10. Сергій ДЗЮБА. Чари Будишина
Сергій ДЗЮБА
graphic
Нещодавно письменники Тетяна і Сергій Дзюби представляли Україну на 37-  му Міжнародному фестивалі поезії та верхньолужицької культури в Німеччині.  Цього року відомі письменники з багатьох країн виступали в Баутцені, Дрездені  та  Берліні. Тетяна і Сергій стали лауреатами фестивалю отримали почесні міжнародні  нагороди. Пропонуємо вашій увазі нотатки Сергія Дзюби про незабутні мандри .
Затишні вулички, квіти і… вітряки
Верхньолужицький народ – один із найменш чисельних у світі, однак ці  волелюбні й працьовиті люди зуміли впродовж тисячоліть зберегти свою мову й  культуру, а їхні письменники стали класиками світової літератури.
Нині, як і в минулі часи, верхньолужицька громада дружно мешкає зокрема, і  в місті Баутцен, неподалік від Дрездена. Лужицькі серби називають своє улюблене  місто, справжню столицю верхньолужицької культури, не лише німецькою, а й  рідною мовою – Будишин.
Торік  ми познайомилися з видатним верхньолужицьким і німецьким  літератором, громадським діячем Бенедиктом Дирліхом. Бенедикт – великий  подвижник, протягом багатьох років разом зі своїми друзями-колегами він  організовує міжнародний фестиваль поезії, пропагуючи верхньолужицьку культуру.  Твори лужицьких сербів активно перекладаються й видаються за кордоном, вони  теж перекладають і публікують у своїх виданнях провідних письменників світу –  верхньолужицькою та німецькою мовою (наші вірші побачили світ у перекладах  Бенедикта Дирліха  і Доротеї Шовчиної ). А ми з Танею читали на фестивалі,  зокрема, й поезію класика верхньолужицької літератури Йозефа Новака, яку  переклали українською. 
Торік на міжнародному поетичному святі в Німеччині побувала Тетяна  Дзюба, а нині запросили нас обох.  Шенгенську візу в німецькому посольстві нам  видали безкоштовно – як учасникам літературно- мистецького заходу. Звісно, до  Дрездена можна було їхати автобусом прямо з Києва – через Львів. Однак ми  скористалися нагодою ще раз відвідати місто Лева, одне з наших найулюбленіших.  Із задоволенням прогулялися старим містом, не зіпсованим сучасними  архітектурними «коробками», як це, на жаль, трапилося з Києвом, де буквально  знищили неповторний Хрещатик. Київ – уже не той, а Львів тримається,  причаровує кавою, квітами, затишними двориками, унікальною давньою  архітектурою, дивовижними  пам’ятниками (ми сфотографувалися поруч із  колоритним письменником Леопольдом Захер-Мазохом) .
До Львова мандрували потягом, а вже звідти вирушили до Дрездена  автобусом. Перевізник має чудове українське прізвище Шевченко. В дорозі чуйні  водії кілька разів зі своєї ініціативи, безкоштовно пригощали нас чаєм і кавою,  вчасно зупинялися й говорили щирою українською мовою . Молодці!
На кордоні з Польщею зайшов молодий митник, чемно поцікавився,  побачивши в моєму паспорті шенгенську візу: «Куди пан їде?», і почувши відповідь  «До Німеччини », усміхнено кивнув. Більше запитань не було і жодних перевірок  документів  – теж.
Автобус приїхав раніше, тож о третій ночі ми вже були в Дрездені. Що одразу  вразило? Нічне освітлення всіх вулиць, надзвичайна чистота (це ж іще двірники не  працювали). Рівно о пів на шосту почимчикував поштар – поклав газету до  поштової скриньки. Буквально за хвилину з оселі вийшов господар – дістав свіжу  газету й неквапливо попрямував додому .
Поруч просто неба, без охорони (!) крамниця меблів лишила на ніч свої нові  зручні крісла, які продавалися по 200 євро  – там були цінники. Мабуть, там немає  такої «традиції» – цупити чуже…
До Баутцена нас підвіз на своїй автівці знаний поет, музикант і співак Томаш  Навка. Обидва його сини- близнюки – Беньямін та Максиміліан – навчалися в  місцевій сербській гімназії й також стали письменниками, мають уже власні збірки,  як і тато, пропагують мову, культуру, національні традиції свого краю . Взагалі,  майже всі лужицькі серби чудово знають рідну мову, адже засвоюють її з пелюшок, і  також вільно володіють німецькою. Й навіть не виникає питання, навіщо вивчати  верхньолужицьку. Тамтешні мешканці – справжні патріоти, їхні діти та онуки  навчаються в сербській гімназії, це – принципово. 
Запам’яталася велика кількість вітряків, що замріяно світяться вночі,  –симпатичні альтернативні джерела електроенергії Барвисті квіти скрізь – на  підвіконнях, фасадах будинків, численних ошатних, оригінальних квітниках.  Будишин – дуже красиве, негаласливе, несуєтне місто, де легко дихається й чудово  думається … Причому, справді, вражають і самобутнє старе місто, й сучасна  архітектура – поруч немає жодного схожого будинку! Оселі – цікаві та  різнокольорові (наприклад, ми мешкали в диво-готелі, стилізованому під  стародавній замок) І таке гармонійне, вдумливе поєднання щоразу викликає  естетичну насолоду. Щодо цього у Баутцена зі Львовом  – немало спільного.
Будишин – напрочуд чистий, охайний, адже навіть дворічний малюк уже  чітко знає, що обгортку від цукерки треба неодмінно викинути в урну. Таки дійсно:  чисто не там, де прибирають, а де не смітять.
Тут можна годинами гуляти невеличкими, затишними пішохідними  вуличками, вимощеними бруківкою ; роздивлятися давні храми й фортечні мури, а  також побувати у цікавому музеї… гірчиці (кількість цього продукту  там – просто  неймовірна, тож зазвичай гості купують собі на згадку дещицю гірчиці). Місцеві  мешканці залюбки їздять  велосипедами, тож біля великих крамниць влаштовані  велосипедні стоянки.   
У центрі міста – некрополь, де поховані відомі верхньолужицькі діячі, серед  яких багато поетів. Літераторів тут справді шанують, адже це  – еліта нації ,  патріотична й шляхетна.
Фестиваль справжньої дружби
Першого святкового дня ми виступали в Дрездені – на Віллі Августин, де  влаштовуються різноманітні вишукані літературні імпрези. Поети з різних країн  виходили на сцену разом зі своїми перекладачами верхньолужицькою та німецькою  мовами. Одразу привернув увагу арабський поет, уродженець Сирії Абдельваххаб  Аззаві, який нині живе в Дрездені . Він чудово володіє не лише німецькою, а й  англійською. Освічений і галантний добродій, за фахом – лікар. Майстерно  перекладає твори поетів арабською мовою.
Приїхав на цьогорічний фестиваль із Белграда і видатний сербський  письменник Мічо Цвєтіч, головний редактор найпопулярнішої тамтешньої газети  «Knjizevne novine» ( аналог наших «Української літературної газети» та «Літературної  України» ). Презентував свою нову книжку, яка вийшла у Франції. Мічо –  товариський і життєрадісний. Привіз велику сулію ракії (так називають горілку в  Сербії) й щедро пригощав  колег. Власне, це був міцний самогон, який поет  виготовляє для друзів власноруч за давнім чудодійним рецептом. Наступного дня ні  в кого не боліла голова, наче й не пили…
Сербський поет та історик Любіша Сіміч пише дотепні й цікаві вірші для  дітей, друкуючи їх рідною сербською, а також німецькою мовою, котру знає  досконало. Він – очільник сербської громади у Франкфурті-на-Майні. А уродженець  сонячної Чорногорії – поет Ігор Ремс  – тепер мешкає в Кельні.
Письменник і дипломат Ладислав Волко завітав зі Словаччини. Він досить  тривалий час жив і працював у Польщі, а також був Послом в Індії, керував  словацьким ПЕН-клубом. До речі, трапився кумедний епізод, коли Ладислав,  снідаючи, промовив задоволено: «Черствий хліб!». Всі ми неабияк здивувалися, бо  місцева запашна «паляниця» була щойно з печі. Але одразу пролунав  доброзичливий сміх, коли з’ясувалося, що черствим у Словаччині називають…  свіжий хліб!
Взагалі, треба віддати належне всім верхньолужицьким та німецьким  продуктам, якими нас так щедро частували в Будишині. Вони були справді  натуральні, відмінної якості Отож, дякуючи турботливим організаторам,  учасники  фестивалю отримували неабияку насолоду від усієї тієї смакоти.
Вразили і місцеві бездоганно- ідеальні дороги (та й автобан, яким мчали в  Польщі – від самісінького кордону з Україною до Дрездена, викликав лише приємні  емоції). Причому дороги там гарні скрізь – не тільки в містах, а й у невеличких селах.  Тож мандрувати такими шляхами – одне задоволення! Між іншим, у кожній  сільській оселі є сучасні туалети – чисті, охайні. Є вода в домі – холодна та гаряча,  завжди, навіть вночі. Тут уже, як то кажуть, без коментарів…  
Фестиваль традиційно проходить не лише в Баутцені й Дрездені, а і в  навколишніх селах. Це – справді, незабутні зустрічі і для самих учасників, і для  місцевих жителів. Цікаво, що літературні імпрези зазвичай відбуваються в…  сільських церквах (костьолах). І людям це подобається! Кожна така зустріч  завершується проникливою, щирою молитвою. В одному з сіл нас просто розчулив  місцевий хор – маленькі дівчатка дружно співали своїми янгольськими голосами  пісні, які знали ще їхні прадідусі та прабабусі. Діти змалечку вчаться шанувати давні  традиції свого народу.
Виступали ми і в місцевій сербській гімназії, де навчаються разом діти двох  національностей – лужицькі серби та німці Учні – чемні, уважні, всі – віруючі. До  речі, в Будишині в одній церкві мирно співіснують дві релігійні конфесії –  католицька та протестантська. Служби правляться в різний час, і прихожан це  зовсім не обтяжує – релігійних конфліктів немає. 
Місцеві мешканці багато працюють, але в неділю – день відпочинку.  Крамниці зазвичай зачинені. Люди йдуть до церкви часто всією родиною. А  увечері тут доволі популярний Літній театр: хоч вистави відбуваються майже  щодня, зал часто переповнений. 
Один із наших заходів проходив у Сербському музеї, де звучали не лише вірші  й пісні. Ми жваво обговорювали оригінальну виставку відомого художника Карла  Вовка, котрий висвітлює екологічні проблеми. Місцева громада дуже вболіває за  стан довкілля і дружно, завзято відстоює свої інтереси. Причому й тут лужицькі  письменники – в перших лавах!
Запам’яталися виступи Томаша Навки, котрий так віртуозно грав на  старовинному народному інструменті, який називається дуди (дещо нагадує за  звучанням волинку та гуцульську козу) колоритно виконував свої пісні  верхньолужицькою мовою Дітер Калка; впевнено виступав російський поет і  музикант із Берліна Дмитро Драгільов, з яким ми чудово порозумілися; сподобався і  дотепний та водночас проникливий чеський поет Мілан Грабал. А ще на фестиваль  до Будишина завітали науковці з Польщі, які досліджують верхньолужицьку культуру  та поезію…
Надзвичайно приємне враження справили  й відомі верхньолужицькі  письменники – Бенедикт Дирліх, Бено Будар та Доротея Шовчина, публіцист  Альфонс Вічас, – справжнім патріотизмом, талантом, чуйністю, гостинністю.
На фестивалі нас багато й зацікавлено розпитували про Україну, і ми  постійно розповідали правду про війну. Кожного дня тут лунали щирі тости за мир  та злагоду в нашій державі. Це було дуже приємно й важливо – нас, українців,  почули, отож ми сюди приїхали недаремно. 
На святі в Баутцені я урочисто вручив Бенедикту Дирліху Міжнародну  літературну премію імені Миколи Гоголя «Тріумф» та посвідчення члена  Міжнародної літературно- мистецької Академії України. Домовилися щодо  подальшого співробітництва, адже саме на таких фестивалях і з’являються цікаві ідеї.
Але вже можна сказати, що чарівне верхньолужицьке місто Будишин  залишиться для мене незабутнім. Я вірю в любов із першого погляду.