего хотелось бы мне,  чем мог  бы ее порадовать. Но всякий раз, когда , порой совсем нежданно- негаданно , очень  вдруг мне везло, казалось, что это мама помогает мне, ее мо
5. Владислав Кураш Домой
Владислав Кураш
Домой
                                                                             
                                                                
                                                               Тучки небесные, вечные странники!
                                                                Степью лазурною, цепью жемчужною
                                                               
Мчитесь вы, будто как я же, изгнанники
                                                                С милого севера в сторону южную. 
                                                                Кто же вас гонит: судьбы ли решение?
                                                                Зависть ли тайная? злоба ль открытая?
                                                               Или на вас тяготит преступление?
                                                               Или друзей клевета ядовитая? 
                                                                                     
Михаил Лермонтов  «Тучи »
Уже два года я в чужой стране. Да, это не много, но это и не мало. Два  года  мытарств и злоключений.  И вот, наконец, я  возвращаюсь домой. В серую,  ничего  не обещающую неизвестность. Единственное, что радует, скорая  встреча с Алёной  и детьми.
Яркая красивая картинка движется вспять и безвозвратно исчезает за  спиной. Ни о чём не хочется думать. До самой границы сплю.
На границе меня снимают с автобуса и садят в обезьянник до приезда  полиции. Мои фальшивые документы не выдерживают проверки  Straży  granicznej   (пограничников  (пол.)) .
Вечереет. Я прошусь по нужде. В туалете под самым потолком  оказывается  довольно-таки большое , открывающееся , без решётки окно. Я  выбираюсь наружу  и, стараясь не привлекать к себе внимания, быстро  направляюсь к ближайшим  деревьям. Укрывшись за деревьями, пытаюсь  сориентироваться и, не дожидаясь  погони, бегу по лесопосадке в обратном  направлении от границы.
Примерно через  полчаса останавливаюсь, чтобы передохнуть. Погони,  вроде бы, нет. Шарю по карманам в поисках телефона. Телефона не нахожу .  Понимаю, что в суматохе где-то  посеял его. Зато кошелёк с деньгами на  месте.  Это немного утешает.  Отдышавшись и успокоившись дальше  я уже иду.  Очень  холодно. Трава мокрая. Мои кроссовки быстро промокают.
На рассвете выхожу к какому-то населённому пункту. Но не решаюсь в  него зайти . Залегаю  в krzaki (заросли (пол.)) и жду ночи.
Уже конец осени. Днём ещё относительно тепло, а ночью температура  падает до нуля. Не совсем комфортно лежать в мокрой и холодной траве.  Иронизирую . Чтобы хоть немного приободрить себя. Боюсь застудить лёгкие  и  ранение, поэтому лежу на левом боку, в позе эмбриона, пытаюсь сохранить  последние остатки тепла.
Удаётся ненадолго уснуть. Снова снится опиумный притон. Валерка в  окровавленных бинтах. И Марлена с перекошенным от ужаса лицом.
Очень хочется есть. Срываю травинку и кладу в рот. Голод и холод не  дают  покоя. Такое впечатление, будто я пьян. Думаю о спиртном. Эти мысли  немного  согревают меня. Самообман. Всё равно очень холодно. Дрожу всем  телом. Борюсь  с желанием встать,  немного подвигаться, размяться, походить,  разогреться.  Время, словно остановилось.
Вдали видна дорога. Вокруг перепаханные поля. На полях пасутся  жирные  красивые фазаны. Появляется небольшое стадо диких коз. В местных  лесах полно  всякого зверья.  Водятся и кабаны , и лоси. Стараюсь не думать о  плохом. Не  получается.  С наступлением темноты отправляюсь дальше.
На третий  день выхожу к незнакомой деревне. Дождавшись  темноты ,  произвожу рекогносцировку местности. Недалеко, на самой окраине  обнаруживаю железнодорожную станцию. Это открытая платформа. На  станции  никого. Смотрю расписание поездов. Пытаюсь что-то понять. Но от  холода и  голода мозги не работают. Не соображаю.
Сажусь в первый же поезд. Покупаю в билетомате билет. В поезде  тепло и  уютно. Не в силах бороться с собой засыпаю. Когда просыпаюсь,  узнаю, что поезд  едет в Радом. Снова засыпаю.
В Радом приезжаю утром. Первым делом, на вокзале покупаю кофе и  несколько бутербродов. Повторяю. Утолив голод, привожу себя в порядок в  вокзальном туалете, и иду в город в поисках какого-нибудь  sklepu ( магазина  (пол.))чтобы купить мобильник.
Я уже далеко от границы. И внешне ничем не отличаюсь от  среднестатистического поляка. Поэтому не особо переживаю, что кому-то в  этом  городе могу показаться подозрительным, и кто-то заинтересуется  моей   личностью.
Купив телефон, я связываюсь с Дамьяном , и прошу его срочно приехать  и  привезти мой рюкзак. Дамьян приезжает через пару часов.
Мне нужен новый паспорт,- говорю я Дамьяну сидя у него в машине.
- Не раньше, чем через два дня,- говорит Дамьян.
- Мне паспорт нужен сейчас и сегодня.
Повторяю, не раньше, чем через два дня.
- Что же мне делать?
Перекантуйся где-нибудь, отдохни, а через два дня получишь новый паспорт.
- Где перекантоваться ? В лесу, разве что?
- Ладно, сейчас что-нибудь придумаем.
Дамьян отвозит меня в какой-то отель и снимает там для меня номер  на  своё имя.
Здесь ты будешь в безопасности отоспись, отдохни, а через два дня я  привезу  тебе паспорт ,- говорит мне на прощание Дамьян и уезжает.
Осматриваю номер. Высокие потолки, на стенах свежие обои, на полу  ковролин окно с тяжёлой светонепроницаемой гардиной двуспальная  кровать с  отличным  матрацем, огромная плазма , ванна с гидромассажёром,  кондиционер .  Номером остаюсь доволен.
Первым делом зашториваю окно. Свет в комнате становится мягким и  приглушённым.  Рюкзак с деньгами и пистолетом закрываю в сейфе. Звоню  портье   - заказываю в номер обед, три бутылки   «Ballantine’s»  и тоник. Снимаю  с себя всю  одежду. Одеваю халат. Включаю телек , нахожу какой-то  музыкальный канал.  Открываю воду в кране, набираю ванную.
Приносят виски и тоник. Я забираю поднос с напитками и отдаю свою   одежду в прачечную.  Включаю кондиционер. Наливаю в стакан виски.  Выпиваю.  Прохаживаюсь по мягкому приятному ковролину Наслаждаюсь  теплом и  комфортом.  Наливаю ещё.
Когда ванна набрана, включаю гидромассажёр и, не расставаясь с  виски,  погружаюсь в горячую бурлящую воду.  Горячая вода и алкоголь делают  своё дело.  На какое-то время отключаюсь.  Просыпаюсь от стука в дверь.  Накидываю халат,  выхожу. Принесли обед.  Поев, заваливаюсь спать.
Два дня проплывают, как в тумане. Я ничего не делаю, только ем,  сплю,  пью виски, смотрю телек и валяюсь в кровати.
На третий день, утром, приезжает Дамьян.
- За срочность чуть дороже,- говорит он, отдавая мне мой новый паспорт.
Хорошо,-соглашаюсь я.
Мы расплачиваемся за отель и уезжаем.
Куда тебя отвезти?- спрашивает Дамьян.
- На вокзал,- говорю я.
Что собираешься делать?
- Ещё не решил. Для начала поеду в Варшаву, осмотрюсь. А там видно будет.
- Есть где остановиться?
- Остановлюсь у Олега, моего бывшего однокашника.
- Если понадобятся деньги, звони, потолкуем. Что-нибудь придумаем .
- Как там Валерка?
Состояние тяжёлое. Но стабильное. Есть надежда.
- А о Марлене, что-нибудь слышно ?
-Увы, ничего.
- Жаль.
Признаться честно, и времени не было заниматься её поисками.
Всё отдал бы за то, чтобы её найти.
- Есть у меня один человечек знакомый, который всё и обо всех знает. Я тебе  скину его номер. Скажешь, что от меня. Он тебе поможет.
- И на том спасибо.
На вокзале Дамьян меня высаживает и уезжает. Сильно похолодало .  Выпал  первый снег. Нестерпимо яркое солнце болезненно слепит глаза.  Покупаю билет  до Варшавы. Сажусь в поезд.
За городом начинаются бескрайние заснеженные поля. По чистому  лазурному небу скользят бархатистые тучки.  Приходят на ум слова классика:   «Тучки небесные, вечные странники! Степью лазурною, цепью жемчужною  мчитесь вы, будто как я же, изгнанники с милого севера в сторону южную.   Кто  же вас гонит: судьбы ли решение? Зависть ли тайная? злоба ль открытая?  Или на  вас тяготит преступление? Или друзей клевета ядовитая? »
Сборник «Моя вторая Одиссея»
Цикл «Эта безумно безумная жизнь»
Варшава
31 марта  2018
6. Сергій Квітницький Помста роду Лисиці
Сергій Квітницький
Помста роду Лисиці
У перекладі Сергія Дзюби українською мовою у видавництві  «Український  пріоритет» вийшов новий роман відомого письменника зі  Швеції туркменського  походження Ак Вельсапара «Поста роду Лисиці». 
«Помста роду Лисиці» – це роман про чудове кохання в екстремальній  ситуації, коли людина раптом опиняється перед лицем можливої й навіть  неминучої смерті. За цих обставин у головного героя твору – Назарлі – всі  почуття  гранично загострені, добро і зло приймають для нього не абстрактні,  а по- справжньому реальні обриси. Він переживає заново до болю чуттєві  зв’язки з  земним буттям. Життя стає для нього самоцінним і неподільним, у  час  випробувань він відчуває численні ниті, що зв’язують його з минулим.  Реальність,  виражена в романтичному коханні до нього юної Мері  та його  дорослому коханні  до Ольги, разом зі спогадами про минуле, стають для  нього опорою у виживанні.  У цьому реальному поєдинку життя зі смертю  головна роль відводиться саме  земному коханню в його найтонших проявах.  Поза сумнівом, що щирі любовні  переживання туркменського юнака Назарлі  будуть сприйняті українськими  читачами й викличуть у них співпереживання  та позитивні, зворушливі емоції.  Адже, попри граничний екстрим, цей роман  – по-справжньому  життєстверджуючий !
Нову книжку шведського і туркменського письменника Ак Вельсапара  гарно переклав українською президент Міжнародної літературно-мистецької  Академії України, поет, прозаїк і перекладач Сергій Дзюба. «У нас – хороше  співробітництво, – розповідає очільник Академії. – Кілька років тому я вже  переклав українською книгу оповідань Ак Вельсапара «Смарагдовий берег»,  яка  вийшла у популярному чернівецькому видавництві «Букрек» і отримала  значний  резонанс. Крім цього, я надрукував у своєму перекладі талановиті  твори прозаїка  Ак Вельсапара в «Українській літературній газеті» та газеті  «Деснянська правда»  (Чернігів) у журналах «Всесвіт», «Кур’єр Кривбасу»,  «Березіль», «Бористен»,  «Золота пектораль» та «Літературний Чернігів». Є ці  оповідання українською і на  провідних наших порталах. А от Ак Вельсапар  майстерно переклав туркменською  мовою нашу з Танею (Тетяною Дзюбою)  книжку віршів «Яблука з небесного  саду», котра побачила світ  водночас у  трьох державах – Швеції, Туркменістані та  Україні. Ця книга надрукована  українською і в перекладі туркменською. Це –  спільний проект письменника  зі Швеції, видавництва «Український пріоритет» і  Міжнародної літературно-  мистецької Академії України. Я вельми задоволений,  що така наша співпраця  продовжилася, і ми маємо вже нову книжку Ак  Вельсапара – його чудовий  роман, який надруковано в Україні, у видавництві  «Український пріоритет»,  котре очолює відомий письменник Володимир  Шовкошитний».
Наразі Сергій Дзюба та Володимир Шовкошитний уже представили цю  книжкову новинку в Чернігові – у Чернігівському інтелектуальному центрі та  Міжнародній літературно-мистецькій Академії України, а також – у газеті  «Деснянська правда». 
Додамо, що Ак Вельсапар – всесвітньо відомий шведський письменник  туркменського походження. Член Спілки письменників Швеції (з 1996 року)  та  почесний член міжнародного ПЕН-клубу (з 1993-го). Автор понад 20-ти  книжок Особливу популярність приніс йому роман «Кобра», перекладений  кількома  європейськими мовами, зокрема англійською. Цю книжку шведські  часописи  порівнювали з творами Франца Кафки та Михайла Булгакова. Ак  Вельсапар –  лауреат престижних нагород, зокрема  Міжнародної літературної  премії імені  Миколи Гоголя «Тріумф», якою його відзначено в Україні за  книгу «Смарагдовий  берег». 
  graphic
7. Оксана Маковець ЧОРНОБИЛЬСЬКА АТОМНА ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ
Оксана Маковець 
ЧОРНОБИЛЬСЬКА АТОМНА ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ
(Присвячую роковинам аварії на ЧАЕС )
Місто Чорнобиль  колишній районний центр , що належав до  Київської   області. Воно росташоване серед мальовничої поліської природи та  з гарними  селами довкола.  Цей район славився ще й родючими чорноземами,  які кожного  року дарували селянам добірні врожаї різних культур.  Мешканці  Чорнобильського району вважалися, як на той час, заможними.  Вони мали  власні  садиби з типовими будинками з білої або червоної цегли.  Коло хат  обовязково   були господарські будівлі часто з гаражем  для мотоцикла чи  легковика, й так  звана œ літня кухня , біля якої порались господарі.  Дехто  навіть любив ночувати  у  цій зручній і теплій невеличкій хатині, що пахла  зіллям, вареною картоплею й  свіжим хлібом.  Мабуть , вона нагадувала добрим  людям затишні й теплі оселі з  далекого дитинства,  коли в одній хаті  вміщалась уся велика родина.  
Часи міняються...Особливо після того, як збудували атомку, за  короткий  час Чорнобильський район ще більше покращав.  Дороги стали  шосейними, з  кожного села наладнано автобусні маршрути до міста, навіть до  Києва  було легко  дістатися кожного дня.  Та й багато хто з мешканців цієї  околиці працював  на  атомній станції, отримував добру щомісячну платню.  Селяни дбали про  покращання свого добробуту.
Українці  -- працьовитий народ,  лише варто їм не заваджати в праці, а  дати  трохи волі, яку часто відбирали в них недруги з причин, які залишу на  розсуд  історії,  то й швидко заживуть не гірше , ніж у Західній Європі.
Коли в неділю, чи святковий день, сходились сусіди  погомоніти на  лавочці біля воріт, як заводилась розмова про станцію, притишено ділилися  чутками, що останнім часом на атомці трапляються  якісь  œвикиди  радіації в  повітря.  Чи то вже реактор потребує ремонту, чи щось не  передбачили при  монтажі , а тепер не так легко направити. .. Зрештою, хіба вона така  небезпечна,  ота радіація?  Голоси гучнішали оптимістично,  -- тепер же й час  називається  œатомним віком . Коли б воно було таке страшне, то не збудували   б його близько  біля найбільш густонаселених місць поряд з Києвом,  --   столицею України, а ще  можна сказати  просто на прісноводих ріках Дніпро,  Дністер, Десна, Припять,  які напувають водою багатомільйонне населення  українського центру.  Хто зна, а  може тому й  œпостроїлі  саме тут, бо  страшне,  -- підкине хтось, ніби ненароком  фразу, після якої посипляться  тяжкі  спогади з минулих тридцятих  голодних літ  та воєнних сорокових, що  скосили смертю тисячі рідних і близьких  людей.  Дехто зі старших ,  перехристившись, витирає сльози,  прошепотівши:  œВічна  память безвинно   загиблим, та вбережи нас , Боже , від якоїсь нової біди .  Чи то  œспрацьовувала   їхня інтуїція, чи якась інша пересторога?
            Ще однією новобудовою прикрасилась Україна в минулі сімдесяті  роки.  Швидкими темпами спорудили гарне місто Припять, зовсім поряд з  ЧАЕС, яке   призначалося енергетикам і його залюбки називали   œмолодіжним .  Хто з   випускників навчальних закладів не мріяв працювати на  Чорнобильській Атомній  Електростанції?  Одним зі щасливців, кому припала  нагода дістати працю на  ЧАЕС, був Валерій Пікож  брат моєї колеги Жанни,  з якою ми тоді працювали в  однім із відділів Управління   œКиївоблсільгосптехніка , що знаходилося поряд з  Хрещатиком на тодішній  вулиці Червоноармійській  21. 
Жанна щойно повернулася з братового новосілля в новім мешканні, то  емоційно і щиро раділа за нього. А ще братова дружина недавно народила  донечку, яку назвали в честь татуся  Валерією.  Моя приятелька  вже встигла  придбати для племіннички вигідний возик і з нетерпінням очікувала  так   званих  œтравневих  вихідних, аби знову побачити своїх рідних.  Вона вголос  мріяла  відсвяткувати разом з ними Пасху та ще й охристити  маленьку в  церкві, яку  бачила проїздом у селі, недалечко нового міста.
            Згідно зі звичним розкладом дня, робочий час починався офіційно о  девятій годині ранку, але 27 квітня 1986 року я, як і  всі мої колеги, без  попередження прийшли за годину перед роботою, бо кожен був схвильований  повідомленням  про катастрофу на атомці. Хоч ще нічого не повідомлялося  про  масштаби аварії,  та тривога наростала з кожною хвилиною, приводячи в  відчай  людей.  Трохи згодом по телебаченні й радіо повідомили про  евакуацію  населення зі всіх небезпечних зон.  Місто Припять назвали одним  із перших.  Увесь автопарк був зайнятий вивезенням  потерпілого населення.   Ситуація в  Києві, як і по всій Україні, в цей час дуже нагадувала воєнну, бо  розпочалась  мобілізація  œзапасу .  Якраз влучно нагадати моїм шановним  читачам, що я вже  написала раніше про мої особисті переживання, які  спіткали мене в тім часі, в  оповіданнях циклу  œЧорнобильська саґа .   Тепер,  повертаючись знову до  згаданої вище теми (що ніколи не може забутись) я  плачу так, як гірко плакала  тоді на роботі Жанна, намагаючись розшукати  родину свого брата.
            Як стало відомо пізніше, населення  виявилось зовсім не підготовленим  до   такої ситуації, не знало що скриває в собі атом та які дії найпершого  захисту в   разі ядерного вибуху  робиться негайно.  Очевидці розповідали, що  пожежу було   видно досить далеко й люди бігли з відрами, аби швидше  допомогти її  погасити, а  дітлахи з цікавости вибиралися на високі плоти й  дерева, щоб краще  спостерігати  неймовірно велику яскравість.  Коли  повідомили про евакуацію, люди  не хотіли  покидати своїх домівок, але їх  запевняли авторитетно, що це на короткий час і  вже через кілька днів вони  знову будуть вдома, то ж брали з собою лише  важливі  документи, деякий одяг  та харчі на кілька днів.  Коли ж до кожної  оселі почали  підїжджати автобуси  й вантажівки, над мальовничими околицями українського  Полісся навис  смертоносний радіаційний гар і чорним круком  полетіла туга, плач  і  стоголосо відбилось луною розпуки тяжке голосіння.  Люди  явно побачили й  зрозуміли, що потрапили в біду, повірили своєму горю.
          Рідних своїх Жанна відшукала через декілька днів.  Вони перебували в  селі  поблизу Житомира в людей, які погодилися дати короткочасний  притулок  евакуйованим з радіації.  Нелегко прийшлося моїй приятельці в  тодішнім  тривожнім часі домовитись хоч про якийсь автомобіль, щоб  перевезти братову з  дитиною до себе в невелику київську квартиру, бо  мешканці столичного міста  старалися  якнайскоріше вивезти своїх дітей де  хто міг, лише б подалі від  небезпеки, що здавалось, поширювалася швидше  ніж вітер, отож весь можливий  транспорт був задіяний.  Люди займали  вдосвіта черги також за квитками на  поїзди, то ще здалеку  легко було  побачити й догадатися , де знаходиться та чи  інша каса попереднього продажу,  бо утворювалися кількакілометрові  œживі  ланцюги , a в школах  навчання  припинилося достроково.  Отже цілком  оправданою була батьківська тривога  за дітей.  У чергах стояли принишклі, сонні,  стурбовані спільним великим  горем, мешканці столиці України, розпитуючи  один в одного про новини та  бідкаючись майбутнім.  Хтось приніс недобрі вістки  про те, що не по- братськи приймають наших дітей у деяких республіках, думають  що з України  їм завозять радіацію, і  немов від чуми, жахаються  всіх, хто  прибуває з Києва.  Навіть була спроба закидати камінням поїзд з дітьми, що  курсував у  вірменському напрямку.  Серед населення почалася паніка, що  зростала з  кожним днем.  Швидко зникли всі сухі, заморожені та консервовані  продукти  з полиць продуктових крамниць, а в домах не відчиняли вікон і  кватирок.   Надворі була незвична як на цю пору спека, то важко було навіть  дихати тим  перенасиченим радіацією повітрям.  Вулиці Києва відчайдушно  обливали  чомусь водою, а розкішно розквітлі київські каштани зразу ж осипалися.    Постійно хотілося спати.
             Дякувати Богові, мій син на той час був у моїх батьків на Львівщині, а я   залишилась у Києві й ходила на роботу кожного дня, бо багато з моїх   співробітників терміново виїхало з сімями, взявши відпустку.  Хто зна,   можливо  тепер я також би поступила інакше, але тоді мені було лише  двадцять сім  років,  -- яка ж молодість не рискує...           
           Саме з огляду на   œмолодість  родичка Жанни винесла на балкон, того  ранку, в  колисочці своє немовля, щоб краще спалось дитині на  œсвіжому  повітрі , незнаючи  нічого про катастрофу на сусідній атомці; чоловік її,  Валерій,  чомусь незвично  затримався на праці, з нічної зміни.  Раптом у двері  постукала  сусідка та порадила їй на всяк випадок зібрати чемодан, бо на  ЧАЕС пожежа,  електрики вже немає, замовкли телевізор і радіо. Що буде з  моєю донечкою, - -  кинулась до дитини молода  мама.  Що буде з нами...?   Зрозуміла, з жахом і  страхом в очах, причину затримки  на праці її чоловіка.   Відомо мені ще також, що  ніколи вже не повернулися вони до затишного  свого помешкання, що залишилось  у мертвому тепер місті Припять, що стоїть  і досі моторошним монументом  памяті про новітній атомний Содом,  --  трагедію двадцятого віку.  Квартиру  Жаниним батькам таки дали іншу, але  їхня дочка невдовзі почала дуже хворіти.
            Після холодної зими та дощового березня , настає знову місяць квітень,  на  який я найбільше чекаю і який люблю, адже він приносить тепло, розквіт  весни, а  ще  багато  літечка матимемо цього року.  Весною світле свято  Воскресення  Христа, коли пишемо писанки, випікаємо пасочки та готуємо  гарні кошики на  свячене на яке кожен християнин чекає цілий рік. У квітні в  нашій родині багато  сімейних дат, таких як день народження мого тата, сина  Віталія та племінниці  Юлі; скоро і  в мене наступний  œновий рік .  Kожного  разу зустрівши його, не  перестаю  дякувати Всевишньому за ще один рік  подарованого мені життя на  Землі, бо немає дарунків цінніших за дар життя .
Ніколи не забувається моя маленька і велика Батьківщина, що стала   незалежною, з новими законами...  Але закони природи залишаються   незмінними, і тепер як колись в цю пору, там гніздяться лелеки.  Вони  позаймали  всі свої колишні гнізда понад дорогою на стовбурах високозрізаних  дерев, а то  просто на електричних стовпах.  Ті цибаті довгодзьобі крилаті  красені самі не   відають того, як по-мистецькому довершено декорують собою  рідний край.
О, лелеки-лелеченьки, перелітні птахи...  Багато й ваших лелечат не  вилетіло з оповитих ядерною отрутою гнізд того далекого, 1986 року.  Та хіба  тільки лелек...?
Кожного року в Голлівуді (Сполучені Штати ) відбувається  найпрестижніша в світовій кінематографії церемонія  вручення золотої  нагороди  œОскар  за найкращий фільм року.  Однією з небагатьох  несподіванок за 2003  рік було визнання найкращим документальним фільмом   œЧорнобильське серце .   Цей короткометражний документальний фільм  розповідає про вплив  чорнобильської атомної катастрофи на здоровя дітей.   Під час вручення  золотого  œОскара , американська режисерка цього високо  відзначеного фільму,  Маріан Делео, заплакала.  Вона, звичайно, говорила що  хвилюється та вважає  великою почестю отримати цю нагороду,  але для неї є  надзвичайно важливим те,  що œОскар  знову допоможе привернути увагу світу  до чорнобильської теми, яка  з роками вже призабута, і поверне Чорнобиль у  свідомість і память людей.  Те,  що висока радіація негативно впливає на  організм і здоровя людини , а також  всього живого на Землі  доведено  стовідсотково, сказала пані Маріан Делео в  інтерв ю для Бі-Бі-Сі. Необхідно  продовжувати дослідження в цій галузі, а щоб  повністю усвідомити згубні  наслідки Чорнобиля, на думку вчених і лікарів,  потрібно найменше  півстоліття.   œЧорнобильське серце  не дає забути про  трагедію, яка за гіркою  іронією долі, сталась в Україні.
Чорнобильська техногенна атомна катастрофа  трагедія для всього  світу,  для сердець майбутнього покоління.
........................................
            
            “ Проминають літа...
             Тихо  весни пливуть над Землею.
            Послідовність свята –
            День майнув, прийде ніч.
            У страшному мов сні...
            Не зайнявся світанок зорею,
            А пекельна заграва
            Торкає майбутнє на сотню сторіч.
            
            То не вранішня зірка
            Яскрава зійшла...
            І не сонце горить полум’яно.
             То не грім й блискавиці,
            І не радісний взріли ми час.
            Атом вирвався, слухняний колись,
             Вже не стримати сили жахливої тієї
            Що смертельну отруту 
            Ладнає, готує для нас.
 
            ... Дніпро сивий почорнів.
            Над Прип’яттю з’юрмились
            Чадові зліснії хмари.
            Нищівні радіації шквали
            Випромінює ніжна Десна.
            О, Чорнобилю... горе...
            Ядерне, стражденне, вогненне!
             Людству – виклик чи докір тяжкий ?
            Та недавня тривка, смертоносна, терпка
             Атомна весна...”                
 


8. Валентина Михайленко Забутий талант
Валентина Михайленко
                         Забутий талант
Романтично-меланхолійна зовнішність, мрійливість, хочеться  доторкнутися і  страшнувато поранити… Уже не вперше виникають у мене  такі почуття, коли  вдивляюся в обличчя цього ще молодого чоловіка.  Безперечно – він красивий. І  приваблює не отією чоловічою вродою, коли  мачо  (кажучи по-сучасному), а  глибоко схованою загадкою, в яку дуже  хочеться проникнути. Тим більше, що  людиною він був непересічною – одним  з тих, хто свіжим струменем увірвався в  українську літературу 50-х –  70-х  років ХІХ століття, саме тоді, коли вона  виборсувалася з тугого сповитку  невідомості й незнання і голосно заявляла про  свою самобутність на теренах  тодішньої Російської імперії.  
graphic
Петро Семенович Кузьменко  (1831 – 1874 , за ранішими джерелами  1867 належить до когорти літераторів нині знаних не лише в Україні , чиї  імена навічно  записані на скрижалях світового літературного процесу. Серед  них: Тарас  Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Марко  Вовчок, Борис  Грінченко, Леонід Глібов та ще ціла низка їхніх сподвижників.   Мав би  по праву  належати… Та, на жаль, так склалося, що в тому потужному  струмені молодої  української літератури він зблиснув яскравим промінчиком  свого таланту  – і  майже загубився серед більш відомих.
Він вийшов на стезю творчості в 50-х роках позаминулого століття. То був  час, коли через неабиякий сплеск цікавості до етнографії й фольклору, через  опис  побуту народу, його вірувань і традицій  передові українці гуртувалися у  пошуках  засобів збереження й піднесення національної самосвідомості.
Була така передова українська громада і в Чернігові. До неї долучився і  Петро  Кузьменко. Друкуватися він почав 1854 року. Спочатку як фольклорист  і  етнограф. Їздив Чернігівською губернією, записував народні пісні, легенди,  приказки. У 1850-х роках у «Чернігівських губернських відомостях» було  опубліковано кілька його праць цього напрямку: «Сила родительского  проклятия», «Очерк местечка Понорница», «Суеверия и предрассудки», а  також  поезії «Ніч», «Підбитий журавель» (автобіографічний вірш, в якому він  виливає  біль своєї душі, адже потрапив на болото, де його підстрелив  підступний  стрілець… ), «Неборак».  Частину фольклорних записів Кузьменка  використали у  своїх збірках І. Рудченко та Б. Грінченко.
Першою ластівкою національно свідомих українців став літературно-  художній альманах «Хата», який вийшов двома виданнями 1860 року в  Петербурзі  за редакцією Пантелеймона Куліша. Тут були надруковані вірші Т.  Шевченка,  твори Марка Вовчка, Є. Гребінки, М. Номиса, П. Куліша, Ганни  Барвінок, Я.  Щоголева. Подав сюди шість своїх поезій і Петро Кузьменко (чи  особисто, чи,  можливо, через спільних чернігівських знайомих). Це ліричні  поезії: «Кохання»,  «Три дороги», «Не женись», «Дарма», «До вірної дівчини»,  «До дітей». У «Слові  од іздателя» П. Куліш назвав вірші Кузьменка  первоцвітом. Він пише: «Багато  лежить у мене писання українського до друку,  багато я перечитав його, да ось  тілько кришечку до огласу вибрав… Впали ж  мені в руки і вірші… пана  Кузьменка. Єсть у його слові щось таке, що до душі  доходить і в душу проситься.  Так іноді стрінеш хлоп’я серед села, неприбране  воно собі буде, босе й  простоволосе, а згляне на тебе таким любим поглядом,  так озветься до тебе  приязненько, що вхопив би його на руки да й поніс, як  своє рідне».
Талант Кузьменка розвивався на грунті української романтичної поезії 30  –  40-х років  XIX століття, представниками якої були Левко Боровиковський  (його  «Чарівниця» – одна з перших інтерпретацій пісні «Ой не ходи,  Грицю…»),  Амвросій Метлицький, Микола Костомаров (зі своїми історико- легендарними  баладами), Віктор Забіла (син поміщика з-під Борзни, автор  відомої пісні «Гуде  вітер вельми в полі»), Михайло Петренко (хто не знає  його «Дивлюсь я на небо та  й думку гадаю…»). Романтичні мотиви чітко  прослідковуються і в поезіях  Кузьменка, для яких характерні теплий ліризм і  щемка зажура. Прикладом може  бути вірш «Три дороги», в якому автор  порушує неперебутню в усі часи проблему.  Це скорботна елегія, що належить  (за визначенням літературознавця Олени  Ткаченко) до типу елегії-думки, в  якій мотив смерті героя підпорядковується  мотиву долі, людської  беззахисності на життєвому шляху.
В чистім полі на роздоллі вітер завиває;
Сидить козак на розпутті та думку гадає.
Три дороги простяглися на широкім полі;
А в козака думка така: йти шукати долі.
Три дороги… Котру вибрать? Де щастя, де горе?
Козак в полі – як той човник без весельця в морі.
Доле, доле! Як би то знать, де тебе шукати!
Світ широкий, люди мовчать, а шляхів багато!
В чистім полі на роздоллі буйний вітер віє ;
У долині за байраком вороння чорніє.
Лежить козак у долині, одпочив, не плаче;
А вороння клює, щипле личенько козаче.
Та не вся лірика Кузьменка журлива. Вірш «Кохання» («Серденько,  бабусю,  чи правда, що кажуть») сповнений віри в красу життя, в красу  людських почуттів,  і лиш десь, на самому денці душі, все ж озивається легка  зажура… Автор  майстерно передає діалог між онукою й бабусею. Дівчині  хочеться любити («На  що й вік дівочий, коли не любить?»), а в бабусі свої  погляди («Перехрестись,  серце! Нехай Бог боронить, щоб ти полюбила кого до  вінця!»). Тоді дівчина  просить поради:
Дай раду, бабусю, що тоді робить?
Від щирій любові є зілля на світі?
На що бабуся відповідає: 
Чи заболить серце, чи думка ледача
У голову зайде, – щиро помолись.
Але ж чи стримати мудрій старості поривання молодого серця? Щиро  молиться й плаче перед образами Галя, та, як заховалось сонце за горами й  білолиций місяць виплив на небо :
По вулиці тихо козак чорнобривий,
Накинувши легко свитину на плечі,
Іде до дівчини, в гаю зелененькім 
Так гарно і любо соловей щебече!..
………………………………………….
Свище соловейко в гаю зелененькім;
Скоро за горами сонечко проснеться;
А Галя, обнявшись, з козаком гуляє.
Гуляє, заплаче   – і знов засміється.
Деякі з поезій Кузьменка («Ой вийду я, вийду», «Серденько, бабусю, чи  правда,  що кажуть») набули популярності й стали народними піснями. «Поет  без  ширшого образовання, але з чуттєм теплим і щирим. Знає мову і віршує  легко», –  так про Кузьменка сказав Б. Грінченко.
У 1861 – 1863 роках у Чернігові виходила щотижнева громадсько- літературна  газета «Черниговский листок», видавцем-редактором якої був Л.  Глібов. На її  сторінках друкувалися письменники і науковці О. Кониський, П.  Куліш, О.  Лазаревський, О. Маркович, С. Ніс, Номис (М. Симонов) та інші.  Знаходимо тут  серед авторів і Петра Кузьменка.
Виразником ідей, засобом гуртування інтелектуальних сил української  інтелігенції виступив журнал «Основа», який заснував у Петербурзі В.  Білозерський (один із організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, брат  Ганни Барвінок) за активної участі П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка.  Тоді, у 1861 – 1862 роках , вийшло лише 22 випуски журналу. Тут друкувалися  Т.  Шевченко, М. Максимович, Марко Вовчок, А. Свидницький, С. Руданський,  Л.  Глібов, О. Стороженко… І серед цієї когорти відомих імен – Петро  Кузьменко. На  сторінках «Основи» він опублікував легенду «Погане поле»,  вірш «Журба». Вірш  зачаровує своєю елегійністю, у ньому так відчутні сум,  важке сирітське життя,  трагічне кохання, безнадія:
Ой саду мій, саду, 
Зелений та пишний, 
Хто твої кохає 
Черешні та вишні?
Роси тебе миють, 
Дощі поливають, 
Пташки твої віти
Піснями кохають;
А мені, садочку,
Ні дощі, ні роси,
Ні люде, ні пташки
Щастя не приносять.
………………………
Зійде місяченько, 
Було, серед неба, 
Козак та дівчина
Приходять до тебе;
Під вишнею сядуть –
Вона їх прикриє,
Седять та воркують –
Аж серденько мліє.
А в тебе, з-за рясту,
Місяць поглядає
Та любо да гарно
Соловей співає…
Минулось, садочку,
Друже мій єдиний!
Козак нудить світом,
Дівчина – в могилі… 
Цей вірш написаний Кузьменком 1860-го року (надрукований у Х випуску  «Основи» 1861 року) засвідчує його потужне поетичне обдарування. Тут – і  вдалі  рими, і чудові порівняння, і до кінця витримана ритміка (слова так і  просяться на  мелодію).
На думку Б. Грінченка, 1861-го року Кузьменко досяг найбільшого  розвитку  свого хисту. Малася на увазі віршована обробка поетом давньої  легенди, яку він  назвав «Погане поле». Цю легенду автор записав від старих  людей на межі  Ніжинського й Козелецького повітів.
Тихо із-за хмари місяць випливає, 
Байраки, долини, степи оглядає.
На степу долина; в широкій долині
І сумно, і страшно, як у домовині…
Аж ось заквилили вовки-сіроманці,
Крикнув чорний ворон трейчі у байраці.
Прошуміла хвиля-вихор у долині,
І знову все тихо, наче в домовині…
Світить із-за хмари місяць білолиций,
Ходить по долині страшна молодиця,
На руках кістлявих дві дитини носить,
То сумно співає, то тяжко голосить…
Відразу ж приходить на пам’ять таке знайоме:
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Так, Шевченко – неприкритий романтик у ранніх своїх творах. І не лише в  ранніх («Лілея», «Русалка», «Княжна»…). І, звісно, Кузьменко, як і багато  його  сучасників, зазнав впливу поезії Кобзаря.
Великий вірш  (за визначенням українського поета, літературознавця та  критика Миколи Зерова «Погане поле», який можна назвати й поемою чи  баладою пронизаний духом патріотизму, в ньому чітко прослідковується  громадянська позиція автора, його любов до України, вболівання за її долю,  що є  дуже актуальним і сьогодні. Адже ніколи вороги не полишали спроб  підкорити  українців.  Легенда відносить нас до далеких часів татарщини:
… як чорні хмари,
Колись по Вкраїні ходили татари –
Сліз гірких да крові була то година,
Її незабуде довго Україна!..
Та не корились українці, мужньо боролися із зайдами:
З кривавого хмелю татари дрімали.
А в прадідів наших крила виростали;
І виросли крила: піднялись орлята,
Збудили по-свійськи гирлявого ката…
………………………………………….
Минулась недоля, прийшла Божа кара,
Як чорная галич згинули татари.
Знов зазеленіли степи та долини,
Благодать та радість знов на Україні.
Трагічна історія, яку переповідає Кузьменко, як на мене, дещо  перегукується з  оповіданням С. Моема «Нескорена», хоча події відбуваються в  різні часи і  сюжети далеко не ідентичні. Але… Кохання до ворога, зносини з  ворогом  (добровільні чи примусові)… Можна це виправдати чи ні? Чи має  право на життя  плід таких зносин? Згвалтована німецьким окупантом, героїня  «Нескореної»  француженка Аннет сама вирішує це питання радикальним  способом, втопивши  народжену дитину. Героїню ж «Поганого поля» Марусю  Васютівну, доньку  багатого козака, яка «татарюгу крадькома кохала, да  чонявих хлопців двох собі й  придбала», засудила громада: живцем із синами  поховати у могилі, «щоб батько  да мати на степу широкім в зеленій долині, де  бенкетували кати України,  збудували доні глибокую хату» … Так і зробили. Та  грішну душу земля не  приймає. Ось і бродить вона місячними ночами:
Ходить по долині, рве, шукає квіток,
Плете два віночки для чорнявих діток.
На темну долину, на степ поглядає, 
То тяжко голосить, то сумно співає.
А в урочищі з тих пір ніхто не оре, не сіє і назвали його Поганим полем. 
Як зазначав Куліш, балада «Погане поле» показова опертям на  фольклорну  основу, винятковою колізією й демонічними уявленнями. У листі  до С. Носа він  висловлює своє захоплення цим твором: «От Кузьменко  написав баладу «Погане  поле» дуже гарно… лебедине перо в пана  Кузьменка». Хоча не лише захоплення  чув Кузьменко від Куліша, той  частенько й критикував його вірші (у тому ж листі  до Носа він пише, що поет  до чудової балади «доложив не знать яких вірш… якже  все понадруковати,  скажуть: індиче  [перо ]»)…
1861 року, в «Основі», була надрукована невелика повість Кузьменка  (повістка, за висловом Куліша) «Не так ждалося, да так склалося». Куліш  високо її  поцінував: «Повість «Не так ждалося, да так склалося», – писав він, –  вразила  мене добірною простотою мови та неабиякою розважністю та  доречністю в  переповіданні людських пригод та вчинків. Я з радістю побачив,  що хист  Кузьменків немов жива течійка води, що пробивається пустирем та  бур’янами і  всюди несе з собою свіжість і травицю, де була сама непривітна  голизна… Коли  Кузьменко не напише нічого більше, то повість його завжди  зоставатиметься на  приміті у знавців нашої літератури. Коли він не утворить  нічого гіршого, то йому  належатиме почесне місце серед наших  письменників. А коли він дасть хоч один  іще твір кращий… то ми  вказуватимемо на нього, як на письменника зразкового».  А М. Зеров  відзначив, у своєму нарисі, присвяченому П. Кузьменку, що ця повість  «є чи  не найкращим твором цього обдарованого, але безталанного своєю долею  автора».
        Повість, що заслужила  схвальну оцінку Куліша, а затим і Зерова, дуже  проста за своїм сюжетом. Заможний козак Степан Дуброва виховав у своїй  сім’ї  сироту. Микола виростав разом зі Степановою донькою Христиною. Був  роботящим і слухняним, поважав своїх благодійників, а Христину щиро  покохав.  У думках Степан уже бачив свого приймака зятем, та ба…  Христинина мати  Стеха, що походила з міщан і простих козаків чубріями  називала, затялася на  своєму: «Чи ж таки припадає отаким білим рукам  піклуватись коло мужицького  діла?..» Намовлена матір’ю, стати панією  мріяла й Христина. Вона любила  Миколу, але по-сестринськи, а віддатися  намірилась за писаря Василя  Калюжного, що ходив у жупані та козирився  перед дівчатами. Хоч як Степан  противився цьому шлюбу, та перебороти  жінку з дочкою йому не вдалося.  Уражений у саме серце, подався Микола в  москалі. Тяжко було прощатися зі  своїм улюбленцем старому Дуброві.  Благословив він його і дав на дорогу гаманця,  а в ньому сто рублів…
Проте не зазнала щастя Христина, одружившись з писарем. Батько з  матір’ю  повмирали, а чоловік розпився, занедбав господарство, а тоді й до  тюрми втрапив.  Як сказав згорьованій жінці становий: «Твій чоловік, голубко,  фальшиві  пашпорти постачав, да і суми обчеської не достача». Зосталася  молодиця з  дітками у злиднях. За якийсь час через село йшли москалі,  зупинилися на ніч у  Дубровиному дворі. Христина на той час хворіла, тож не  змогла навіть вийти з  кімнати, де лежала, аби дати їм повечеряти. Вони  переночували та й пішли далі, а  вранці старша Христинина донька знайшла  під лавкою гаманець, а в ньому сто  рублів… Знайомим здався Христині той  гаманець, а коли дочка сказала, що в  москаля є родимий значок на щоці, вона  тяжко зітхнула…  
Така собі звичайна житейська історія, написана в романтичному стилі  того  часу. Знаходимо у ній щось схоже з оповіданнями Марка Вовчка.  Швидше за все,  її творчість мала вплив на Кузьменка. Але Зеров у своєму  нарисі про письменника  зазначає: «Кузьменко значно переважає Марка  Вовчка, в якої інколи занадто  виступає народнопоетичний колорит, вишукані,  квітчасті слова та  мелодраматичні ситуації. …повість Кузьменка різниться  більшою видержаністю,  відсутністю непотрібних відбігів». Дуже висока  оцінка!
У повісті «Не так ждалося, да так склалося» присутній і автор, але дуже  ненав’язливо, ніби збоку, не вписуючи себе в сюжет. Наприклад,  характеризуючи  Степана Дуброву з дружиною, він пише: «Жив колись у нас в  селі козак Степан  Дуброва. Заміжний був чоловік, сказати: що поля, що  скотини, а найбільш –  бджоли. Бувало, хлопцями ще, позбираємось на  Головосіка до Степанової пасіки:  «Дідусю, дай меду!» Стара його то часом і  гримає було на нас, а старий – ніколи:  наріже у миску стельників, та дочці в  руки, – а та вже і роздає нам через тин по  шматочку».
Знаючи місця, які описує Кузьменко, розумієш, що події відбуваються в  його  рідній Понорниці та в окрузі. В його оповіді немає притаманних його  сучасникам  надриву й надмірної сентиментальності. Душевний стан свого  героя він  здебільшого описує через його сприйняття природи. Так, ставши  свідком  побачення Христини з Василем , «…піднявся Микола. Місяць вже ген- ген  височенько. По небу блакитному хмари пливли тихесенько, як той лебідь у  хвилю  на озері, то виринає між ними, то потопає, а на оселі тихо-тихо, наче й  душі  живої нема. Дивиться Микола, кругом озирається, ніби не второпає, де  він і як?  Зліг на лісу, постояв, зітхнув важко та й поплентавсь сердега до гаю».  Або оцей  опис сирітства: «Весело дивитись на степи наші безкраї, любо  козацькій душі  оглядати те широке роздолля степове, тільки не тоді, як нема в  тебе на світі ні  хатини, ні родини; на степу широкім безрідному сироті удвоє  важче його  сирітство. Поглянув Микола округи, поглянув на село, де звікував  вік свій  молодий, на хатки знайомі, на сади вишневі і гірко, гірко заплакав».  Розквіт  юного кохання автор порівнює з розквітом природи: «Забрала  Христина дівчат та  й до лісу, а в  лісі ж то в ту пору любо та  гарно: бджоли  гудуть по вітам пахучим,  солов’їна пісня горохом сиплеться по зеленому  рясту, а квіток, а пташок – рай  Божий та й годі».
Завершує свою повість Кузьменко скупими словами, які, однак, передають  душевний біль Христини влучніше, ніж би він описував її каяття й сльози: «З  того  часу Христина все ніби дожидала кого. Вечір зайде – Христина  повкладає  більших спати, а сама за ворота з малою дитиною. Було і геть  місяченько  підніметься вгору, а Христина усе сидить за ворітьми та в кінець  вулиці поглядає.  А москаля більш і чутки не було». Це вже є ознакою  справжнього таланту.
Привертає увагу й Кузьменкова мова . Лине вона тихою течією, слова й  речення плавно перетікають одне в одне, мовби то недалека від Понорниці  Десна  плескоче в береги. Іноді аж пісенні мотиви вчуваються в ній. Хоч би  ось: «Гарна  була дівчина Христина, ясноока, чорнобрива; і Микола був  негірший парубок. Як  тепер бачу: високий, на лівій щоці значок родимий,  погляд такий поважний, а  діло в руках кипіло. Настане було літечко святе:  старий коло бджоли, стара з  дочкою в господі, а на полі Микола з наймитом  порядкує». Озивається  оповідання й місцевою поліською говіркою: «Дак щоб,  як се?», – «Микола ніби  прочнувсь», – «Не соромайся мене, Христино», –  «Дак як воно буде, пане  Степане?», – «Нехай би стара, а то й доня, і тій мати  натрюдила (намовила)», –  «Везуть твого чоловіка у тюрму, вже в путо  закований». Але автор знає міру, не  зловживає діалектизмами. І це теж  свідчить за його обдарування й літературний  смак.
Попри всю безсторонність Кузьменка, бачимо в творі його неприкриту  симпатію до людей простих, щирих і добрих: до козака Степана Дуброви, що  замолоду чумакував, а на своєму хазяйстві рук не покладав; до невтомного  трударя Миколи. І, навпаки, кількома ненав’язливими словами він зумів  показати  своє ставлення до Степанової дружини Стехи («Добра наче й  людина була його  жінка, тільки пановита дуже; вже була стара, а ще подавай  їй спідниці байові і  юпки габзейовані…») та до писаря Василя Калюжного  («Співи, регіт, звісно,  вулиця; а писар, як те шило: одну обніме, другу поцілує,  часинки не посидить  тихо: так і нишпорить усюди…») . Слід сказати, що  кращі твори Кузьменка  привертають увагу своєю щирістю, знанням людської  психології, делікатним  ставленням до людської душі.
Прочитавши повість «Не так ждалося, да так сталося», не можна не  погодитися зі словами Пантелеймона Куліша, якого вона «захопила,  зацікавила…  й зворушила, до живого серця пройняла…». 1862 року в  Петербурзі твір вийшов  окремим виданням.
На жаль, Кузьменко не виправдав Кулішевих сподівань щодо написання  хоч  ще одного твору, схожого на повість, яка йому так сподобалася.
 То хто ж він, Петро Кузьменко , – цей талановитий чоловік, цей підбитий  журавель котрому судилося таке коротке земне життя ? Народився він 1831  року в  містечку Понорниця Кролевецького повіту Чернігівської губернії в  сім’ї дяка.  Тому і дорога в житті йому була визначена: йти слідами батька. До  1852 року він  навчався в Чернігівській духовній семінарії, але курсу чомусь не  добув. На  останньому році навчання покинув богословський клас і став за  дяка в рідній  Понорниці. Борис Грінченко вважає, що саме тоді помер його  батько, і він мусив  заробляти на прожиток. Скупі рядки біографії кажуть, що  1856 року він був  дияконом у Попівці Конотопського повіту. Та 1857 року  знову вступив до  семінарії і 1859 року закінчив освіту. Після навчання через  деякий час овдовів і,  знявши із себе духовний сан, вчителював у Понорниці. У  ці складні для нього  часи написав російською мовою поему-пасквіль  «Горбилиада». Одружившись  вдруге, осів на жінчиному хуторі  Потетківському (поблизу Понорниці), де й  помер 1874 року .
Звичайно, йому хотілося іншого життя, адже він відчував у собі талант і  потяг  до літературної діяльності. І, треба сказати, навчання в семінарії дало  цьому  неабиякий поштовх. Адже в Чернігові гуртувалися передові люди, до  яких  тягнулося його серце.  Великий вплив на нього мали зносини з  фольклористом,  етнографом, народознавцем, громадським і мистецьким  діячем Опанасом  Марковичем. Український мистецтвознавець Дмитро  Ревуцький у дослідженні  «Меланія Овдієвна Загорська, співробітниця  Лисенкова» на основі розповідей  дальніх родичів родини Ходотів, у якій в  селі Покошичі Кролевецького повіту (за  кілька верст від Понорниці)  народилася Загорська проливає світло й на деякі  факти біографії Петра  Кузьменка: «Недалеко від села Покошичі (4 верстви), серед  старих дубових  лісів, у долині річки Головесни був хутір Патьотківський, де жили  досить  багаті дідичі Загорські. Старий Загорський 1842 року помер, на хуторі  залишилася його дружина Уляна Григорівна та семеро дітей (три сини та  чотири  дочки). Року 1862 донька Уляни Григорівни – Юлія Григорівна  одружилася з  письменником П. С. Кузьменком. Він переїхав на хутір  Патьотківський, де й жив  до смерті (1873[???]) П. Кузьменко був у гарних  стосунках з П. Кулішем, В.  Білозерським, О. Марковичем, всі вони бували на  Патьотківському хуторі ». 
Тут хочеться звернутися знову до Куліша, який писав в «Основі»:  «Тяжелые  обстоятельства жизни, густой мрак, окружающий юношеские годы  таланливого  списателя, внешний гнет, душевное уныние, недостаточность  научной  образованности – все это вместе может парализовать иногда самые  прекрасные  способности ума и сердца, может сделать то, что человек,  призванный к высшей  общественной деятельности, навсегда останется в  низменном кругу поденщиков,  едва зарабатывающих насущный хлеб. К таким  талантам принадлежит, по своим  житейським обстоятельствам, П. Кузьменко.  Мы не имеем права раскрывать их  перед обществом в подробности, но  скажем, что они едва не подавили  окончательно его благородной природы,  отличенной искрой таланта истинного,  самобытного ».
Питання, чому Кузьменко «не вибився у передню лаву українських  авторів»  вважав вартим, щоб над ним подумати, і Зерова. Він писав: «Такі  люди, як  Кузьменко, в українськім письменстві  60 – 70 -х років були не  вдивовижу. Часи,  коли весь цвіт розумового та письменського життя  становили дворяни, – уже  миналися. Дяківські, попівські сини, подекуди діти  міщан та селян прокидають  собі показнішу життьову стежку, стаючи  письменниками, громадськими діячами,  визначними вченими. Розуміється,  відійти від батьківських занять, пробитися в   ряди людей розумової праці для  таких виходців із низького стану є справа далеко  тяжча, ніж для дітей  шляхетських. Відомий російський письменник Чехов  прохопився одного разу  фразою: «Те, що письменникам-дворянам давалося само  собою, за те ми  мусили платити молодістю та здоров’ям ». А надто тяжке було  становище  таких людей по глухих провінційних кутках. І особливо, як вони  тяглися до  українського письменства! Українське письменство не мало постійних   літературних осередків, і після закриття «Основи », довгий час не було жодних  українських видань; не було куди посилати свої твори, подаючи їх широкому  колу  читачів. Писати ж і складати написане докупи, сподіваючись, що колись  і комусь  воно здасться, – це не кожен міг витримати. Не витримав і  Кузьменко, ставши  жертвою лихоліття, що настало в українській літературі  наприкінці 60-х років».
Нині ім’я Петра Кузьменка відоме лише в колах літературознавців, його  творчість оглядово згадується в програмі української літератури філологічних  факультетів вищих навчальних закладів, хоча він залишив помітний слід в  українській культурі середини  XIX століття. Короткі відомості про нього  можна  знайти у російських та радянських енциклопедіях та словниках, в  українських  довідкових виданнях часів незалежності. З його творами  є  можливість  познайомитись у деяких виданнях, що побачили світ у ХІХ та ХХ  століттях,  зокрема: у збірнику «Руська читанка для висшой гімназіи» (Львів,  1871); альбомі  пісень, дум , казок, байок та віршів «Чайка» (Київ, 1876);  антології української  лірики «Акорди» (Львів, 1903); артистичному збірнику  поезій, оповідань,  монологів, жартів, гуморесок «Розвага» (Київ, 1906, 1908);  збірці поезії, прози до  читання й декламації «Досвітні огні» (Київ, 1908);  збірнику «Поети  пошевченківської доби» (Київ, 1961).
Дуже мало знають про цього талановитого письменника, етнографа і  фольклориста і на його батьківщині, в Понорниці. Настав час повернути цю  постать у середовище українства і наблизити до земляків. Кузьменком  зацікавилась громадська організація «Українська ініціатива» (голова Юрій  Косенко), 15 березня 2018 року в Понорниці на будівлі загальноосвітньої  школи  було відкрито меморіальну дошку, де увічнене ім’я цього незаслужено  забутого  українського романтика. Останнім часом на його батьківщині  (теперішній  Коропський район Чернігівської області) з’явились  публікації  про нього, дехто з  місцевих вчителів- філологів знайомить учнів з Кузьменком  на уроках літератури  рідного краю.
Література:
Кузьменко П. С. Не так ждалося, да так склалося. – СПб, 1862. – 34с.
Кузьменко П. С. Не так ждалося, да так склалося: оповіданнє. – К., 1903, –  26  с.
Основа,  1861. – №9. – С. 139 –141.
Основа, 1861. – № 10. – С. 75 – 76. 
Хата, 1860. – С. 1 – 4.
Хрестоматія української літератури ХІХ століття. – К., 2006. – С. 264 – 272.
Енциклопедія українознавства. Т4. – К., 1996. – С. 1226.
Чернігівщина : енциклопедичний довідник. – К.,1990. – С. 935. 
Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані. – Нью- Йорк  – Торонто, 1984. – С. 161, 162, 194.
Грінченко Б. Петро Кузьменко. – Х., 1908. – 15 с.
Зеров М. Твори в 2-х т. Т. 2. – К., 1990. – С. 240 – 241.
Зеров М.Українське письменство. – К.,2003. – С. 697 – 699.
Куліш П. Твори в 2-х т. Т. 2. – 1989. – С. 512 – 514 .
Михайленко (Жук) В. По спіралі часу : вибрані твори. – Чернігів, 2002. –  С.  102 – 108.
Ткаченко О. Українська класична елегія : монографія. – Суми, 2004. – С.  171.
Кривко Я. Поет, етнограф, фольклорист // Нові горизонти. – 1971. – 29  трав. 
Михайленко В. Забутий талант // Коропщина. – 2010. – 2 лип.
9. Гюльнар Муканова КРИСТАЛЛЫ ПОЭЗИИ МАГЖАНА
Гюльнар Муканова
 
КРИСТАЛЛЫ ПОЭЗИИ МАГЖАНА
125-летие Магжана Жумабаева
Духовная модернизация обладает колоссальным  мультипликативным эффектом, это  закономерность, многократно  доказанная всем ходом всемирной истории. Живительные соки  тюркской казахской поэтики уберегли душу народа от оледенения, в  годы войн, репрессий и «застоя»и они будут востребованы всегда,  пока есть носители древней культуры.  
Юбилей юбилею  рознь. Труден был тернистый путь к  полной  реабилитации лучших сынов Казахстана, сложивших головы  за право  быть самими собой, высоко нести идеалы Алаш. 
В 2018 году, в рамках празднования 125-летия величайшего  тюркского поэта Магжана Жумабаева, состоятся плановые  мероприятия. Сегодня о нем знает любой школьник, а его портрет  повсюду узнаваем. Однако четыре десятилетия назад о Магжане  можно  было говорить лишь шепотом, на кухне, закрыв  предварительно все  двери. Помимо академической общественности,  за реабилитацию  автора непревзойденных лирических  произведений, автора первого  казахского учебника по педагогике,  публициста, редактора и  переводчика, в ту пору взялись простые  люди, его родные, реально  рисковавшие своей свободой и  благополучием близких. О супруге и  вдове Магжана, Зылихе-апай,  которая достойна уважения и  преклонения перед стойкостью,  написаны воспоминания. Кто же ещё,  конкретными делами и  искренними упованиями, приближал  долгожданный час оправдания?
... Восемнадцатилетний Магжан одним из первых откликнулся  на  издание первого национального журнала «Айқап» в г. Троицке. В  первых же номерах «Айқапа» были опубликованы стихотворения  М.Жумабаева: «Жатыр» (1911 год № 2), «Шын сорлы» (1911 № 9),  «Жазғытуры» (1912 № 4), «Бұлбұл» (1912 № 7). Примечательно, что  все  четыре произведения молодого казахского поэта в журнале  «Айкап»  относятся к разным жанрам; в них присутствует и  любовная лирика  («Бұлбұл / Соловей»), и гражданственность  («Жатыр»), и пейзажные  зарисовки («Жазғытуры / Весной»). Это  означает, что к началу второго  десятилетия ХХ века сложился  собственный стиль поэзии Магжана.
Известный ученый-филолог, профессор Х.Х. Махмудов*,  приложивший много усилий по реабилитации поэта Магжана  Жумабаева в 1960-1970-е годы, проводил такое сравнение  творчества  казахского акына: «Пейзаж в лирике в самом высоком  смысле этого  понятия введен в поэзию советского Востока  Магжаном (примером  может служить стихотворение «Весной» и  т.п.). Как видим, для его  пейзажа в лирике является обычным  одушевление явлений природы и  окружающей действительности. В  данном случае метод Магжана  - его  мироощущение и  миропонимание  параллеллен методу Бориса  Пастернака». (Из  выступления Х.Махмудова «Казахский лирик»,  опубликовано в  книге: Жұмабаев Мағжан, «Шығармалар», т. 2-3.  Алматы, 1996). 
Известно, что юный Магжан увлекся стихосложением с 14-ти  лет,  полноценный сборник его творений «Шолпан» вышел в 1912 г.  в  Казани в типографии братьев Каримовых, при содействии  наставника  Галымжана Ибрагимова. Темы сборника «Шолпан»  развивали темы  гражданского сознания («Сорлы қазақ»),  угнетенного положения  женщин Востока («Беззащитная», «Жас  келін», «Зарлы сұлу»),  пейзажной лирики («Жазғы таң») и т.д. Так, в  стихотворении  «Қарағым» Мағжан Жұмабаев призывает молодежь  учиться, не  бездельничать, не пребывать в застое. Без знаний,  утверждает поэт,  жизнь сродни смерти и забвению. Ему самому в то  время исполнилось  19 лет (!). 
Чем притягательны творения Магжана? На это вопрос ответ  найдет всякий, кто прикоснется к ним однажды. «Красота  человеческой души, трагические судьбы людей, счастье и несчастье,  мечты и идеи о прекрасном будущем, - таков круг тем молодого  поэта», констатировал профессор Х.Махмудов, публично, с  вузовской  кафедры, профессионально защищавший наследие поэта  от  несправедливых оценок. Он писал: «Любовь Магжана к родному  краю  и родному народу  беспредельна. Нынешняя критика  творчества  Магжана ограничивается априорными выводами,  отнюдь не  вытекающими из содержания его произведений».  
Более пятидесяти лет назад, в 1967-ом году, на  общегородском  лингвистическом семинаре в малом актовом зале  Казахского  государственного университета (ныне  КазНУ им. аль- Фараби),  состоялось знаменитое выступление доктора филологии,  профессора  Махмудова в защиту Магжана.  Ознакомившись со  стихами поэта,  заботливо собранными его вдовой, Зылихой-апа,  Х.Махмудов и его  единомышленники: Бейсенбай Кенжебаев, Хамза  Абдуллин, Александр  Жовтис, Ф.Моргун и Олжас Сулейменов  включились в подготовку  публикации их в литературной обработке,  в журнале «Простор»  (Шухов И.П. пригласил в редакцию студентов  КазГУ), были начаты  работы по перводу стихов на русский язык.  Материалами для  коллективного творческого проекта послужили  произведения Магжана,  скопированные Зылихой-апа из газет и  журналов, прижизненных  сборников поэта 1912, 1922 и 1923 гг.,  рукописи. 
Глубокий анализ специфики стиля и контента творчества  Магжана, проведенный более полувека назад, позволял сопоставить  наследие репрессированного гения тюркского стихосложения с  произведениями и творческой судьбой современных Магжану,  поэтов  и прозаиков. Проф. Махмудов подчеркивал: «После Октября  Магжан  определенное время вытсупал с тех же позиций, что и до  революции.  Но в этом он не был исключением. Вместе с ним  выступали Султан- Махмуд Торайгыров, написавший официальный  гимн Алаш-Орды,  Бейимбет Майлин, автор стихов того же  названия, Мухтар Ауэзов и в  художественном творчестве, ив  особенности, в публицистике выражал  те же идеи... У Магжана  Жумабаева переход на советскую платформу  оказался более  сложным, творческий кризис, несравненно, более  глубоким. Это  объясняется особенностью его творчества (лирического  прежде  всего), и популярностью, и непререкаемым авторитетом во  всех  слоях общества, и личными качествами поэта...». 
Очарование поэзией Магжана прочувствовали не только его  соотечественники; его влияние не ограничивалось национальными  рамками. По мнению профессора Х. Махмудова, «поэтическая  культура Магжана, его высокое мастерство благотворно сказались  не  только в казахской поэзии, но и в творчестве известных  представителей  других тюркоязычных народов (татар, узбеков,  башкир). Для  аргументации своего преклонения перед талантом  казахского поэта и  необходимости его реабилитации, он приводил  мнение М.Горького о  другом ярком, самобытном поэте, Сергее  Есенине: 
«Сергей Есенин, - говорил М.Горький, - родился как орган  поэзии, и о нем нужно говорить как о поэте (не столько о деятеле,  даже  не столько о человеке)». Магжан Жумабаев родился как орган  поэзии  казахского народа, его творчество является ярким  свидетельством  высокой поэтической одаренности казахского  народа. О нем нужно  говорить, главным образом, как о поэте».
Аналогичную ссылку на М.Горького, при защите Магжана,  приводил и башкирский поэт Сайфи Кудаш, который в письме  Д.А.Кунаеву утверждал: « ¦ Все творчество Магжана общенародно,  как  и творчество Сергея Есенина в русской поэзии».
Несгибаемый характер поэта Магжана воплощен в  завершающих  строках доклада профессора Х.Махмудова:  «Высокохудожественная  поэзия Магжана Жумабаева ни на секунду  не прекращала своей жизни,  преодолевала все преграды. Она  подобна серебристой тянь-шаньской  ели, которая иногда прорезает  даже гранитную скалу, растет, как на  постаменте, ее питают  глубокие корни, и она стоит горделиво и высоко- высоко. Так и  кристально чистая лирика Магжана находила путь к  сердцу народа,  который он любил искренней сыновней любовью».   
Тот гражданский акт в защиту поэта был грубо остановлен  властными структурами, профессор и сотрудники вуза получили  взыскания, редактор «Простора» Шухов И.П. отстранен от  должности.  Впереди были десятилетия.
Гражданская лирика Магжана опирается на глубокие познания  истории тюркской цивилизации. С ранних его стихотворений в них  звучит тема тюрков («Орал тауы», 1913). Поэт развивает эту тему и  в  последующем. Не случайно, находясь в эмиграции в Европе,  Мустафа  Шокай восхищался стихотворениями Магжана,  обращенными к  собратьям, Кемалю Ататюрку («Алыстағы  бауырыма! / «Собрату в  изгнании», 1919) Дипломат, публицист,  политический деятель Шокай  цитировал стихотворения Магжана  Жумабаева «Мен жастарға сенемін»  / «Я верю в молодежь»,  «Түркістан» в европейском радиовещании. 
Развивая сравнение стиля творчества М.Жумабаева с  зарубежными классиками, ряд его панорамных исторических  полотен  (поэма «Баян батыр») схож по манере изложения с  балладами англо- шотландского романтика Роберта Льюиса  Стивенсона (1850-1894),  переводы их на русский язык блестяще  осуществил С.Я.Маршак. Слова  Лиона Фейхтвангера, сказанные о  Р.Л.Стивенсоне: « ¦Он обладал той  зоркостью взгляда, той  мудростью рук и той прямотой сердца,  которые поднимают любой  материал над сферой только интересного,  сенсационного ¦ Это  книги настоящего человека ¦», легко ложатся на  литературный  портрет Магжана.  (См. Л.Фейхтвангер. О Р.- Л.Стивенсоне). 
По пылкости же любовной лирики, стихотворения «Гульсум»,  «Сүй, жан сәулем...» и другие обнажают нерв души так же, как и  лирика немецкого поэта Гете, или дастаны восточных поэтов (Руми,  Фирдоуси...)  Сам Магжан высоко ценил наследие Абая и посвятил  ему  стихотворение «Атақты ақын сөзі алтын хакім Абайға» /  «Известному  поэту Златоусту Абаю» (1912, сборник «Шолпан»).  Период учебы в  Уфе, медресе «Галия» он много читает, для него  открылся мир тюрки.  Примечательно, что в стихах М.Жумабаева  заметны проблески древней  тюркской культуры; поэт перечисляет  носителей энциклопедических  знаний, выходцев с Востока: Ибн- Сина, аль-Фараби. Вожди и батыры  прославили регион, и ученые  также занимают почетное место в  пантеоне, созданном пером  талантливого поэта Магжана Жумабаева: 
«Асыл қан - қасиетті түрік қаны,
Сол қаннан  Ибн-Сина Әбуғали.
Молдығы білімінің сиқыр дерлік,
Дүниеге мұндай адам туды ма әлі?
Түріктін кім кеміткен музыкасын,
Фараби тоғыз шекті домбырасын?
Шерткенде тоқсан тоғыз түрлендіріп,
Жұбанып, кім тимаған көздің жасын?!...»
(«Түркістан», 1923) 
Поэт призывает подражать ученым, мыслителям, брать с них  пример, изучать науки, создавать музыкальные шедевры. В этом  весь  Магжан, любивший жизнь и постигавший суть вещей, глубокий  и до  конца не познанный. 
Увы, до сих пор неизвестно, где захоронен М. Б. Жумабаев. 
Поминальный ас по нему впервые состоялся в далеком 1989  году,  на его малой Родине, по инициативе родныхАвтору этих  строк  хорошо знаком суровый нрав зимнего Северного Казахстана.  Январь  2018-го. Морозец, но снега выпало немного. Меняется  климат планеты,  но неизменны духовные истоки человечности и  порядочности. Со  многими из тех, с кем довелось встретиться в  этот раз в г.  Петропавловске и пригородном Бесколе, мы знакомы  не первый год.  Эти люди настолько скромны, что разговорить их  возможно именно в  преддверии юбилея, ведь им есть что  вспомнить. Это живые  источники, знающие ситуацию изнутри, на  их глазах старшее  поколение сберегло и завещало им беречь память  о Магжане. 
Итак, интервью с теми, кто трепетно хранит память об отцах,  преодолевавших неверие сограждан и хлопотавших за  реабилитацию  Магжана Жумабаева на родной ему земле Сары- Арки: 
Из воспоминаний Зайни Султангазиновны Буздаковой (в  девичестве – Биляловой), директор школы-лицея № 2 с. Бесколь  Кызылжарского района СКО:
«В августе 1978 года, после окончания второго курса  педучилища  в Исилькуле, отработав сезон в стройотряде (ССО), я  вернулась домой.  До начала учебного года оставался примерно  месяц, и отец  посоветовал мне поехать с родственницей, Бибизайып- апа, в Алма-Ату,  сопровождать в санаторий ее внучку Эльмиру.  Жили мы тогда в селе  Андреевка  Бишкульского (ныне   Мамлютского) района Северо- Казахстанской области. Отец   Султангазы Билялов, работал главным  бухгалтером.  Я согласилась,  т.к. в Алма-Ате до этого не бывала. 
Мне было 18 лет, Эльмире около 10-ти, а Бибизайып-апа,  которая  приходилась родной снохой Бекену-ата, т.е. отцу Магжана  Жумабаева,  уже была в возрасте, что-то около семидесяти. История  ее  примечательна тем, что Бибизайып приходилась к тому же  близкой  родственницейплемянницей Магжана, дочерью его родной  сестры. По  молодости она влюбилась и убежала со своим  двоюродным братом,  что родственники, конечно же, не одобрили,  но спустя время, их  простили. На долю Бибизайып-апа пришлось  трудное время,  репрессий, и ей вместе с другой женщиной  пришлось тайком хоронить  Бекен-ата на территории старого  мусульманского кладбища (ныне  эта  территория прилегает к саду  за Парком культуры и отдыха в  Петропавловске). 
Приехав в Алма-Ату, мы остановились у родственницы,  Райхан  Калижановны Чунаевой (Шонаевой), она работала  заведующей  заочным отделением КазПИ. Райхан была дочерью от  второго брака  Калижан-ага, по профессии она географ. У нее было  трое детей: дочь  и два сына. Квартира ее была расположена по ул.  Ленина (ныне   Достык), недалеко находился Парк 28-ми  гвардейцев-панфиловцев. В  городе стояла жара, в тени 33 градуса,  днем выходить на улицу было  невозможно.
Прежде чем принять девочку в санаторий «Алатау» (?), он  находился в районе Чимбулака, Эльмире повторно пришлось  сдавать  анализы, и мы провели в Алма-Ате около недели. Узнав о  нашем  приезде, нас пригласили в гости двоюродные сестры  Бибизайып-апа, их  звали Софья, Жаныл и Зылиха. Софья  Тастемирова была супругой  известного писателя, прошедшего  сталинские лагеря Хамзы  Есенжанова (умер в 1974 г.), по профессии  она врач, в то время была  на заслуженном отдыхе и, по ее рассказу,  собиралась переиздавать  труды мужа. На доме, в котором они жили,  была установлена памятная  табличка с надписью, что здесь жил  Х.И.Есенжанов. 
Другая ее сестра  Жаныл, работала в свое время медсестрой,  к  тому времени тоже пенсионерка. Зылиха, третья сестра, была  замужем  за Котыбаевым, о нем говорили, что он работает  адвокатом, родом из  Кызылорды. Когда мы стали знакомитьсяон  рассказал, что в годы  репрессий трудился в Северо-Казахстанской  области и ему попало в  руки «Дело» моего деда, Билял-ата. Он даже  помнил его, описал  внешность деда: «еңгезердей», т.е. высокого  роста, крупной кости,  зеленоглазый и светлокожий. Деда я не  видела, и мне было интересно  послушать, что Билял-ата был очень  сильный, поднимал и легко нес два  мешка, словно два ведра. Наш  папа родился от второй жены Биляла- ата, «тоқалдан туған».  Запомнилось мне, что муж тети Зылихи сказал,  что Билял-ата  пострадал из-за доноса, что он - родственник Магжана.
Сестры Софья, Жаныл, Зылиха были интеллигентными,  образованными, это было заметно в их манере вести себя,  одеваться.  Если им нужно было что-то обсудить между собой или  поспорить, в  присутствии других, они сразу же переходили на  французский язык. От  них я узнала, что в Алма-Ате живет другая  Зылиха-апай, супруга  Магжана Жумабаева, но тогда не придала этой  информации значения.  До этого я читала книгу, в которой писали,  что Магжан  алашордынец,  и не подозревала, что есть другие  мнения. Мы даже собирались ее  навестить, тетя Райхан предлагала  мне поселиться у Зылихи-апа и жить  с ней, продолжив учебу в Алма- Ате. Меня они не очень убедили, да и  визит к Зылихе-апа по разным  причинам пришлось отложить.  (Впоследствии мы узнали, что с ней  живет Улжан Муслимова, внучка  Абэ-Муслима, тоже родственница  Магжана-ата, она затем окончила  факультет журналистики КазГУ  (ныне  КазНУ им. аль-Фараби). 
Когда мы засобирались в обратную дорогу, сестры  сообщили,  что живущий в с. Каскат Омской области «атата» (так  они называли  между собой Мухамеджана Бекенова) просит  переслать ему  произведения Магжана. Райхан-тате взялась  переплести рукописи, но в  мастерских, куда ей пришлось  обратиться, запросили дорого (что-то  около 25 рублей), знакомые  опасались, что могут быть неприятности,  если сделать переплет в  типографии. 
Словом, проект этот не удался, вокруг всего этого витала  некая  тайна. Меня до последнего не посвящали, зачем, но мой  чемодан  (тогда для перевозки пользовались кожаными чемоданами,  в них была  на дне картонная перегородка) сестры и Бибизайып-апа  почему-то  вскрыли и положили между дном и картонкой, листы  бумаги. Затем  сверху заполнили чемодан моими вещами, яблоками.  Помню, мы  накупили много яблок (апорт), он стоил 50 копеек  килограмм,  рублей на десять, уложили яблоки еще в коробки с  отверстиями. 
Перед нашим отъездом, позвонил из Кокчетавской области  родственник Гадильша-ага, сказал, что подойдет к поезду на  станции  Боровое, одна коробка с апортом предназначалась ему. Так  и  получилось. В Боровом, когда поезд остановился, Гадильша-ага  спросил меня: «Зайни, қағаздар қайда?», я чуть было не  проговорилась,  он тоже быстро сориентировался и сделал знак,  чтобы я никому не  рассказывала о тайнике.  
Только потом, анализируя события тех лет, я осознала, что  его  волновали не яблоки, конечно, а, чтобы бумаги благополучно  добрались до места назначения. Дома папе я все же пожаловалась,  что  надоела суета родственниц, мой чемодан испортили, зачем-то  вскрыли  стенку и т.д. Папа мой между тем принялся за дело:  поскольку у него в  конторе был отдельный кабинет, туда он  пригласил секретаря- машинистку, и она, запершись в кабинете, по- видимому, с помощью  кальки сделала несколько машинописных  копий. Впоследствии эти  копии были доставлены родственникам в  Омск, послужили началу  знакомства всех родных и  североказахстанцев с наследием Магжана. Но  официальное  чествование стало возможным лишь с обретением  Независимости, в  90-е годы. 
Папе пришлось обивать пороги чиновников по вопросу  официальной реабилитации Магжана Жумабаева, и не всегда то  было  приятной миссией. Так, в 1988 году они с Гадильшой-ага  отправились,  предварительно записавшись, на прием к тогдашнему  главе области  администрации. Он принял их, но, быстро свернул  разговор,  напоследок бросив едкую фразу: «Много вас таких,  потомков  басмачей ¦». Однако, спустя некоторое время, по- видимому, ему  поступил звонок из Алма-Аты, т.к. решением  правительственной  комиссии М.Жумабаев был реабилитирован  полностью, Гартман вновь  принял отца и дядю, и они получили  наконец разрешение на родине  Магжана, в Сартомаре, провести ас,  приуроченный к 96-летию поэта.  Это было в 1989 году. Тут папа  развернул кипучую деятельность: сразу  же заказал большой портрет  Магжана, на холсте, маслом, он долго  висел у нас дома. 
О Магжане папа говорил с большим уважением «Біздің  ағамыз».  Он сам приходится Магжану троюродным братом. Совхоз  выделил  юрту для приема гостей, жылқы сойылды, были впервые  приглашены  родственники, из Алма-Аты в том числе, папа встречал  их сам. К  сожалению, он трагически погиб в 1991 году в  автокатастрофе. Мама  наша хранит семейный