2. Боян Ангелов.ДЕСЬ
Боян Ангелов
      Відомий поет, літературознавець, перекладач. Народився 1955  року  в  місті   ПанагюріштеЗакінчив  Софійський  університет  імені  Св Климента   Охридського   (спеціальностіфілософія  та  болгарська   філологія) ;  у  Швейцарії   вивчав   вальдорфську  педагогіку  та  соціальну  психологіюДоктор  філософських  наук. 
Працював  у  Міністерстві  культуриКомітеті  телебачення  й  радіомовленняІнституті філософії при Болгарській Академії Наук. Голова  фундації  «Читалище-1870 ». Головний редактор часопису  «Читалище ».
Боян  Ангелов    автор  вісімнадцяти  поетичних  книжока  також  шести   історико -філософських  та  літературно -критичних  монографійПоезії   перекладені  українськоюанглійськоюфранцузькоюіспанськоюіталійською німецькоюросійськоючеськоюпольськоюугорськоюгрецькоюнорвезькою японськоюарабською  та  іншими  мовами. 
У 2013  році  в  Україні  вийшла  збірка  вибраних  поезій  Бояна  Ангелова   «Вибір »  у  перекладі Анни Багряної.
Голова  Спілки  болгарських  письменниківчлен  Спілки  болгарських   журналістівПерекладає з німецької, російської, французької та грецької мов. 
ДЕСЬ
На хмари звожу погляд ранній,
дивлюся
у глибінь холодну,
у недозволенні й незгоді
міркую знов
про мить останню…
Тепер, коли достоту знаю:
життя – один суцільний ризик,
коли по рідних справив тризну ,
над гробом
батьковим
ридаю
сам, змучений і безпорадний – 
як дерево
в чеканні суду…
А десь народжуються люди 
до сонця спраглі!
ОСІННЯ АКВАРЕЛЬ
Несебр старовинний і вересень – 
дві сфери серед єдиного початку – 
     моря. 
А море може
щоразу змінювати вдачу й колір.
     Тим паче – нині,
     в сонаті барв осінніх.
Лежить на сонній бруківці смокви плід,
розтоптаний
     у вітроловстві кроків…
Алмазне 
     вранці місто.
Художники з утомою на лицях
частинами його розпродають:
     шматочок моря
     й неба,
     будинки й дерево…
Живі ж картини змінюються хутко, 
за мить одну вже іншими стають.
     А особливо – нині,
     в сонаті барв осінніх. 
ГРУБІСТЬ
      Перше кохання минуло.
     Друге кохання минуло.
     Третє кохання минуло.
     Але  серце  б’ється  ще…
Карлос Друммонд  де Андраде
Діброва листопадова
подібна до оголеної жінки.
Діброва в листопаді – це жінка,
котра плаче. 
Мов блукалець, перетинаєш її тіло.
І потопаєш у ній, наче в коханні.
А потім – куди?
Де край, межа?
Усюди ліс, а чи 
повсюдно жінка, котра плаче.
І тягнеться до тебе віття  – 
спинити прагне. 
Птахи кричать – 
     благають: повернися. 
А сарни стежать за тобою обережно – 
чекають, коли підеш…
Крізь стовбури ледь проглядає світло.
Чи вірить у те, що ти вже вільний?
Чому ж ізнов дивується?
Ось, ти на волю вийшов, бачиш, як
наближається до тебе ліс.
Діброва, так подібна до жінки,
котра плаче…
МАЛЮНОК
Стою на пагорку округлім 
і малюю.
Пасуться вівці
на зелених луках,
а пси,
немов планети,
кружляють довкіл отари сонячної
і довкіл старого вівчаря,
на бога 
схожого,
який завмер 
у шепоті червневім. 
Мандрують хмари,
наче каравани.
І кожна з них
несе дощі краплисті.
Дощі,
які усе омиють.
Тіла омиють,
душі;
і міста,
закутані в дими;
і мертвих,
що мандрують
у потойбіччя…
Стою. 
малюю
на пагорку
округлім.
ВИБІР
У гавані сну
живе
єдиний православний корабель
що торкнувся  
території
де
дельфіни володіють порожнечею
населеною звуками і таємницями
Вигаданий світ – мій вибір
але не намагайся
залишитися в ньому
Так мене пробудиш
до життя
ЗИМА ВІДІЙШЛА
Є така квітка
квітка-дзвіночок
Лише коли я
сам і лише ко-
ли на осяян-
ному травневому 
пагорбі відчуваю ле-
жачи долілиць во-
логі земні вуста
які висмоктують ті-
лесне тепло зри-
ваю і розгойдую стебло
дзвіночка Роз-
плескуються звуки 
що нагадують не
церковні пісне-
співи а стогони
підземні
Дякую тобі що
чую їх лише
коли сам
ПРИСТАНЬ У СЕРЕДИНІ ДУШІ
Там не загрожує небезпека потонути. 
Кораблі мають
повітряну броню, 
а мрії – це їхні вітрила.
Якорі – добросерді мудреці – 
моляться про вітер небесний,
натомість отримують поцілунки восьминогів.
Іноді (найчастіше вночі)
прибуває сюди усміхнений шторм,
пропонує дев’ятибальні обійми,
букети з лиха й страху…
Забув,
що це не уява,
     а сон
     із летальним кінцем…
     
ВОДНІ ДЗЕРКАЛА
Про що б не сперечалися риби – 
вони далекі від наших турбот…
Чи бачили ви коли-небудь,
як збираються риби в хор,
не видаючи жодних звуків,
бо всі в тому хорі німі –
діти, батьки, онуки?
Чи зрозуміли зміст?..
Риби вдихають воду
і сонця бояться вельми,
хоча його споглядають 
крізь водні дзеркала. Та 
свобода їхня – 
у скельці, 
у сітківці, 
спинилась там…
Мовчазними очима водять,
розбиваючи водну гладь.
І пливуть,
прибувають,
приходять – 
щоб наситити 
наші тіла. 
МІСТ
бувають ночі
в які переходжу з хребта гордості
у розпачливу невідомість 
через міст із намірів
він надто крихкий
без перил і високо там 
розгойдується навіть
від дихання 
скитників
поснулих під ним
і лячно мені
що можуть вони багаття розвести
аби задубілі руки свої зігріти
запалає 
той міст
і як тоді назад
   до хребта
   повернуся
РОЗМОВА З МОВЧАННЯМ
Голос не здається мені незнайомим,
але звуки настільки нечіткі,
що мушу перетворити 
свій слух
на радарну станцію
і розгадати,
що мені скаже гора,
яку 
я уподібнив до сфінкса
без голови…
Я, трохи холодніший
від каменя. 
Вже маю 
навіть рецепт
виживання,
якщо пропаду
у прозріннях згубних.
Але голос – це не конкретний голос,
і гора, власне, є лиш узвишшям,
хоча й носить ім’я 
Сент-Віктуар,
увічнена 
Сезанном,
вночі випромінює 
подив…
Дивується зі сфінкса,
з яким я розмовляв завтра. 
СОЛІПСИЗМ
А хіба тінь – не доказ,
що кольори існують тільки в нас,
а поза нами – суцільна сірість,
яка, змішавши лють і радість,
малює мій екзистенційний страх?
Страх,
     що назовні панує зловорожість;
страх, 
     що колись я маю стати спогадом…
А спогад – хіба не доказ того,
що ми – лиш намистинки вервиці місячної,
які розсипав хтось безладно?
Мушу дізнатися, ким є цей  хтось,
та бачу тільки його тінь. 
І відступає вона
     цілком неусвідомлено
в пустелю нереальну,
де в кущах тернових
ховаються птахи
     зі смертоносними дзьобами,
і тоне, тане в них моя надія,
та кольоровою
є тінь 
її…
КОЛУМБАРІЙ
Вірш – це міст,
сплетений з волосся
усіх непізнаних жінок.
Вірш – міст
над Мертвим морем,
під яким немає прірви і кісток,
і права 
не маєш на останнє слово.
Бо слабкість – це любов,
потрібні
ліки від серця слабкості,
  та
де знайти їх,
якщо я живу
  під кипарисами у Галілеї?
Не можу зрушити – 
лиш думка
повзе по тілу, перетвореному в прах.
І знову гіркота, і – рана від захвату,
отримана як дар
за вірність.
Недосяжне – 
  мета,
  стріла
  і стогін,
  і ембріон зухвалості,
  і пісні зворотний бік,
  і невимовне хвилювання…
Не гнівайте мене,
хіба ж ви 
не довели мені,
що іншого життя немає?!
Та каторжник
живе в мені і знає,
що квітку зближує з гранітом.
Холонуть відчуття,
вже чашу
випито,
якою Демосфен 
колись був зачепив 
гордість богів…
Вірш – міст,
нахилений
  до неба.
     
СТАТИ ТВОЇМ ВЛАСНИКОМ
Вирішив
дістати ключ від тебе
щоб стати єдиним
твоїм власником
натомість вийняв собі ключицю
тепер болить під гіпсом ниє
Кімнатні стіни – гофрований папір
який 
підходить для штучних квітів
кольору колумбарію
Крила у вікна 
вгорі
воно може
але не хоче летіти
Ти 
відлетіла
а ключ
іржавіє
КВІТИ
Між щелепами камінних плит
розпускаються квіти – 
тендітні, мовби дівчата,
тонкі, наче струни скрипки.
Ці посланці ніжності 
танцюють, сміючись,
і зацікавлено
вдивляються в небо,
задивлене в них.
Бур’яни повзуть
по темній кам’яній стіні,
зводячи оманливий
стовп до світла.
Ввечері синє небо
тоне в пелюстках
усміхнених квітів,
які пробуджуються
із синіми очима. 
  
МЕЛОДІЯ СКОРБОТИ
Не просто темрява – 
похмурий морок…
Хоча хвилини меланхолійні
дзвін розсипають
від скляних монет,
за клавішами струнними
я вивчив мелодію скорботи 
і розумію,
що награю її,
коли до осені доходить морок
і яблука вбираються ув іній…
У мороці
тебе 
лиш
бачу…
  
* * *
Зачинена людина
розтуляє небесну щілину
і бачить затоку червону
зорану смугами бірюзовими
щодня
людина зачинена
відкорковує пляшку милості
і п’є чи прощає
все більше прикметникова
все більше бездієслівна
все більше побілена
тій незникомій 
щілині 
у якій затока червона
змінює свої барви
із багряної на темно-криваву
із темно-кривавої на чорну
майже як вечірній морок
Переклад із болгарської Анни Багряної