Сергій ДЗЮБА
Нещодавно письменники Тетяна і Сергій Дзюби представляли Україну на 37-
му Міжнародному фестивалі поезії та верхньолужицької культури в Німеччині.
Цього року відомі письменники з багатьох країн виступали в Баутцені, Дрездені
та
Берліні. Тетяна і Сергій стали лауреатами фестивалю
, отримали почесні міжнародні
нагороди. Пропонуємо вашій увазі нотатки Сергія Дзюби про незабутні мандри
.
Затишні вулички, квіти і… вітряки
Верхньолужицький народ – один із найменш чисельних у світі, однак ці
волелюбні й працьовиті люди зуміли впродовж тисячоліть зберегти свою мову й
культуру, а їхні письменники стали класиками світової літератури.
Нині, як і в минулі часи, верхньолужицька громада дружно мешкає
, зокрема, і
в місті Баутцен, неподалік від Дрездена. Лужицькі серби називають своє улюблене
місто, справжню столицю верхньолужицької культури, не лише німецькою, а й
рідною мовою – Будишин.
Торік
ми познайомилися з видатним верхньолужицьким і німецьким
літератором, громадським діячем Бенедиктом Дирліхом. Бенедикт – великий
подвижник, протягом багатьох років разом зі своїми друзями-колегами він
організовує міжнародний фестиваль поезії, пропагуючи верхньолужицьку культуру.
Твори лужицьких сербів активно перекладаються й видаються за кордоном, вони
теж перекладають і публікують у своїх виданнях провідних письменників світу –
верхньолужицькою та німецькою мовою (наші вірші побачили світ у перекладах
Бенедикта Дирліха
і Доротеї Шовчиної
). А ми з Танею читали на фестивалі,
зокрема, й поезію класика верхньолужицької літератури Йозефа Новака, яку
переклали українською.
Торік на міжнародному поетичному святі в Німеччині побувала Тетяна
Дзюба, а нині запросили нас обох.
Шенгенську візу в німецькому посольстві нам
видали безкоштовно – як учасникам літературно- мистецького заходу. Звісно, до
Дрездена можна було їхати автобусом прямо з Києва – через Львів. Однак ми
скористалися нагодою ще раз відвідати місто Лева, одне з наших найулюбленіших.
Із задоволенням прогулялися старим містом, не зіпсованим сучасними
архітектурними «коробками», як це, на жаль, трапилося з Києвом, де буквально
знищили неповторний Хрещатик. Київ – уже не той, а Львів тримається,
причаровує кавою, квітами, затишними двориками, унікальною давньою
архітектурою, дивовижними
пам’ятниками (ми сфотографувалися поруч із
колоритним письменником Леопольдом Захер-Мазохом)
.
До Львова мандрували потягом, а вже звідти вирушили до Дрездена
автобусом. Перевізник має чудове українське прізвище Шевченко. В дорозі чуйні
водії кілька разів зі своєї ініціативи, безкоштовно пригощали нас чаєм і кавою,
вчасно зупинялися й говорили щирою українською мовою
. Молодці!
На кордоні з Польщею зайшов молодий митник, чемно поцікавився,
побачивши в моєму паспорті шенгенську візу: «Куди пан їде?», і почувши відповідь
«До Німеччини
…», усміхнено кивнув. Більше запитань не було і жодних перевірок
документів
– теж.
Автобус приїхав раніше, тож о третій ночі ми вже були в Дрездені. Що одразу
вразило? Нічне освітлення всіх вулиць, надзвичайна чистота (це ж іще двірники не
працювали). Рівно о пів на шосту почимчикував поштар – поклав газету до
поштової скриньки. Буквально за хвилину з оселі вийшов господар – дістав свіжу
газету й неквапливо попрямував додому
.
Поруч просто неба, без охорони (!) крамниця меблів лишила на ніч свої нові
зручні крісла, які продавалися по 200 євро
– там були цінники. Мабуть, там немає
такої «традиції» – цупити чуже…
До Баутцена нас підвіз на своїй автівці знаний поет, музикант і співак Томаш
Навка. Обидва його сини- близнюки – Беньямін та Максиміліан – навчалися в
місцевій сербській гімназії й також стали письменниками, мають уже власні збірки,
як і тато, пропагують мову, культуру, національні традиції свого краю
. Взагалі,
майже всі лужицькі серби чудово знають рідну мову, адже засвоюють її з пелюшок, і
також вільно володіють німецькою. Й навіть не виникає питання, навіщо вивчати
верхньолужицьку. Тамтешні мешканці – справжні патріоти, їхні діти та онуки
навчаються в сербській гімназії, це – принципово.
Запам’яталася велика кількість вітряків, що замріяно світяться вночі,
–симпатичні альтернативні джерела електроенергії
. Барвисті квіти скрізь – на
підвіконнях, фасадах будинків, численних ошатних, оригінальних квітниках.
Будишин – дуже красиве, негаласливе, несуєтне місто, де легко дихається й чудово
думається
… Причому, справді, вражають і самобутнє старе місто, й сучасна
архітектура – поруч немає жодного схожого будинку! Оселі – цікаві та
різнокольорові (наприклад, ми мешкали в диво-готелі, стилізованому під
стародавній замок)
. І таке гармонійне, вдумливе поєднання щоразу викликає
естетичну насолоду. Щодо цього у Баутцена зі Львовом
– немало спільного.
Будишин – напрочуд чистий, охайний, адже навіть дворічний малюк уже
чітко знає, що обгортку від цукерки треба неодмінно викинути в урну. Таки дійсно:
чисто не там, де прибирають, а де не смітять.
Тут можна годинами гуляти невеличкими, затишними пішохідними
вуличками, вимощеними бруківкою
; роздивлятися давні храми й фортечні мури, а
також побувати у цікавому музеї… гірчиці (кількість цього продукту там – просто
неймовірна, тож зазвичай гості купують собі на згадку дещицю гірчиці). Місцеві
мешканці залюбки їздять
… велосипедами, тож біля великих крамниць влаштовані
велосипедні стоянки.
У центрі міста – некрополь, де поховані відомі верхньолужицькі діячі, серед
яких багато поетів. Літераторів тут справді шанують, адже це
– еліта нації
,
патріотична й шляхетна.
Фестиваль справжньої дружби
Першого святкового дня ми виступали в Дрездені – на Віллі Августин, де
влаштовуються різноманітні вишукані літературні імпрези. Поети з різних країн
виходили на сцену разом зі своїми перекладачами верхньолужицькою та німецькою
мовами. Одразу привернув увагу арабський поет, уродженець Сирії Абдельваххаб
Аззаві, який нині живе в Дрездені
. Він чудово володіє не лише німецькою, а й
англійською. Освічений і галантний добродій, за фахом – лікар. Майстерно
перекладає твори поетів арабською мовою.
Приїхав на цьогорічний фестиваль із Белграда і видатний сербський
письменник Мічо Цвєтіч, головний редактор найпопулярнішої тамтешньої газети
«Knjizevne novine» (
аналог наших «Української літературної газети» та «Літературної
України»
). Презентував свою нову книжку, яка вийшла у Франції. Мічо –
товариський і життєрадісний. Привіз велику сулію ракії (так називають горілку в
Сербії) й щедро пригощав
колег. Власне, це був міцний самогон, який поет
виготовляє для друзів власноруч за давнім чудодійним рецептом. Наступного дня ні
в кого не боліла голова, наче й не пили…
Сербський поет та історик Любіша Сіміч пише дотепні й цікаві вірші для
дітей, друкуючи їх рідною сербською, а також німецькою мовою, котру знає
досконало. Він – очільник сербської громади у Франкфурті-на-Майні. А уродженець
сонячної Чорногорії – поет Ігор Ремс
– тепер мешкає в Кельні.
Письменник і дипломат Ладислав Волко завітав зі Словаччини. Він досить
тривалий час жив і працював у Польщі, а також був Послом в Індії, керував
словацьким ПЕН-клубом. До речі, трапився кумедний епізод, коли Ладислав,
снідаючи, промовив задоволено: «Черствий хліб!». Всі ми неабияк здивувалися, бо
місцева запашна «паляниця» була щойно з печі. Але одразу пролунав
доброзичливий сміх, коли з’ясувалося, що черствим у Словаччині називають…
свіжий хліб!
Взагалі, треба віддати належне всім верхньолужицьким та німецьким
продуктам, якими нас так щедро частували в Будишині. Вони були справді
натуральні, відмінної якості
. Отож, дякуючи турботливим організаторам,
учасники
фестивалю отримували неабияку насолоду від усієї тієї смакоти.
Вразили і місцеві бездоганно- ідеальні дороги (та й автобан, яким мчали в
Польщі – від самісінького кордону з Україною до Дрездена, викликав лише приємні
емоції). Причому дороги там гарні скрізь – не тільки в містах, а й у невеличких селах.
Тож мандрувати такими шляхами – одне задоволення! Між іншим, у кожній
сільській оселі є сучасні туалети – чисті, охайні. Є вода в домі – холодна та гаряча,
завжди, навіть вночі. Тут уже, як то кажуть, без коментарів…
Фестиваль традиційно проходить не лише в Баутцені й Дрездені, а і в
навколишніх селах. Це – справді, незабутні зустрічі і для самих учасників, і для
місцевих жителів. Цікаво, що літературні імпрези зазвичай відбуваються в…
сільських церквах (костьолах). І людям це подобається! Кожна така зустріч
завершується проникливою, щирою молитвою. В одному з сіл нас просто розчулив
місцевий хор – маленькі дівчатка дружно співали своїми янгольськими голосами
пісні, які знали ще їхні прадідусі та прабабусі. Діти змалечку вчаться шанувати давні
традиції свого народу.
Виступали ми і в місцевій сербській гімназії, де навчаються разом діти двох
національностей – лужицькі серби та німці
. Учні – чемні, уважні, всі – віруючі. До
речі, в Будишині в одній церкві мирно співіснують дві релігійні конфесії –
католицька та протестантська. Служби правляться в різний час, і прихожан це
зовсім не обтяжує – релігійних конфліктів немає.
Місцеві мешканці багато працюють, але в неділю – день відпочинку.
Крамниці зазвичай зачинені. Люди йдуть до церкви часто всією родиною. А
увечері тут доволі популярний Літній театр: хоч вистави відбуваються майже
щодня, зал часто переповнений.
Один із наших заходів проходив у Сербському музеї, де звучали не лише вірші
й пісні. Ми жваво обговорювали оригінальну виставку відомого художника Карла
Вовка, котрий висвітлює екологічні проблеми. Місцева громада дуже вболіває за
стан довкілля і дружно, завзято відстоює свої інтереси. Причому й тут лужицькі
письменники – в перших лавах!
Запам’яталися виступи Томаша Навки, котрий так віртуозно грав на
старовинному народному інструменті, який називається дуди (дещо нагадує за
звучанням волинку та гуцульську козу)
; колоритно виконував свої пісні
верхньолужицькою мовою Дітер Калка; впевнено виступав російський поет і
музикант із Берліна Дмитро Драгільов, з яким ми чудово порозумілися; сподобався і
дотепний та водночас проникливий чеський поет Мілан Грабал. А ще на фестиваль
до Будишина завітали науковці з Польщі, які досліджують верхньолужицьку культуру
та поезію…
Надзвичайно приємне враження справили
й відомі верхньолужицькі
письменники – Бенедикт Дирліх, Бено Будар та Доротея Шовчина, публіцист
Альфонс Вічас, – справжнім патріотизмом, талантом, чуйністю, гостинністю.
На фестивалі нас багато й зацікавлено розпитували про Україну, і ми
постійно розповідали правду про війну. Кожного дня тут лунали щирі тости за мир
та злагоду в нашій державі. Це було дуже приємно й важливо – нас, українців,
почули, отож ми сюди приїхали недаремно.
На святі в Баутцені я урочисто вручив Бенедикту Дирліху Міжнародну
літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» та посвідчення члена
Міжнародної літературно- мистецької Академії України. Домовилися щодо
подальшого співробітництва, адже саме на таких фестивалях і з’являються цікаві ідеї.
Але вже можна сказати, що чарівне верхньолужицьке місто Будишин
залишиться для мене незабутнім. Я вірю в любов із першого погляду.