2. Євгенія Більченко.Слова
Євгенія Більченко
Слова
“Пробач для сміху розіп’яті дні,
Як море, втиснуте в голоблі пляжу” –
Колись, комусь, хто-небудь – не мені:
Мені ти слова жодного не скажеш.
Пройдеш буденно мовчазним “прости”,
Відвертим і простим, як каша з маслом.
І, може, добре, що таким простим:
Навряд чи душі потребують масок.
Але існує ж вічна Книга книг,
Де сказано: “Спочатку було Слово”.
Барився світ, і сенс знайти не встиг,
І для утіхи замінив на мову.
І почали казати “Навесні”,
Спостерігаючи, як рима ляже...
Колись, комусь, хто-небудь – не мені:
Мені ти слова жодного не скажеш.
                                 7 серпня 2006 р., 12 серпня 2007 р.
Люди
Як завжди: і сперечаємось, і мріємо,
Трохи серця підпустивши на поріг.
Боїмося раптом стати надто рідними,
Стережемося неходжених доріг.
Маєм – бути. Бо не бути – аномалія.
Сенсом Біблії чи співом козака.
Скарб шукаємо, прихований між мальвами,
На який не піднімається рука.
Ідемо вперед, відверті і засліплені
(Бо мудріші біля вогнища сидять).
Доки можемо, ляльок із глини ліпимо,
Ну а далі, як то кажуть, Бог суддя...
                       29 липня 2007 р.
Поезія
Мовчу тобі про все –
Невже не досить?
Повітря нас несе – 
Невже додому?
Окресленість пера
Така глибока!
Невже прийшла пора
Молитись Богу?
Рукою до руки –
У лігво ліжка.
Те ліжко – пил: думки.
Невже так ніжно?
І ще ніжніше – ніж:
Невже, щоб душу
Порізати? На, ріж!
Бо мушу, мушу...
                     29 липня, 6 серпня 2007 р.
Чого  ти...
Чого ти дивишся? –
Тепер!
Так, нічия.
Так, наречена.
Зросла вовчиця.
Бог помер.
А я – непереможна.
Чесно.
Не тисни рук йому.
Облиш!
“Образа власника”? –
Нікчемність.
Я вижила тоді, коли
Уже не виживають.
Чесно.
Чого ти дивишся?
Болить?
Моє, напевно, кров пустило...
Я вижила тоді, коли
Не вижити – неприпустимо.
Не-постмодерний подих гір.
“Твоїх” вершин.
“Твоїх” вертепів.
Привласнюєш...
Дарма.
Повір:
Цей космос родом не із тебе.
Вовчиця здохла.
Бог Воскрес.
Чорти забралися під череп...
Чого ти, справді?
Час зітре.
А я – не переможець.
Чесно.
                             19  мая 2008 г.
Японське
Намалюй мені весну: сонце, хмари...
Дощ по синіх від фантазії квітах...
Заробила я собі на примари –
Залишається іще на завіти.
Намалюй мені весну: небагато.
Кажуть: сад – це світ 
У мініатюрі.
Я не хочу більше зайвого знати.
Скло вдивляється в оманливі тюлі...
Намалюй мені... Детальку дрібненьку:
Гілку,
Зірку,
Грудку слив, 
Пів стежинки...
Там, де ходить прабабуся, як ненька, –
І від цього ніби легшає жити.
Намалюй мені весну: всіх Венецій
Надто західний (за зверхністю) вчинок...
Знову дерево од вітру не гнеться.
Мати – сину: “Помирай, як мужчина”.
Намалюй!
Буття – це пензель і думка.
За пейзажами кодуємо мрії.
Заробила я собі на малюнки –
Залишається художник...
Старію.
                     31 серпня 2008 р.
Свобода (на правах реклами)
Весна – табуйована зона.
Гаряча, як сіль, амазонка.
Он, коні...
– А хто це на конях?
– Таж діти!
Здригається в скронях.
Непевно зачинені двері.
І влучно розхристані вікна.
Тремтливі, як дощ, акварелі.
Кульбаб помаранчевий вихор.
Вітри, що помножили хмари…
Ми кликали їх, та не стільки ж!.
Хребет підлітковий гітари –
І кволий розтріпаний стільчик.
Неначе мечеті, зелені
Дерева згадали про чемність.
І ролик: “Хворієш від сленгу? –
Тоді перечитуй Шевченка!”
Що ж, темпи  – відверто шалені.
Гальмуєш копитом у сріблі.
Тариф на гривасте натхнення –
Моя безлімітна
Libera!
                          31 серпня 2008 р.
Воєнні проводи, або Сповідь Батьківщини
Се була Україна… Не бачиш?
Причепурена, ніби на сповідь.
Коромисло хитнулось незряче,
Перекинувши зливи на повінь.
Се була Україна… Не чуєш?
Проводжала на гірші із воєн
Кревні гени юнацьких відчужень
(Щоби потім сказали: “За волю!”).
Се була Україна… Торкнися
Хижих пазурів голодомору,
Що, як злодії, крались в комору,
Щоб одняти своєї ж пшениці!
Се була Україна… Ви разом!
Лейбл воль як оранжеву даність
Вишивали на джинсах майдану,
Виливаючи давню відразу.
Се була Україна… Дивися!
В кабаках, по розпутних перонах,
Валунами в імперських коронах,
Електричним гудінням у висях.
Се була Україна… І кличе –
Ледве чутно, як гордий каліка, –
Вічний корінь амбіцій безликих:
Жодна крона такому не личить!
Я і є Україна.
...Одначе,
Ти сповідуй,
Хоч я без косинки.
Ти – священик!
Я – жінка.
А значить: 
“Я тебе проводжатиму, синку!”
                               31  серпня 2008 р.
Чумацький шлях
Кажу: віддай мені життя.
Зрубали голову тополі.
Нічого зайвого, затям:
І так уже занадто болю.
Віддати вщент – любов єси.
Ідуть апостоли за сіллю...
Дівчатку ріжуть дві коси
Напередодні дня весілля.
Цей путь, як вітер, нас несе –
І зайвих нарікань не треба.
Віддай мені життя – і все
(Тим паче, що моє – у тебе).
                         1 вересня 2008 р.
Осінь
Дощем підстрелена блакить.
Бруківка ходить через “зебру”.
Пускають небеса ростки
В землі Адамовії ребра.
Немає ні скажених слів,
Ні серця “лишнього” на серці...
Підвівся ранок – і зомлів:
Надходить неминуче, себто – 
Дорослішання мрій – і вій
Примирення з одвічним „поки”...
Повіяв вітер-суховій,
Та літа вже не буде...
Спокій.
                         2 вересня 2008 р.
Ода корові
Що було, – уже не грає ролі,
А що є – не пройде й миті – схибить.
Заздрю тільки зорям і корові,
Що гасає по карпатських схилах.
Якось до людей уже ніяко:
Є катарсис – співчуття не треба;
Ця тріада: роза, хрест і якір, –
Наче спогади землі про небо.
Дев’ять кіл... Якщо не страшно – звично.
Дзвони б’ють – і все об ліву щоку.
Кволий вітер, що не гасить свічок,
Хмар не рве і не згинає щогли.
Злива ллє, – але палають ватри.
Слизько.... По асфальту ходять лижі...
Давня мрія:
Молока давати
Тим, хто під кінець тебе заріже.
                                7 вересня 2008 р.
Щастя
Небагато хочеться, а все  ж...
Того самого, зі штампом ЦУМу,
Щастя –
Відчуття безмежних меж,
Крихітного, наче космос, суму...
“Універсум” й “універсам” –
Мій комп’ютер їх не розрізняє.
Зачекай,
Господь приїде Сам:
Телефонував.
Казав, що днями...
Сварки з Батьківщиною нема.
Їй до мене  – тьху: вона велика.
Незабаром надійде зима –
Тонкошкіра, як вчорашнє лихо.
Буде мало – і багато нас.
Плакатимуть стрижені тополі.
Знов захочеться, як той Тарас,
Вийти в люде – і померти в полі.
Знов захочеться банальних рим,
Як “лелеки”, що летять “далеко”.
Сплю...
Укотре сниться Третій Рим.
У сусідів – зверху – дискотека.
Гей, ви, там, на сьомому з небес!
Магнітоли перемкніть на скроні!
... Навіть дивно, що Христос Воскрес
І гукнув апостолам: “По конях!”
У часи, коли на цій землі
Замість зерен проростали зорі.
Ну, дозріли... 
Ну, не королі:
Не на троні (навіть не на зоні).
Ну, не пощастило.
Що ж, бува.
Нам же прощено, – “які проблеми?”
Ходять між алей, де є трава,
Духи предків – циркові, як леви.
Ніч. А-ля французький скрип утіх.
Тихий регіт п’яного  mon cher-а.
Здох ліхтарик. Позіхнула тінь.
І газетка впала з-під торшера...
                                        7 вересня 2008 р. 
 
         
Молитва траві
-1-
Трава, нетривка і тремка, – по литки.
Полином полину у поле небо.
Де-небудь, з ким-небудь читай молитву!
Чатуй. А проґавиш – не плач:
Ганебно.
Проси у трави просфори і проса.
Прости їй. 
Труни і струни не бійся.
Дивися, як пильно палають роси
І паром паруються в голих висях.
Співзвуччя – закон співбуття. 
Молися!
Природі і роду, з якими злитий…
На горе високе, на гори лисі:
Молитися – це самоціль молитви.
Звук дзвонів замкнувся замком у коло.
Життя повернулося в смерть – до себе.
Єдиної сутності – все навколо.
Співзвуччя – закон трав’яного неба.
Ти – ланка свого ланцюга: кінь-вершник.
Розтанеш – і сплатиш останнє плитам…
Кора – це коріння.
Останнє – перше.
Тривай собі…
Тричі чатуй молитву.
                             
-2-
Молитви, як діти., – такі наївні…
Такі, до нестями, талановиті.
Вовками блукають через країни
І виють. Бо тільки і вміють – вити.
Голодні, закохані, чесні, ситі,
Невдячні, – як масло у розпал посту;
Багаті сини імітують сиріт.
Бальзаківським шляхом іде апостол.
Гортається небо навколо суші.
Блукає земля по останках вісі.
Багаті дівчатка поїдають суші
І серцем скляним манікюрять вістря.
Молитви, як старці, – лукаві, чисті…
Вони випромінюють вічний спокій.
І подумки ніби прощають листя –
Таке, до нестями зеленооке…
Ну, що мені? Лід хіба запалити?!
До лави церковної в’яже ремінь.
Як діти старенькі, сидять молитви.
Трава позіхає…
Усе.
Смирення.                              
                                         9 грудня 2008 р.
Едельвейси
Заради жарту?
Тільки б ще раз так!
Отак, як нині. Як воліють зорі,
Що простягнули пазурі прозорі
По нетутешніх селах і містах.
Зі мною ще раз так поговори.
Слова, скупі на Логос, криють правду.
Біліють густо-некриваві рани
Пелюстками укритої гори.
Там сходить небо, оповите плачем.
Палке и пильне, як античний знак…
Хоч до хреста…
Усе роби: пробачу.
Але не говори зі мною так!
                                           2005 р.
Біг
Ні з цим, ні з тим – ні з ким.
Ніяк.
Ніде.
Ніколи.
Мовчить порожній дім.
Німіють колискові.
Реве порожній дім.
Ніч – істини сутана.
Чернечий, чорний дим,
Як білий сніг, – розтане.
І сплесне каяттям,
Як повінню по селах.
Не смикайте життя:
Воно не має сенсу.
Он, мудрі, каву п’ють.
Скло підпирає скроні…
Мотелів і кают
Цнотливість безсоромна.
Даремно. Чистий «сенс» –
Абстракція. 
Тікати?
Покинути усе?
Прощення – гірша кара.
Ніхто іще не зміг!
А кров тече по жилах…
Навчи, мій біг (мій Біг!)
Не мислити, –
А жити.
                                     2005, 2008 р.
Діалекти
-1-
А я мовчала: «Милий, милий,
Віддай мені свої долоні,
Хутчіш візьми мене за скроні
І підніми моє лице
Так близько до свого,
Так близько,
Щоб я від жару захлинулась
І, вщент знесилена, заснула,
Спокійна, як дитя в колисці…» –
Дурна! Мовчала я про це.
Ти знаєш діалект мовчання?
Як голослівно, як виразно
Воно уміє говорити,
Щоразу інше і своє?
Дух, загартований ночами,
Приправленими (в хрип): «Не разом!», –
До нього добирає рими…
Мовчання – мовлення моє.
-2-
(Яків)
Мовчить до жили висмоктана болем,
Розсіяна і охолола кров.
Мовчати – ніби зраджувати Бога,
Якого ти іще не поборов.
Усе здійсниться: віхи і дороги.
Оманливість верхів і сіль основ…
Мовчати – ніби зраджувати Бога,
Якого ти іще не поборов.
Мовчанням диким кров лякає серце,
Що тулиться, як Єва, до ребра…
Я народилася від тебе, сестро, –
У богоборництво дитяча гра.
Так гратись в сад дитя біжить з порога.
І чути, як воно співає знов…
Співати – крізь віки – заради Бога,
Який тебе мовчанням поборов.
                                    6 грудня 2008 р. 
Істерика
-1-
…Мені поперек горла стали ролі
Привітної, тендітної, легкої!
Гаряча кров, як спалах, б’є у скроні.
Не бійся.
Я ніколи, я ніколи
Не допущу, щоб пристрасті лукаві
Розбили вщент високий замок дружби.
Розслабся.
Кров холоне…
Водки? Кави?
Сьогодні, чула, так вечірню служать,
Що кожним заспівом виймає серце.
Чіпляюся за якоря ікони.
Маріє, дівчинко моя, не сердься!
Не бійся!
Я ніколи, я ніколи
Не допущу, щоб пристрасті підступні
Чиєсь благополуччя отруїли.
Колеса-дятли…
Я рахую стуки
Від потягу, якому більше сили
Противитися я уже на маю.
Іще жива.
Смугасті рейки  в комі.
Лежу.
Маріє, матінко благая!
Не бійся.
Я ніколи, я ніколи,
Ніколи не спалю чужої хати.
Ніколи не свого не зможу взяти.
Іди сюди, моє єство прокляте,
Я покажу тобі, хто тут хазяїн
І хто чию підпорядкує долю!
…Колись високий геній Думки: «Браття»
Любіть», – сказав…
І у моєму домі 
Мене по горло спалює багаття…
-2-
…І хто би міг подумати – мене!
Мене, «єдину», з усіма скарбами!
(Так партократ – Михайлівського бані),
Яка або кляне, або кохає
(Кохає вдень, а по ночах – кляне);
Мене, яка уміє бути другом,
За всі дарунки, за усі «заслуги»,
За всі на поцілунках візерунки,
За всі – так міну у букет – дарунки…
-3-
…Мене. Тепер. 
Допоки жар не зник.
Жорстокі весни Леля і Полеля.
Мене. Завжди. 
Це – архетип лілеї.
Як ляльку.
Викидають на смітник.
                         28 травня 2005 р.
                            
Імітації
Прийшла. Посміхнулася. Сіла.
Така приємна.
Така чемна.
Така привітна.
Така тендітна.
Така вразлива.
І раптом…
Жінка – то безкінечна злива.
Злива – то невідома сила.
Пристрасті. 
Під заслоном посмішки.
Рицарю!
Не спіши навколішки!
Краще зніми забрало:
Досить із мене болю!
Жінка – то імітація брами.
Брама – то імітація бою.
                                   14 квітня 2005 р.
 
Співи
Од кривди кожної рятунок –
Завдати кривди брату свому.
Нехай один до себе тулить
Твою духовну перевтому.
Ми злі у дружбі, злі в любові.
Ми чесно злі у хибних жестах.
Ми надто боїмося болю,
Сльозами ллючи на пожежі.
Ми згадуємо гілку сливи,
Яка вона білява в травні,
Яка вона без нас щаслива…
Які на спогади ми вправні!
Ми видивляємось з порога
Чужі міста в краях безкраїх.
Ніч запросила в гості Бога,
А день йому не відчиняє.
Ми ревно стукаємо в пекло.
Гемара коментує Мішну.
Морозить запізніла спека.
Повзучий змій літає…
Смішно.
Попереплутали в Завіті
Усе, що можна і не можна.
Птахами сіє з верховіття
Хода пісень непереможна.
І жовтороте, і тямуще
Дитя пташине – на забите.
І я люблю його, тому що
Життя не можу не любити.
                                10 січня 2005 р.
Журавлина сім’я.
Ніч сіє срібне жито по землі.
І зголодніло дивиться журавлик,
Як з рук у неба тягнуть журавлі
З родзинками знання священні страви.
Вітають ніч, призначену для дня,
Два журавля з Нового Віфлеєма.
Не встигли скуштувати пізнання
Їх син маленький і нещасна Єва.
Немов на рану накладали шва –
Так Місяцем пронизувало морок.
І кров текла, порожня і жива,
Назад у серце, – як річки у море.
Допоки руки грілись в журавлях,
Вуста, як дзьоби, зріли для молитви,
Маленький знає все…
Цей срібний шлях,
Йому належить золотом спалити
У Хресний…
                                                      10 січня 2005 р., 13 грудня  2008 р.
Думка
                      Тече вода в синє море,
                      Та не витікає;
                      Шука козак свою долю, 
                      А долі немає.
                                             Т.Г. Шевченко. «Думка»
Не хочу і не можу вже нічого…
О, сором! У поета «їдуть лижі».
Життя – слизьке, як прикордонний човен.
На задніх лапах море берег лиже.
Космічну ніч засіявши любов’ю,
В обіймах ранку просту полином.
Люблю тебе, козаче…
Не «до болю» –
До кровотечі – горлом – у калини.
На дворі – холод.
Шапкою Тараса
Кидаю в сніг.
Зима – сестра, не більше
(Однак, й не менше). Ожеледь образи.
На серці – ситий голод.
Радість… Біль ще…
Я ледве вмру…
Нехай тобі насниться!
У Дикім полі Велес в’яже волос…
Дитя-буття, неначе за спідницю,
Ховається за Логос (чи за голос?).
«Cogito ergo sum»…
Тримай за руку
Вселенський сум!
Збігають небом титри…
Я хочу стати повновидим ґрунтом, –
А можу бути – тільки хресним вітром.
                                      25 грудня 2008 г.
День народження Декарта
-1-
Іще один вертлявий рік,
Як чортик, проскакав – і зник.
За сотню пройдено доріг.
Прочитано за сотню книг.
На серці – терпкий, тертий сум…
Тернистий шлях… Обвали зір…
Лелеки молодість  несуть
У теплий, синьоокий вир.
Степи летять… Та все ж, та все ж
Не наздогнати їм коня!
Життя, як мислення , – без меж.
А ювілеї – то фігня. 
-2-
Життя, як мислення, – без меж.
Майбутнє – у різниці сум.
Я відніматиму, бо теж
Живу. 
«Cogito ergo sum».
Танцює – степ чи, може рем? –
Епоха – ніжна  нова.
І коням не здогнати степ…
І степом виросла трава…
                           13 січня 2009 р.
Зебра
Світло. Пітьма. Світло.
Синій розкол вітру.
Снігом киплять ватри…
Жити – воно варте.
Старт. Марафон. Фініш.
Дівку зліпив Фідій –
Вийшла вікам здобич:
Все ж таки світ – добрий.
Меридіан. Полюс.
Орють орли поле.
Прірва – і серп в житі…
Все ж таки кайф – жити!
Дерево. Дім. Море.
Трішечки… « One moment!».
Сплачено – в конвертах…
Все ж таки кайф – вмерти.
Звична ,як сіль, сплата:
Лати. Вінки. Лати.
Фідій зліпив Всесвіт…
Ти або я… Себто –
Ми.
                 14 лютого 2009 р.
Температура тіла
Німецька аскеза… Пуфендорф, Кант і Тілліх.
Суворий сувійний затишок  Alma Mater.
Козацька душа, – як грип в християнськім тілі…
Христова любов…оргазми на автоматі.
Поети, чорт! Геми мудрості, чорт! Богема!
Мертвецький бомонд у лоні живого Бога;
Об’їжджені коні дохнуть у кволих генах,
І знов алкоголь здається вселенським болем.
Змій виростив фіги – на «закусон» – поживні.
Та на фіг мені дубильна дебільна мрія?
У космоса – в лебединих тремтливих жилах –
Сто градусів: температура Серця Марії…
                                                    18 квітня 2009 р. 
Натільний вірш
Свіжість стирає вогким окрайцем вітру
Сиві сліди планет на чолі зими…
Світло є абсолютним і чистим Світлом,
Що не передбачає в собі пітьми.
Юна весна, розбурхана, як блювота,
Зригує горе щастям мені в поділ;
Зорі лягли галявині на животок…
Мордою в ліс не спить Баба-Йожкін дім.
Боже прости непрощенне до безтями!
Гостю Івасик, вийми мене з вірша!
Входимо, як у ріку, в одне життя ми,
Де замість тіл – натільна одна Душа.
Благословенна готика Евересту –
Нервами залоскочена височінь…
Знай мене в глибину, як на грудях хрестик –
Пальцями об асфальт про вулкан кричи.
Знову обабіч Шляху, як сіль розумні,
Стануть кобзарські вишколені вогні…
Пульс тарабанить, наче короткий зумер…
Ні, моє тіло, ні, моє серце, ні !
Вибілену із крові у біль білизни,
Тихо відчую  Virgo гірким на смак
Цю незбагненну штуку – духовну близькість…
Так, моє Зараз, так, моя Вічність, так…
                                     26 травня 2009 р.
Двоє Будинок  з химерами
В яблучко серця – стріляй навиліт.
Дух обіжрався тілесним спамом.
Трагікомічний свій умовивід
Можеш засунути собі… в пам’ять.
Знай: у любові – рожеве личко!..
«Таточко, мамо, а де мій братик?»
Перенасичені свої звички
Можеш на голод мій перебрати.
Вогнище мозку в своє осердя
Вже не вернеться: великі строки.
Прощення – палка о двох (не сердься!) – 
Кволих кінцях… Не роби ні кроку.
Спомин подовж – через рефлексію.
Ніжність смокчи – аж до дна образи.
Ти ж такий сильний, такий красивий,
Придуркувата моя заразо!
Знай: у дітей генетичні дати:
«Маму негайно віддайте, тьотю!»
Хрест не обчисленого солдата
Шпилем тонесеньким в небо тьохнув.
Все це закінчиться. Часто-густо
Кинуться соплі через хустинку…
Білим екраном затягнуть гуси…
Пекло і рай… Чоловік і жінка…
Хаос і космос… Ворота воєн.
Тіло, розхристане в Дух. У хмари
Мохи розіп’яті… Нас лиш двоє:
Вчора – химери.
Тепер – примари.
                                  30 травня 2009 р.
Феміністка
Розкажи мені, чом ти така маленька, перелякана і сумна?
Ти не бачиш як дзвінко горить у небі , над висотками стріх ,  сосна?
Ти запевнило серце своє, що мрія – бабська штука: її нема.
І в нутро, як саркома чи перевтома, солдафонська вповзла  зима.
По-пластунськи під іклами жмуться трави… На стеблинах –  ранішній лід.
Окуляри, що вибилися з оправи, ріжуть склом твій венозний  літ.
Ти така безпідставна, така глибока і мобільна, як Одіссей… 
Твій мобільний лепече під лівим боком – як і в юності, про  усе…
Ні копійки немає на драні жили і на палички кволих фей.
Твоє сонце – дебільне, як оранжистка, світить лампочкам по  кафе
І рудою кривавою рідиною розбавляє дурні слова,
Наче кров’ю – сумною, волосяною, як соснова ота трава.
Розкажи мені, чом ти така велика, перестигла  – і аж за край?
Може, нам за відвагу приготували ясноликий пестливий  рай?  
Може, нам закортіло здобути волю, долю – гостру, як шар, як  шарж!
Зчоловічене  тіло реве від болю: виявляється там душа ж
                                                          1 листопада 2009 г.  
Коли його не було поруч
У Юди на гріх не вистачило монет…
Бар, «Ужгородський – три зірочки», кава з медом…
Ти кажеш  мені : «Я знаю, що він – поет,
З одного з тобою табору і намету».
Між нами – сліпі і биті судини скла.
Гірчать матюки, як тепле і рідне бидло…
«Я ж знаю тебе, ти любиш його, мала,
Ти навіть мене (три крапки) так не любила!»
Епохи міняють банти: Бандера, Щорс…
Твій профіль карпатський – вовчий, а не овечий.
І з утиском так: «Ну, що ти, ну що, ну що?
Себе воскресаєш чи убиваєш вечір?»
А потім ми довго, злісно за щось пили
Жартуючи, висковзали з-під товстих палиць.
І ворогам, як великим ,так і малим,
Показували тендітний середній палець.
Всміхалися уповільнено смоли з віт
І скапували в прозорі, як кров сльозини…
І я повернулась в білий поетів світ   –
Здихати в його оголені чорні зими.
                                             4-6 лютого 2010 р.
                        
Не наша весна
Від мене лишився зомбі…
Два перли – одне перо.
Всміхаються чорні зорі
В Хрещатих ярах метро.
Вовчиця на Місяць виє
І кволо ковтає слід…
Як сильно змінився Київ
За кілько останніх літ!
Верба розпустила коси.
Сніг зщулився і помер.
І білих собачок в космос
Спустив піднебесний мер.
Свій Песах уславив ребе.
І злодій утік з тюрми.
Все – правильно. Все, – як треба.
Єдині придурки – ми.
Весна, як шалена юнка,
Промінням цвіте крізь мох…
А я помираю, Юрка.
За осінь.
За нас удвох.
                                 5 травня 2010 р.
Суперниці
            Мавка: Стою та дивлюся, які ви щасливі.
            Килина: А щоб ти стяла у чуді та в диві!
           
            Мавка зміняється раптом на вербу з сухим листом та  плакучим гіллям
                                                  Леся Українка. «Лісова  пісня»      
      
Вся в чорному, з ядром живої крові,
Розірваним в пласкій грудній клітині, –
Ти, як Христос, розп’ятий на півслові,
Висіла на солом’яних хрестинах
І бачила, які вони хороші,
Добротні, жирні, стиглі, соковиті;
Як трепетно вони збирають гроші
І сплять окремо в спільному кориті
На вулиці Ушинського чи Блока,
В квартирі, вісім, десять, двадцять, сорок…
Рипить їх самогоночна барлога,
Переганяючи ефір на морок.
Лукаш – слимак – ковтає мертву слину.
Труп совісті смердить, – а крити нічим.
Знов Мавку на панель жене Килина
Із вереском: «Здихай, шизофренічка!»
Таке воно, земне ліричне щастя,
Що зводить, на цемент поклавши злети,
Бароковий палац свого міщанства
На древніх склепах скіфського поета.
Та прийде час. Воскресне привид Нессі.
З глибин небес спливе підводний замок…
І я побачу Боже-вільну Лесю
Над бабськими згорілими возами.
                                       19 червня 2010 р. 
Купіть мені пальто
                  Собі на тридцятиріччя
Старію… Слабне зір.
І пульс – уже не сто.
Зішліть мене в Сибір.
Купіть мені пальто.
Бальзаківські вуста –
Відверті і сумні.
Три роки до Христа
Лишилося мені.
І ніби все гаразд:
Є драйв ще, є екстрім.
І світиться Тарас 
У скверику старім
Сторічним ліхтарем,
Що стереже дощі…
А хтось купує крем
Чарівний від прищів.
І їсть безплатний сир.
І виграє в лото…
Зішліть мене в Сибір.
Купіть мені пальто.
                                         9 серпня 2010 р.
Чебурашка на БЖ
1 куплет:
Навколо – нелюди і пні.
А в мене джинси, – як дрантя.
Такі вони, мої пісні.
Таке воно, моє життя.
Роки розсипались в драже.
А я палю старий мундштук…
Я – чебурашка на БЖ
І знаю купу дивних штук.
Заспів:
Стрибають сині коники
З Гончарки на Поскотенку.
А ми – не трудоголіки,
Ми – хіпі-алкоголіки!
Літають білі слоники
І п’ють «шмурдяк» з соломинки.
Міліціонер із ломиком
По нас справляє поминки!
2 куплет:
Я трохи втомлений уже
Від цих і навіть від отих…
Я – чебурашка на БЖ,
Король хмаринок золотих.
Приходив вчора крокодил
І тупо тут качав права,
Але у мене замість крил –
Великі вуха і трава.
Я чую янголів… Невже
Такого забере ОМОН?
Я – чебурашка на БЖ…
Підспівуй, братія,  come on!
Заспів:
Стрибають сині коники
З Гончарки на Поскотенку.
А ми – не трудоголіки,
Ми – хіпі-алкоголіки!
За винами заморськими
Півсвіту відходили ми…
Ми – чебурашки-монстрики  –
І дружим з крокодилами!
                                         29  листопада 2010 р.
Колискова Галичині
                              Моїй Московіаді присвячується…
Любко моя, заникана в чабанах!
Регіт ковтнувши, видихну – чистий плач…
Я б тобі залюбки написав ТаНаХ,
Тільки одвіку часу нема. Пробач.   
Як Андрухович – в офіціоз столиць,
Я затесався в кітчевий цей вокзал.
Падає сніг і падає доля ниць…
Ваш соціолог зве мене: «Маргінал».   
Я від екранних брендів втрачаю зір.
Навіть не в горлі – в дупі – сидить кіно!
Любко моя,  здійми простирадла гір:
Сині чи помаранчеві  – все одно.   
Дай мені дім, де в кранах нема води;
«Генделі» дай із заспаними меню;
Площі, де між тінейджерами діди,
Брешуть свою бандерівську маячню.
Скільки до сонця тягнеться довгих ший,
Стільки ж до ночі спилено буде веж.
В затхлих лісах пластмасових я – чужий…
Втім, до смерек дороги закриті теж.
От і шануйся: нігті криши на лак.
Чуба масти шампунями від лупи…
Любко моя, я – твій постмодерний шлак:
Не переймайся. 
Виплюнь мене і спи.
                                       27 лютого 2011 р.
Смерть автора
Хочеться жити, як смерть, – не модною.
Хочеться щастя у баб поцупити.
Хочеться вірші писати Мовою –
Нашою, кльовою, не «хранцузькою».
Перепливати карпатські повені
І жонглювати трьома сокирами.
Хочеться образів нештампованих,
З палеоліту іще не збираних.
     
Щоб, захлинаючись від нестримності,
Дзвони котилися міддю совісті…
Хочеться вислизнути з мейн-стрімності,
Постмодерновості і попсовості.                          
Хочеться вештатися вокзалами,
Пити «шмурдяк» на нектарі вшивому.
Начебто все, що могла, сказала вам
Дивно…
А Мова жива лишилася…
                                      1 березня 2011 р.
Епітафія революції
(самопереклад з варіаціями)
Помаранчевий стяг бандани.
Небо, схоже на синє блюдо…
Я лежу посеред Майдану –
Не лякайтеся, добрі люде!
Заржавіла рука Богдана. 
Парк Шевченка –  в говні по шию. 
Я лежу посеред Майдану –
Чи приблуда, а чи повія?
Знов злягаються два удави:
Трон і тракт – в божевільнім такті.
Я лежу посеред Майдану,
Обезкрилений птеродактиль.
Як останній герой-нездара
Постмодерного Ренесансу ,
Я лежу посеред Майдану…
На Майдані танцюють сальса.
Вовки цілі – і вівці ситі.
На корито сьогодні – знижка.
Хтось вам скаже, що я убитий? –
Бреше наволоч! – Я принишклий.
Я лежу посреед Майдану.
Я забув про гарячі точки.
Пектораль із мого кургану
Розсипається на шматочки.
Жаль, на лобі бракує грифа:
«Цей непотріб пішов в анали».
Все здобуте у битві, скіфи,
Ми самі же і розпинали.
Хай свистять наді мною кулі,
Хай паплюжать мою хатину –
Я лежу і тримаю дулю
Перед носом у гільйотини.
                        24 серпня 2011 р.
Малесенький бандерівець
Під хатою у вас зів‘яло деревце,
 І процвітають заздрість, гнів і жадібність.
А я – такий малесенький бандерівець 
На теренах великої державності.
Не маю я, останній серед дервішів,
До халіфату жодної претензії,
Бо я – такий малесенький бандерівець
У дискурсі великої поезії.
Могилу мою завтра вкриють дереном,
Співатимуть на ній трагікомічно всі,
І зійде ваш малесенький бандерівець
У Магадан великої космічності.
І зорі там побачить через тернії,
Зустрінеться з божественними ликами…
Нехай живе малесенький бандерівець
У Всесвіті, для нього завеликому!
                                        8 листопада 2011 р.
Перевізник
                                                   Ігорю Павлюку
Моє потойбічне слово
По зсохлих степах несеться.
Приїде «братан» зі Львову, – 
І зійде вода у серці.
І сповниться все, що хочеш,
На гущі святій і п’яній:
І буде нам – Андрухович.
І буде нам – Модильяні.
І буде – криваве лезо,
Що в склеп від дітей ховали, –
І буде нам – так тверезо, 
Як гунам під час навали.
Всі зорі горять на північ.
Всі ріки течуть на південь.
Годинку побудь чи пів ще:
До третіх Петрових півнів.
Приніс мені брат у жмені
Похмільний кефірний пластик,
Бо він – абсолютний геній,
А я, хоч москаль, – та класний. 
Стрільці січовії, де ви? –
Розстріляно охорону.
Давай за сузір’ям Лева
Човном відвезем Харона
До мене або ж до тебе –
Куди йому треба, брате?
А нам хай залишить небо –
Руками, як м’ясо, брати.
                                      15 липня 2012 р.   
Пісня про загробну Марічку
Закриваю «лічку». Розплітаю стрічку.
Роздаю в плацкартах гроші на СВ.
«А на тому боці, там живе Марічка…» –
Що тобі за діло? – Хай собі живе.
Не співаю гімну. Не тримаю свічку:
Що мені тримати, як пісок – усе?
А на тому боці, там живе Марічка,
Їсть свої «конфєти» і теля пасе.
Все мої цукерки поглинає річка, –
І пливуть віночки з Києва в Аїд.
А на тому боці, там живе Марічка:
Не плоди проблеми. Не чіпай її.
Не ламай калину. Не гризи науку:
В інфосферу розум, як вода, утік.
Знаєш, ця Марічка – офігенна сука.
І таких там – купа. Це – поганий бік.
                                             12 вересня 2012 р.
Ukrainian International
Аркадію Веселову
Ти ж знаєш, мій друже, знаєш, що я не встою:
До Львову втечу, де янголи грають реггі,
Де хлопці сидять з джинсовою бородою –
І знову між нами зліпиться цей «егрегор»,
Який поїзди відтягує вбік, на Захід,
Який воскрешає Мельника і Кундеру…
І шпилем костьол жбурне свій останній закид,
І біла троянда кров’ю впаде на терен.
І буде Христос, латинський Христос  з очима
Готичного вовка лити сльозу в бруківку.
Це буде момент Зачаття. 
Я буду з тими,
Хто гени мої писав на космічну плівку.
Вітчизна, як дівка: матимеш, що надибав.
Не гоже «хохлу» шукати свій рід в Судані.
І скаже мені безсмертний і п’яний Скиба:
«Навіщо вам, пані Більченко, ці страждання?»
Ми сядемо там у «Ноєв ковчег» – дивитись,
Як паперть країни скиглить голодним « Pater!»
Ми зможемо  щось  прикольне :
Напевно, пити .
Ми зможемо  щось  пристойне :
Напевно, спати ,
Проспавши загибель  вічних  бабів на возі
А потім я повернуся із Міста Лева
І піду з тобою вниз, по російській Волзі,
І більше не буду плакати,
Будь же певен. 
21 грудня 2012 р.
Ні, я не напишу
Стократ благородней тот, 
Кто не скажет при блеске молнии: 
"Вот она – наша жизнь!"
                                          Мацуо Басё
Ні, я не напишу агіток про Майдан.
Читати не візьмусь. Ні вдома. Ні зі сцени.
Я просто там стояв. Я знаю, що у венах –
Не мовлення, а кров. А хтось кричав натхненно,
Що «держава – над усе», − і вимагав асан.
Німий – та не глухий, я зневажаю «лайк» −
Десятий, сотий «лайк» − тупе свідоцтво суті
Того, що я – Поет, що світ мене засудить;
Що я навколо душ верчусь, як п’яний суфій,
І з нігтів їх крихких старий здираю лак.
Я нюхав клятий газ. І пахне він не так,
Як ніжний аромат в кіно про інвалідів.
Нехай на серці ртуть образ моїх столітніх
Кипить і прагне рим − порядність не велить їм
Вкладатися у файл и гавкати в «Контакт». 
Без лірики сидить на кухоньці мадам.
Нехай собі сидить в своїй сердечній корі.
Хтось прагне до Вершин. Я обираю Корінь.
І поки хоч один  мій псих у непокорі
Виходить до свині − і викидає коник, −
Ні, я не напишу агіток про Майдан.
19 грудня 2013 р.
ARHE
Моє серце болить одразу за всі світи.
Але всі − не вмістити в груди. 
І вийшло так,
Мій народе, що я лишаюся там, де Ти:
Я втомився шукати правди по тих світах.
І тепер я блукаю містом, як добрий звір
І несу свої гени, здерті на шкірний стяг.
Мій народе, бери на пам’ять  мій смертний твір,
Бо віднині я знаю вартість свого життя.
Ми потрібні, зізнайся, тільки самим собі.
Мова – хвора. Їй – страшно.
Краще помовчимо.
А під небом літають голуби голубі
І розносять за вітром зграї чужих думок.
Я не хочу чужих. 
Я надто повільно йшов
До дитинства в старих бабусиних чобітках.
На душі заростає древній хрестатий шов.
Зігріває долонь забитий у кістку цвях.
Кожен з наших фронтів по осені прагне в тил.
На барочних дзвіницях кров’ю стікає мідь.
Мій народе, я залишаюся там, де Ти, −
І нехай безкінечний Всесвіт мені простить.
6 грудня 2013 р.
Гімн Бо
Дияволи в чорних масках безжально тиснуть.
А дурні кричать: «Навіщо? Задушать вас!» −
Бо там, на Майдані, люди, − моє дитинство:
У серці його карпатська цвіте трава.
А дурні кричать: «Це ж смішно – «Я не прогнуся!»
Проплачено вам вагони заморських єн!» −
Бо там на Майдані, люди, − моя бабуся.
Її вже нема, а це означає – є.
По сайтах сидять зашугані декаденти
І грають у розум, себто – в «нейтралітет».
А там на Майдані, люди, – мої студенти, −
І чхати мені на праведний Інтернет!
Друзяки волають: «Ти – на чужій нараді,
Російський поете, що тобі дикий West?» 
Бо там на Майдані, люди, − мій юний прадід,
Замучений у підвалах НКВС.
Мене не зламають ваші смішні тортури:
Ви – кволі від сублімації самоти.
А там на Майдані, люди, − хіпарик Юра,
Який наказав не тіпатися і йти.
Я плачу у плечі підлітків: «Дочко! Сину!» −
Я зброї не маю.
Тільки любов  та вірш.
Бо там на Майдані, люди, − моя країна.
До інших – відверто пофіг. Облиш.
Облиш.
Ніч, 10-11 грудня 2013 р. Пів на п’ята ранку. 
Святий Микола
Тим, хто чує, − і тим, хто не чує
Старенький вуйко з першої барикади,  −
Якого я пригощаю магазинними пиріжками , −
Прибув «революціянити» з глухонімого Косова.
І він щасливий, бо ніц не знає : ні про етику Канта,
Ні про  «шляхетні істини » Гаутами,
Ні про БЖ,  − і зве мене просто: «Киянка з косами».
Коли тебе впізнають на вулицях – 
Це лестить, але до певної міри, а коли міра закінчується, −
Почуваєшся, як дебілка .
Старенький вуйко мерзне, палить, матюкається і сутулиться,
Щиро хворіє фольклорним кітчем,
Вірить Святому Миколі – і спльовує на дубинки.
Крізь асфальт проростає сніг на собачих плямах.
Смерть – схожа на правду: вона, як і сіль, − красива :
Згідно міфу, усіх померлих в раю зустрічає Ленін .
Старенький вуйко майже ніколи не плаче, а коли й  трапляється,
То сльоза у нього – зовсім не сива ,
А якась – аж прозора-зелена .
Втім, він – не Ярило, і не Діоніс і навіть не Санта Клаус.
Він і сам не знає:  «Чого це, суко,
Буває так страшно солоно?»
Його онука , Марічка, вчиться у сьомому класі:
Вона кладе під подушку руку
І знаходить − сльозу Миколину.
Що ж, нам не вдалося стати  − ані героями, ані гадами .
Бо Іліади немає, синку, − ні попереду, ні позаду, −
Втім, не сумуй, придурку: в запасі − ще є тютюн.
А коли буває вночі погано, ти краще згадуй
Старенького вуйку з першої барикади,  −
Створеного Господом «спеціяльно », – 
Щоб навчати тебе Буттю .
19 грудня 2013 р.
Горбоконик
«Чий то кінь?»  − Хтось співав…
− Нічий він.
Мертвий вершник списа подряпав.
Я про себе скажу очима
(За наявності в роті кляпа ).
Я про себе скажу віршами,
А віднімуть папери – фіг з ним.
Я від мандал заморських Шамбал −
Повернусь до хрестів Софії.
І нехай скаженіє блазень,
І нехай сатаніє ворог −
Зір торкаються верхолази…
В’яже жито космічний Волох.
А внизу, на планеті, − крига.
Мерзнуть сльози в очах ікони.
Ти несеш сколіоз – і крила,
Мій Пегасику –
Горбоконик.
Хто палає – не охолоне.
Хто кохає – не знає тями.
Я бунтую в усіх Сорбоннах.
Я хворію за всі В’єтнами.  
І не треба мені медалей,
Бо на них я не маю права…
Я стою на усіх Майданах
У без винятку всіх Державах.
А коли, наче кадр у кліпі,
Кінська доля дійде до краю, −
Прийде добрий веселий хіппі
І за вас мене відспіває.
24 грудня 2013 р.
Кришталевий Янгол
Зітхає зима – щемлива, як пісня Янки.
Засніжений храм здається здаля ярангою…
На Лаврській дзвіниці спить Кришталевий Янгол:
Він – знову один, 
Бо інші розумні янголи
Летять на херсонський південь, а може, й далі:
Туди, де суцільні – «Кола », Кейт Мос  і тропіки.
Рим змінює Рим. 
Комп’ютер стирає дані.
Тиран на екрані крутить рекламні ролики.
А ти – бунтівник. 
Тобі вже не буде легше.
В артеріях – кров від діда і баби, та іще…
Ти палиш «Прилуки». Водиш за руки лемків.
І грієшся снігом з дівчиною Наташею.
Зіркову хворобу тішить у світлі рампи
Красивий актор, піар закусивши чіпсами.
Наташині джинси – 
Сині, як жовтий прапор, −
Є тим, що підручник в школі назвав «Вітчизною».
А ще ж треба жити… Жити, придумай, – як нам?!
Убрати бігборд з Кейт Мос в калинові китиці?
На Лаврській дзвіниці спить Кришталевий Янгол:
Він знає, 
Коли він мусить за нас розбитися.
31 січня 2014 р.
Сковорода
Там, де з Богом домашні відносини
Не керуються жодною силою, −
Побудоване Місто Філософів:
Там – палаци із баштами синіми;
Там – кав’ярні, де каву і віски п’ють
Ті, що з Гегелем пудингом снідали;
Там – собори із гострими вістрями,
Мандариновим вишиті снігом… і
Є там діти. 
Їх звуть Іхтіандрами:
Діти дихають сіллю і цедрою,
Діти море вивчають по атомах,
Діти грають у шахи із Цезарем.
Там монархи вклоняються митарям ,
Там монахи братаються з сестрами
Відведи мене, Боже, у Мир-город –
У Полтавську Губернію Всесвіту.
2 лютого 2014 р.  
Пологи
Іду по полю. 
На полі – смуги.
Я геть втомився 
Блукати нетом.
Криваві руки
Моєї туги
Несуть хоругви
Землі і Неба.
Я хочу в гори –
До тих гуцулів,
Яким я вдячний
За ген свободи.
А люди хочуть
Втекти до ЦУМу –
Купити кофти,
Купити боти.
Я − весь у плямах
Безсилих спльовів.
Я − весь у спльовах
Хвалебних гімнів.
Аби студент мій
Сидів в столовій,
А не в окопі, − 
За це загину.
Колишні друзі
Стріляють в спину.
Новітні друзі
Збирають віче…
В безплідній матці
Сидить Дитина −
Тримає свічку
І бачить Вічність. 
26 лютого 2014 р.
Руда пісня
Ким я став – невідомо й досі:
Переможцем чи переможеним?
У багатті мого волосся –
Три кульбабки і луг некошений.
Все, що треба, давно збулося:
Цвіт у корінь росте обернений.
В помаранчах мого волосся –
Сивина космодромів Бердника.
Я тікаю від арок Россі,
Як клошар, що майном не займаний.
В нетрях-дредах мого волосся –
Зали, замки, заграви, задуми…
А приходить пожежна осінь
І вогнем накриває правила,
Голий череп, що був волоссям,
Лисі гори фарбує храмами,
Аміаком дере у носі:
Перукарня ховає Йорика…
Біле пасмо мого волосся
Носить Вічність 
У медальйончику.
24 квітня 2014 р.
Монолог Джульєтти

На землі, де собаки виють, немов трембіти,
І приносять з вершин в долину смертельний сон,
Виростають тонкі, як вафельки «Світоч», діти
З чистим серцем, що свято вірить в УНА-УНСО.

На землі, де колись гасав я малим бандитом
Вздовж фортеці князів Потоцьких та на Валах,
Світло й темрява утворили містичний диптих,
Щоб його розгадали Будда, Христос, Аллах…

На землі, де біліє, наче єврейське горе,
Придорожня гуцульська хижка (в ній жив Орест),
 
Видихаються біля «Франика» горді гори
У покірні горби, що чемно тримають хрест.

На землі, де Грицько, як завше, не ходить в школу,
Але глушить коньяк на студіях Бу-Ба-Бу,
Я кохання свого не зраджу – затям! – ніколи
(Так старий самурай ростить молодий бамбук).

На землі, що тобі байдужа, незрозуміла,
Непотрібна і, мо, ляклива, як влітку лід,
Я пускаю коріння.
Я набуваю сили:

Примирити з новим коханням свій древній рід.

Івано-Франківськ, 1 травня 2014 р.
Самадхі
Я не знаю, хто я: 
Придурок чи недобиток? 
Я завжди виставляю квіти - супроти біти
Біти тих, для яких убити – мізерне щастя
Мародера, раба й тирана.
Пора прощатись.
Так, прощатись:
Пускати будд у волинську хату.
Так цілують собачок діти і мам – солдати.
На всяк випадок…Раптом, завтра усіх не стане?
Обніми мене – 
Через Чоп і Москву, - коханий.
Поцілуй мене! 
Як німфетку – пацан за примхи.
Похрести мене!
Як монахи – церковний привид.
Пов’яжи мене…
Як Цвєтаєву – сто Єлабуг. 
Якщо правда, що космос - звук,
Я – вселенський «лабух».
Виявляється, і за гратами можна грати
Ролі Фігаро, Айболіта або пірата.
Гра - це спосіб, у котрий стильний готичний янгол
Над Донецьком тримає небо, як синю штангу.
Вічність хвилею пише майю на дні піщанім…
Не існує ніжніше зустрічі,
Ніж прощання. 
Донецьк, 24-25 травня 2014 р.
Пейзаж у китайському стилі
Зліва – річка Сула. Справа – річка Дніпро
(цитуючи водія).
«Зліва – річка Сула. Справа – річка Дніпро».
Посередині – траса: 
Пейзаж Інь і Ян.
Боягуз припиняється там, де герой.
Горизонт обривається там, де Слов’янськ.
Вантажівкою править король рок-н-рол.
Кволий кузов епоха трясе до кісток.
Зліва – річка Сула. Справа – річка Дніпро.
За спиною – дитинство.
Попереду – Бог.
Зло блює, відригнувши отрутою зла.
І співає БГ про святий Енисей…
Зліва – річка Дніпро. Справа – річка Сула:
Як у домі Облонських, змішалось усе.
Я прийшов на війну недолугим П’єро,
Що проник, як у спальню Мальвіни, на бій.
Зліва – річка Дніпро. Справа – річка Дніпро.
А Сула край села затонула в собі.
Біля шляху – дівча. Два печальних коти
На футболці у неї, - як річеньки дві…
Помолися, принцесо, за нас и за тих,
Хто під нами лежить 
У дніпровській траві.
Кременчук, 5 червня 2014 р.
Хельга
Присвячується Олі
У преріях українських провінцій,
Де навіть сортири фарбують у синьо-жовтий, 
і все це давно не коле вже,
Я панічно боюся померти на довбаній чорній розвилці
Під час чергових гастролей до студентів агрономічного  коледжу.
Усі вони слухають Баха, «Океан Ельзи» і Стаса Михайлова.
«Путній – хуйло» як девіз епохи звучить частіше за «Отче  наш».
А коли виїжджає до міста хлопець, його сонечко вслід махає,
Затискаючи феньки, витираючи сльози, підправляючи  макіяж.
За це фарбування «блядське» на неї свариться баба Стефа.
Стефин племінник, не виходячи далі ларька із пивом, 
пише поезії про АТО,
Закликаючи добровольців «померти за Батьківщину».
Над лісостепом
Мовчки летять волонтерські душі. Небо відає, хто є хто.
А ще у цій трясовині 
Живе православна дівчинка.
Її перший брат підірвався на міні,
Рятуючи брата другого.
Вона говорить російською. Вона нікуди не дінеться.
І ніхто її тут не почує, під цими парашами та хоругвами.
Її очі схожі на очі княгині Хельги –
Такі ж скандинавські, такі ж арійські, 
такі ж − безжально міфологічні.
Вони тримають планету, як гарячу пательню:
Тримають прямо перед собою
Тримають за самі кінчики.
Гучніше за всіх кричить про війну той, хто на ній не був. 
Остання virgo у класі травить байки про секс.
Я надто довго живу. Я бачив обличчя будд,
Обличчя шахідок, жінок з розбомбленими дітьми, 
юнаків з крішнаїтських сект.
Тому говори, говори зі мною, кохання моє південне,
Переконуй мене не боятися смерті і шанувати час.
Живи у мені безпорадно і чесно,
Як кров у ріках,
Як Буг у венах,
Як ота православна дівчинка,
Що живе у кожному з нас.
Бар-Київ, 10-11 листопада 2014 р.
Госпіталь
Воєнний госпіталь в Ірпені.
Пацієнти з обличчями мертвих Будд.
Сосни сплять стоячи: уві сні
Вони бачать Америку й Страшний Суд.
Старенький служка скиглить про православ’я.
На КПП ошивається радісний протестант.
Вицвіле на його футболці « I love you»
Схоже на посланий небом, проте запізнілий, грант.
Працівниці з місцевого клубу
Тролять солдатів бездарними текстами.
Солдати мовчать. Вони завжди мовчать.  За ними – немає  боргу .
У будинку навпроти живе косоокий тесля:
Коли він хоче зробити стіл , –
Виходить труна на високих підборах .
Я читаю їм вірші (читаю стисло, бо обмежують працівниці),
Читаю про «щось нейтральне»: про війну, сказали, не можна.
На відміну від сосен, − мені вже давно нічого не сниться:
Ні Голгофа, ні Голівуд –  
Ні щось протилежне, ні щось тотожне .
Коли смерть стоїть за спиною, як блудний син,
Не наважуючись заступити за твій поріг,
Хочеться бачити тільки чесних людей −
І тільки хижих тварин:
Годувати їх з теплих, як шахти, рук  − десь на Холодній Горі.
Харків – місце без винятків унікальне.
Донбас – місце без винятків просране.
Київ… Місце банальне, як студентська їдальня,
Де товклися ми, де товктимуться наші діти порожнім просом.
Діти , нарешті , виростуть, перейнявши наші каліцтва і міражі.
Вони будуть ходити в богему, як ми ходили під міномети:
Дівчата всміхатимуться чоловікам (переважно чужим),
Чоловіки всміхатимуться у відповідь,
Почуваючи себе метрами.
Воєнний госпіталь в Ірпені .
Самодіяльні хори з райцентру – офіціозні й кумедні.
Сніг засипає все – навіть чорні халатики лікарів.
Снігу байдуже ,  куди падати: 
В нього нема документів…
  • Ти знав про це? Звісно, що знав!
  • Знав, та не говорив.
23 листопада 2014 р.  
Вишня на вулиці Леніна
Тил – це місце для тих, хто, ковтаючи слину,
Дивиться телешоу про те, що бува на зоні.
Щиро віруючі неофіти убивають мою країну, − 
В той час, як старообрядці умирають за неї 
У п’ятому батальйоні.
Щиро віруючі  − ідеологи, журналісти, психологи, педагоги,
Організатори культмассектору,  «прийнятного для солдату », −
Ви знаєте, вчора наш волонтер побачив обличчя Бога,
І Бог сказав йому: «Так тримати. 
Чуєш, братику? Так тримати!» 
А вітер виє, як вовк скажений, і Сірий дзвонитиме ще до  ранку
Сказати (російською): «Каспер загинув
Його тіло лежить за балкою ».
Щиро віруючі довбойоби надягають залатані вишиванки – 
Ті самі, в яких ми падали на підстреленій Банковій.
Покоління  Second, покоління  Third, покоління  Fourth – 
Таке красиве, таке елітне, таке свідоме, що аж занадто.
Форт «Буайяр» завершено.  
Почався Донецький Форт.
І поки ми його не взяли, − не треба ходити за нами .
Не треба казати мені : «Пиши патріотичні вірші,
Поете Майдану, та ти ж не справжній, у тебе сестра з  Донбасу!»
… Біля її будинку на Леніна, як церква, зростає вишня :
Вона плодоносить.
Вона радіє.
Від неї тягнеться відлік часу. 
1 грудня 2014 р.
Симптоми українського грипу
Трепет, який буває, коли пишеш рідною мовою.
Острах, який буває, коли не вмієш нею писати.
Бажання бути авангардистом. Бажання бути немодним,
Як ленінградські «оберіути»,
Що мріяли бути  
Останніми руськими боддхісаттвами. 
А про що мріємо ми? Кого ми можемо врятувати?
Звідки ми взяли, що наше пекло 
Завершиться кволим гротеском раю?
У мене серце – із сталі. Ноги – з вогню і вати.
І коли стрілятимуть, я не бігтиму  (бо вата швидко згорає ).
Трепет, який буває, коли обіймаєш вкотре.
Острах який буває, коли підозрюєш, що востаннє.
Серед найближчих мені людей не вистачає квоти –
Достатньої для любові.
Достатньої для змагання.
Достатньої, аби ця країна, нарешті, сіла на свій тролейбус :
До Америки. До Полтави.  До лібералів з Арбату .
До підлітків на Подолі, які носять на шрамах лейбли
Із зображенням невідомого і відомого їм солдата.
До ветеранів, які бажають повернутися у «совок»
І проклинають підлітків за війну і здорові легені.
До тих, хто знає: 
Коли коктейлем в нас, зрештою, кине Бог,
Закінчаться мудаки  − і почнуться генії.
Так хочеться, аби дихання хоча б іноді відновлялося
У своєму нормальному темпі, як йому і належить.
Зі мною траплялися поцілунки. І, звісно, траплялися  ляпаси…
І смерть протікала недовго. 
На відміну від нежиті.
5-6 грудня 2014 р.
Свята  Гвінея
Ему участковый с похмелья кричал "Дыхни!"
А он не дышал вообще. Он твердил "мещане", 
Увидев в парадной соседей, но, впрочем, они
Знали, что он нибелунг и ему прощали.
Максим Кабир.
Проводжали мене на смерть
Співали веселих пісень.
Казали мені:  «Залишайся людиною», − і я залишався нею
Навіть в подобі звіра. І кожен день
Я молився на сонце , яке вставало  десь над Святою Гвінеєю. 
Проводжали мене на спів. 
Казали, що в горлі моєму мешкає птах –
Невідомий птах з дивною назвою: щось на зразок «колібрі».
Знаєш, мій хлопчику наше життя влаштоване так,
Що коли ти ідеш під кулі , долаючи власний страх,
Наймиліші тобі істоти поводяться, як каліки.
Проводжали мене на біль :
Воліли й мене бачити покаліченим −
Аби живим! Аби було, кому їх розвеселяти !
І тільки новогвінейська дівчина ховала смугляве личко
Позашлюбного місіонерського немовляти,
Вишіптуючи над люлькою: «Не слухайся їх, малий!
Завтра у тебе виростуть вуха і ти поговориш з ним сам-на- сам ».
Проводжали мене на мир .
А потому − на бій.
Гнали від себе, як вовка, − і знову кликали, наче пса .
І я повертався. Я завжди до них повертаюся:
Крізь блокпости, крізь пости в мережах, крізь невблаганний  поступ
Ідіотичного часу бо так вже сталося,
Що я нездатний до розставання  (хоча і здатний до помсти ).
Коли я стукав, мені відкривали двері мої кохані,
Висіли на плечах плакали, стискали мене за лікті.
Я розпиляв свою дику кров на їхні тільця диванні −
Я жодного разу не нагадував їм про їхні дурні каліцтва.
Я відкладався на їхній шкірі ніби красивий опік .
У їх недолугих реченнях я був  не підметом, а додатком.
Проте додаючи себе до них, я чув невблаганний оклик –
Настійний священний оклик 
Свого християнського негренятка .
Проводжали мене на шлюб
Читали вірші з графоманських збірок,
Де римується «небо» з «треба» 
(Втім, що мені треба, − вони не знали).
Життя – невблаганний редактор: воно виносило вирок
Усім цим літописам, серенадам, хронікам та анналам.
Проводжали мене на сцену .
Співали сумних пісень.
Потім мене залишили. Сказали: «Не наші – гени».
Мабуть, вони праві. Бо мучить буквально все,
Коли у світі для білошкірих почуваєшся аборигеном. 
Проводжали мене, зрештою, зі священиками :
Я бачив гнів на обличчях кліру і ніжність в очах ікони .
Я не знав, на кого із них дивитися −  
Я був схожий на неврастеніка ,
Я підпалював їхні ЗАГСи, кінотеатри та арт-салони.
Відтак, я рушив назад  − до Святої Гвінеї
Вузенькою стежкою поміж Тернополем і Донецьком.
Завітав дорогою в Індію − побачити тигрів біля Аджанти.
Віднині я заспокоївся. Я знав, що усе минеться
І слава Богу, що цього разу мене не було, кому проводжати.
12-13 грудня 2014 р.
Правила  нечемного спілкування
Від такого шаленого відчаю навряд чи може щось  народитися.
А читач прохає:
«Народжуй, мила, народжуй, люба, бо ти ж – дочка
Цієї грьобаної країни, − і я спілкуюся з командирами
Батальйонів і з кришнаїтами, що в житті не брали до рук АК.
Я спілкуюся із священиками УПЦ МП, УПЦ КП, ще якогось  там УПЦ .
І всі вони кажуть (з прадавнім тричі) :
«Молитися, молитися і молитися». –
І я молюся віршами, бо знаю : молитва – це
Хороша справа, коли, як пес, смерть вештається між литками.
Я спілкуюся  з тими, кому на мене давно насрати.
З коханими , що лишають мене серед пострілів і хвороб.
Ведучи війну з усіма в’язницями світу, 
Я долаю внутрішні грати
І в кожному витворі від Малевича вбачаю трипільський ромб
Полтавського поля. Донецького степу.  Луганського суховію:
Увесь скіфський тетраедр – від шахти і до трембіти.
І тільки вночі, коли мужності так бракує ,  − 
Я вию! 
Нестримно вию!
(За що сусідка із другого поверху клянеться мене убити).
Я спілкуюся також з нею  − і з купою всіх цих бабів:
З їх серіалами, сервелатами, скелетами в холодильниках…
Мене дратують п’яні військові, пацифісти, обдовбані від  грибів,
Телевізори, скайпи, камери, штамповані докторські і  годинники.
Я знаю, що кожен мій крик хтось забере на пам’ять.
Я знаю, що кожен мій крок отримує свій ярлик.
Ковтаючи перед виходом таблетку гідазепаму,
Я пришвидшую крок.
Я притишую крик.
Я намагаюся вийти на двір непоміченим, як бомжара.
Мені все одно, який журналіст перебреше мої слова.
Я спілкуюся зі сторожами, які стережуть стожари ,
І єдина жінка, яка мене розуміє, − давно уже не жива.  
Дивно, але мене до сих пір прощають. 
Прощають, цілують у лобик, стирають ластиком , −
І я стаю невидимкою, відчуваючи майже космічне щастя…
Від такого спокійного відчаю, буває, народжуються  галактики.
18-19 грудня 2014 р.  
Собаки
Моє сонце сходить під вечір і сідає, коли світанок.
Ніч – мій робочий графік: текст спливає, як час, потроху.
Коли на ранок,
Убитий словом, я виповзаю на ганок,
Собакам, які мене зустрічають,
Відверто пофіг, що виповзає «поет епохи».
Собакам тупо хочеться жрати
Більшою мірою − м’яса. Меншою – молока.
(Як і тим «адекватним людям», що не хочуть здихати заради  ідей).
Я не вмію їх ублажати.
Я викидаю до смітника
Спочатку – м’ясо. Потім – ідеї. 
А потім – усіх  «адекватних » людей.
Цих милих, прекрасних, добрих людей,
Що годують собак поетами.
Собаки – не ідіоти: вони не їдять своїх .
Собакам відомо, що поети годуються у буфетах,
Де їм подають котлети, 
Зроблені з них самих.
Собаки − привітні і трохи нахабні, як хіппі на автостопі .
Хочеш – не хочеш: вони уміють у  серце тобі запасти.
Якщо говорити чесно, собаки нині – єдині істоти,
Яким я можу казати правду, перед тим не ковтнувши  гідазепаму.
У собак, безперечно, є перевага: вони не вживають  транквілізаторів.
Їм наплювати на мій тютюн, яким я дмухаю в їхні морди.
На відміну від президентів,
Собаки рідко бувають пузатими.
Собаки не знають, що значить «смерть» , − і тому не  відвідують морги.
Коротше кажучи, ці собаки – мої найщиріші друзі.
Нагодовані цигарками, вони змінюють вий на рик.
Коли країна – в облозі ,
Коли дитина – в нарузі,
Собаки (як і поети) біжать на дитячий крик.
На щастя, собаки не бачили живописних шедеврів Мунка.
Кажуть, собаки не мають душ: отже, звільнені від матерії.
Бо коли у твоїй душі – нестерпна собача мука,
Саме вони (а не люди) ведуть тебе через терни.
Вони ніколи тобі не скажуть: «Розслабся, усе мине».
Вони миються у калюжах і мочаться у біде.
На відміну від  тих, хто потім там миється,
Вони не дратують мене…
Собаки не знають  законів часу:
Вони не  в курсі, що він іде .
Втім, у собак є також своя біда: вони винюхують тапок ,
Куди можна потикатись головою, 
Ставши на мить людьми.
Тільки іноді, коли люди відбивають їм задні лапи,
Собаки, нарешті, стають  «адекватними », – 
Тобто такими, як ми.
А завтра знову прийде  світанок: палкий, як шина, святий, як  ватра. 
Вночі я буду просити сонце − послати тушонку, а не  «колеса» ,
Аби зранку було чим нагодувати
Тих, хто буде лизати 
Мою п’яту Ахіллесову.
Дай же вам Боже мої кохані, не боятись боксерських п’яток,
Як ми боїмося своїх хірургів як хірурги − наших сарком
Дай вам Боже не їсти в студентських їдальнях
І наробити побільше щеняток −
Неадекватних теплих щеняток,
Які годуються молоком.  
26-28 грудня 2014 р.
Маргінали
Коли ми  їздимо у метро,  − на нас підозріло косяться  обивателі.
У залежності від емблем на наших фасонах,
В очах у всіх нормальних людей читається:
«Зеки», «фріки», «растамани» або «карателі»,
З якими асоціюються:  
Райдужні шапки, смугасті гетри, шеврони ПС і тату із зони.
Коли ми їздимо у метро, нам всміхаються тільки дітки 
(Поки не бачать мам: адже діток вабить екзотика!)
Найцікавіше, що їм відомо, звідки
Ми беремося, − 
Нас це трохи лякає, але надихає,
І коли хтось із нас подихає , –
Подихає мовчки, як всі невротики, −
Саме дітки для нас випрошують у попів  
«Блатні»  жетони до раю.
Коли ми їздимо у метро, звісно, ми розуміємо,
Що раю не заслужили. 
Бо наша карма – оцей вагон,
Де пасажири, 
Поспішаючи вийти, звиваються зміями,
Штовхаючи нас, якщо віскі і «транки» вганяють нас в денний  сон.
Коли ми їздимо у метро, − ми читаємо Маркеса і Бердяєва,
Затикаємо вуха гортанню Цоя і декламованим серцем сутри.
Ті, хто гортають Дар’ю Донцову, називають нас «дятлами»,
А ті, хто слухають Стаса П’єху, штовхають нас :
«Чуєш, глухар, посунься
Тому, коли ми їздимо у метро , ми ховаємося на задніх  сидіннях
(Як школярі ховають від вчительки свій перший любовний  малюнок).
Маріє Іванівно, не турбуйтеся: 
Врятувавши країну, ми перетворимося на тіні
І в образі голубів насремо на постаменти тих, 
Хто присвоїть наш порятунок.
Взагалі, коли ми їздимо у метро, для нас це – шалена вдача,
Бо нема грошей на таксі, − отже ми вільні, як східні мантри.
Вільні від того, від чого «багаті», 
Як кажуть по телебаченню, «також плачуть» 
(Особливо,коли їхні мерси спалюють «ополченці», 
Озброєні автоматами ). 
Коли ми їздимо у метро, шахіди також сідають саме туди
Для чергового теракту в Імперії чиї закони – праві й криві.
Порівняно з нею, наше метро – провінційна «дупа» ,
Проте і в ній – трапляється купа
Біди. Страшної біди!
Бо у нього сідають такі, як ми, − 
З книгою Жадана «Вогнепальні і ножові». 
… Мій самотній нічний братуха, ну , що ж ти, дурнику, знов  накоїв?
Сила – безсила.  Слабкість  − безсила. Ніжність –  безсила.
Всесильний – лише Господь: це знаєм і ти, і я.
І коли, нарешті, це кляте метро, довезе нас в Його Покої,
Оголосивши «Амінь! Кінцева! Поїзд дійшов до тила !» − 
Сподіваюся, нам дозволять сісти попереду, - якомога
Ближче до Водія.
3 січня 2014 р.
Місто 
Вона говорила: відчай –  то кращі ліки.
Вона цінувала в людях нервові тики.
Вона цілувала квіти, хрести і піки.
Вона умовляла мертвих відкрити віки.
Художники вічно звали її «на хати».
В парадних її боялися пси і хами.
Крокуючи містом з гонором Чингісхана,
Вона розуміла те, що вона − кохана.
Кохана  − до кулі в скроні, до сліз солдата,
Який Прометеєм шлявся поміж судами
Богів із Олімпу, вкравши права народні…
Вона розуміла те, що вона – самотня.
Це місто − було своїм, як міста Донбасу
Здаються своїми руському Карабасу.
Це місто – було чужим, як міста Панами
Здаються чужими батюшці з її храму.
Щоранку це кляте місто її вітало
Безвихіддю переселеного кварталу:
Бомжами, що кволо клянчили на жетони ;
Бійцями, що нашивали свої шеврони,
Прострелені віком,  − їй на сестринські плечі.
Це місто її лякало лише під вечір,
Коли проти волі кликало обирати,
Куди їй іти: на сцену або за грати.
Зимою, стерилізуючи снігом далі,
Це місто линяло. З бруду росли шпиталі,
Де воїн АТО, заткнувши свій хрип під рило,
Чекав під дверми з інфою: 
«Обід. Закрито». 
Чекав, бо вона благала. Напевно, жодний
Нормальний би «хронік» плюнув. 
Тупим мажорством 
Це місто її бісило : вона не знала,
Навіщо про нього пише  свої аннали.
Складаючи кров’ю урбаністичні вірші,
Вона умовляла місто піднятись вище:
Туди, де синиці сині сніги на віях
Несли − фарбувати фрески небес Софії.
Софію вона уже облетіла тричі:
Князі,  − зазирнувши в революційні вічі,
В яких танцювали мертві її майдани,  −
Давали їй шанс припасти до рук Богдана.
Вона не любила пам’ятників. Так вийшло:
Граніти її цікавили менш, ніж вишні,
Що бачили смерть останнього самураю,
Який підірвався  − і відійшов до раю.
Це місто її вбивало дурним міщанством,
Яким його добрі мешканці звали «щастя».
Спустивши з кватирки лагідний телевізор,
Вона, як залізо,
Мешкала на валізах.
Найкращі її гастролі траплялись  в Песках,
Де в чорній землі лежали духовні  тезки,
Призначені їй, як Будді –  Христос: кармічно.
В своїх растаманських гетрах, цілком комічних,
Вона проникала в хащі вітрів Ваала .
Вона кого хочеш гетрами рятувала :
Смішна, 
Біснувата, 
Ніжна, 
Твереза, 
П’яна,
Свята, 
Єретична 
(Мабуть,  − тому й кохана).
Палила. 
Долала з астмою кілометри −
За неї клялися вижити і померти.
Втім, кожної ночі, пхнувши «бички» у тапки, −
Вмирала лише вона – 
І на цьому крапка.
6 січня 2015 р.  
Дитинка
Кожній сильній руці − колись набридає ніж нести.
Віспи мін, як дівча, − земля присипає пудрою. 
В цій звіриній зимі – багато людської ніжності,
Від якої стають десантники - джнятріпутрами. 
Застигає печаль, як бруд у бійців під нігтями.
Замерзає ріка, як брід, що уже не знайдемо.
В цій людській Колимі – трапляються непригнічені,
Котрі кажуть: «Вам мало волі і болю? − Нате вам!» 
Ми не ходимо в церкву – це не Христове дзеркало.
Бог сидить на снігу і крилами чистить вулиці.
Нам сказали: убравшись лагідною вахтеркою,
Його Мати з часів Юдеї над ним сутулиться.
Милосердя, напевно, − це новорічна «манєчка».
«Проявили» − і досить: чисто святкова позика…
Прощавай і прости, 
Різдвяне моє коханнячко!
Збережи у душі малесенького Христосика!
10 січня 2015 р.
Історія одного недопалку
Одна цигарочка (під «циганочку»), потім ще одна, потім ще…
Ти не можеш відкрити вікно, бо давно застуджений вщент.
Як метелик на світло лампи, − на морок диму 
Прилітає твоя «шиза».
Ти не можеш бути з тими, що  «проти ».
Ти не хочеш бути з тими, що  «за». 
Ти взагалі вже не здатен  – «могти » і «бути ». У тебе – край.
Добрий сусіда кличе тебе у гості: шампанське, віскі, чорна  ікра
Будь-які види душевного порятунку.
Ти не хочеш тихих кричущих бесід:
З тебе достатньо – власного Мунку. 
Ти хочеш – лише снодійного:
Воно дзенькає в скронях, як церква мідна.
Ти – справді не ідіот:
Ти розумієш, що скоро  – це стане усім помітно,
І кожен читач твоєї країни, що виходить, 
Як лялечка, з-під пера,
Буде знати: його коханий поет обернувся  − на школяра,
Якого сувора мати не пускає гуляти «на двір».
У тебе – два серця  (бо одну голову хтось розколов на дві ). 
Кожен з уламків – хворий. 
Хвороб – усього чотири,
Як стін, об які ти б’єшся в тюрязі прокуреної квартири.
Ти – сам собі вартовий. Підкоп тут не допоможе.
Заплакана рожа, порожнє ложе,
«Так жити не гоже», 
«Помилуй, Боже»  −
Що там далі? 
Ага, снодійне. Дах обростає цоколем.
«Колеса» спиняють час.  Годинник більше не цокає.
Годинники – річ нестерпна. Вони наближають ранок,
Коли не болить нічого, бо кров, що тече з-під крану,
Робить із тебе привида. 
Шепочеш дзеркалу: «Згинь, Мара!»
(Тим часом читач продовжує думати, 
Що ти – схожий на школяра).
Рятують лише фронти. А після фронтів – Месії.
Настане день, коли ти збагнеш,
Що надто мало посіяв:
То ж, мій друже, не ображайся
На відсутність нормального урожаю
На полях, де лише саджають.
Ти чекаєш на свого снайпера, 
Бо краще снодійне – «Плі!».
А десь зовсім поруч, на іншім кінці землі,
Така ж, як ти, двоголова (чи безголова?) істота
Кличе тебе, як кличе відмінника – тупа дворова голота.
Ти робиш вигляд, що ти оглух (глухота – найтяжча Голгофа).
Остання цигарочка… Пачка скінчається .
Починається катастрофа.
І, як Маяковський, що стогне: «Ліля!», − 
Ти припиняєш усе це дурне
Декадентське кіно  −
Усіма
Чотирма
Своїми відростками −
Вилітаючи у вікно.
Найсмішніше, що ти не розбився: яке, до біса, «кохання»?!
В країні – війна. 
А ти – волонтер, а не «ботанік» хатній!
І ти підіймаєшся – важко, мужньо, − ніби на допиті,
Відкопавши з полегшенням у багнюці  
Благословенний  недопалок.
28 января 2015 г.
Żabie
Від потягу – і до потягу,
Від подиху – і до подиху,
Від поступу – і до поступу,
Від пострілу – і до пострілу
Життя безперервно тягнеться,
Життя не дає отямитись:
Закручене і наврочене ,
Його довжину скорочено,
Як нитку – по міліметриках .
«Відкрити в житті Америку» –
Свята ідіотська місія,
В якій ми криваво місимось ,
Як Фідій – в античнім мармурі…
Життя −   мармурове марення :
Нескорене, дике, жадібне .
Від нього рятує Жаб’є, де
Над верхніми полонинами
Не видно степів із мінами;
Де мирний кордон Румунії
Слідами вовчиці муляє
Застуджені очі доброго,
Лінивого прикордонника –
Священного алкоголіка…
Життя – це смертельна тоніка,
Не схожа на вірші начебто.
Не маючи вмінь і навичок,
Не маючи знань і досвіду,
Ти рими ковтаєш досита,
Як хворі  − гіркі магнезії,
Ти пишеш дурну поезію,
Життя осідлавши вершником…
Життя цей прикол завершує.
Життя тебе просто кидає −
Всіма сімома Бескидами, −
Як дурника гірськолижника,
І рани твої зализує,
І служить в дорозі посохом,
І воду дає у посуху:
Від позики – і до позики,
Від поклику – і до поклику,
Від потягу – і до потягу,
Від подиху – і до подиху,
Від поступу – і до поступу,
Від пострілу – 
І до… 
30 січня 2015 г. 
Волонтерка
Дивно не те, що вона у нього була,  
А що була вона –  ну, якась … «не така» .
Вона вносила моду на кулемети 
З портретом барвистого «чувака»  
З крильцями – 
І на шеврони з давньокитайськими цифрами ,
Які йому – ні за яким «фігом»
Більше за все вона полюбляла: книги,
«Колеса», коньяк − і свою дурну  футболку з пацифіком .
Вона досить цікаво реагувала на снайперів:
Себто, їй було  все одно
Чи сидіти в львівському «кнайпі»,
Задивляючись у вікно, 
Як усі ці нудні дівки ,
Чи сидіти в окопі, стискаючи кулаки.
Усе життя вона мріяла мати не берци , − але «стіли».
Коли вона входила в це життя (що відбувалось нечасто), 
В ньому ставало трішечки менше імли
І трішечки більше щастя , −
Але потім  − такий напливав туман,
Що він вже не знав, хто він є:  
Воїн, мольфар або растаман?
Пішла вона тихо: без сліз, без істерик,  без бабського бідкання
(Хоча й доволі накручена ).
Так, напевно, ішли під кулі  студенти під Крутами .
Так, напевно, ідуть  до раю ненароджені дітки  
Під час абортів.
Все, що від неї лишилося,  – це сліди від кумедних ботів, 
Біла суха троянда, сотка гривень в його кишені 
І три зайві фобії у контуженій голові.
Усіх своїх тарганів вона чемно ховала в густій траві.
Але таргани виповзали назовні, наче дитячі сни , –
Ці смішні
Кольорові
Крилаті
Дао-де-цзинівські 
Таргани!
Що з нею сталося – невідомо.  Кажуть: «Вона померла ».
А, може все це – тупа брехня : просто сонце на мить  померкло,
Щоб наступного ранку звично з’явитися разом з нею :
Як кров на його багнеті,
Як янголи на планеті,
Як тролінги в Інтернеті,
Як сльози в очах конвою…
Як все, що вона робила
Коли ще була живою.
1 лютого 2015 р.
Вертинський і Джей
Пропустивши крізь власні вени 
Всі наркотики цього світу,
Замішавши на алкоголі 
Ефедрінову кров війни,
Вона мовчки сідала в крісло 
І плювала туди, де вітер.
Вітер знав її. 
Він прощав їй. 
Він приносив дитячі сни.
«Вічні мрії про вічний спокій», 
«Світло в темряві»… 
От, халепа,
Що пітьми було – забагато 
Для діодів її очей!
А якийсь дурнуватий хлопчик 
Ніс платівку епохи НЕПу
Із романсами про тендітність
Справедливість, печаль і честь
Їй − на пам’ять. 
Вона не брала. 
Бо вона не уміла брати
Те, до чого сама – не здатна, 
Бо занадто пережила:  
Вона знала, як пахнуть кулі
Вона знала, як пахнуть грати,
Вона знала, як пахне битва 
Псевдоблагості й псевдозла. 
Припинивши пусті розмови ,
Вона йшла у духовний дайвінг:
«Медитація – шлях до миру» … 
Мир загиджено, як сортир.
Вона знала, що буде жити, 
Доки серце її не здавить
Її внутрішній безпорадний 
І до біса безжальний звір.
Залишалася ще – надія ,
Безнадійна свята надія
На молитву. 
Її молитва –
Щось міцніше за купу йог.
Цей наркотик уже – не діє!
І сильніший – уже не діє!
Смерть  – 
За дальніми блокпостами:
Там на неї чекає Бог.
Тож, твоє співстраждання, хлопче, –  
Ще тупіше за п’яний регіт;
Ще огидніше інквізицій, 
До яких випадково влип.
Вона знала, що означає  − 
Це кохання до ламки в ребрах,
Це чекання до свисту в скронях,
Цей застуджений вовчий хрип.
Кожен раз, повернувшись з фронту,
З вічним грипом і вічним тиском,
Вона мовчки сідала в крісло, 
Змивши вітром чужу вину....
А по небу летів Вертинський −
Геніальний смішний Вертинський,
Закликаючи її: «Синку!», –
Як пацанчика, −
На війну.
6 лютого 2015 р.
Весна
Оскільки усі перехожі чомусь називали їх «хамами»,
Вони спілкувалися переважним чином  із тваринами і  птахами. 
Тварини були чесніше.
Птахи – добріше.
Утім, підходило все,  − аби не ставало гірше.
Їхня Вітчизна, як і вони, − марила наяву,
Проростаючи чорним гарячим снігом
Крізь крижану траву. 
Не відчуваючи страху смерті. 
Наплювавши на небезпеку.
Стояла січнева спека.
Нормальна січнева спека.
Зима виповзала димом, обпалюючи вуста.
Вони рахували до ста,
Потім кидалися з моста
І виймали свої тіла з важких зимових озер.
Наказати їм «не робити дурниць» 
Міг лише останній козел.
Але, вони, як відомо, спілкувалися із тваринами,
Витанцьовуючи, наче два козеняти, 
Над світовими майданами і глобальними ринками.
Вони знали: скоро прийде весна, наче мудрий сенсей,
Утопить наївну вогненну зиму, – і вони забудуть про все. 
 
Проте все це не забувалося, а просто ставало трунком.
У країні стояли − весна й війна.
Як самогубці, з дахів стрибали бурульки.
… Пий, моя зимонько, пий, веснянко,
Пий до нестями, бо я не можу!
Боже дивився на них з небес і знав, що не допоможе. 
8-9 лютого 2015 р.  
Батьківщина. Мінімалізм
Нині у тебе одна задача – просто тримати щит.
Ліву підставив. Праву підставив − 
Більше не стало щік.
Люди – скажені. Люди глузують. 
Люди втрачають глузд.
Слово – не птаха, слово – гармата: 
Більше не стало вуст.
Нині у тебе одна задача – просто стояти там.
Наші уламки хтось поскладає  – 
І відвезе ментам.
Я буду – поруч. Я буду – всюди. 
Я не втечу у Львів.
Я пам’ятаю стежку, якою ти мене, брате, вів.
Я пам’ятаю всі ті дороги. Снайперів під мостом.
Пульс буде швидше, швидше і швидше,
Поки не скажуть: «Стоп!»
Сто – дев’яносто – 
Сто – дев’яносто − сто – дев’яносто  – сто .
На тобі церкву, на тобі роту, на тобі шапіто .
Нині у тебе одна задача – просто любити світ:
Всіх, хто краде твоє сьоме небо, вижавши сьомий піт
З твого чола, – собі на вологу, владу, брехню, пиху ...
Жодних істерик, транків, афганок:
Вмерти, − так «на суху». 
Нині у тебе одна задача – просто прийти назад.
Рвися додому, пхайся додому  – 
Крізь Інтернет і град.
Дому не буде. Дім не спалили.
Цілим стоїть паркан:
А за парканом дивні істоти − дивляться на екран. 
А на екрані – мертві мольфари. 
Діти. Бійці. Вітри.
Колом задуха залою ходить. 
Дихай. Лежи. Кури.
Я пам’ятаю всі ті дороги. 
Янголів з висоти.
Нині у мене одна задача –
Ти.
16 лютого 2015 г.
Маяковський
Чого вони хочуть? – 
Лише одного:
Убити тебе веселого.
Коли кривава імла стелеться
Понад селами,
І бруд продовжує литися,
І ти йдеш у багні по литки, −
Вони хочуть лише одного:
Аби ти припинив палити.
Люди Системи: колишні гайки.
Нинішні «патріоти».
Що вони знають про Революцію?
Що вони відають про Свободу?
Відсвяткувати річницю.
Зробити з генія – ідіота.
І човгати далі:
Їхня ріка складається тільки з броду.
Вони ставлять поета на табуретку –
Так він більш зрозумілий.
Надягають на нього терновий вінець
І кажуть, що це – троянди.
Усіх присяжних – на мило.
Усіх незгодних – на вили.
Куди не вставиш свої п’ять пальців,
Усюди – морди поліціянтів. 
А потім вони говорять:
«Соромно, друже, перебувати в прострації:
Своєю присутністю 
Ти заважаєш нашій консолідації!».
Коли вони ховають світанки
І розстрілюють сутінки,
Ти заважаєш їм −
Навіть своєю відсутністю. 
Чого вони хочуть? –
Лише одного: 
Лишити тебе живим.
Зробити із тебе блазня:
Так ти – менш небезпечний.
Будь сильнішим.
Підігруй їм.
І знай: через сотні зим
Знову наступить твоя весна –
Уперта, мов безкінечність. 
19 лютого 2015 р.
Ода мертвому телевізору
Коли любов до моєї Неньки вимірюють кількістю сувенірів;
Коли вояки, що повернулися, в генделях п’ють «Немирів»,
А ті, що не повернулися, мовчки лежать в могилах, −
От тоді й починається, власне, свято –
Цивільне свято гнилого тилу.
Коли красиві медійні дівчата говорять одне й те саме;
Коли медсестру із простреленими легенями 
Впізнає на екрані мама;
Коли у лікарнях лежать по десять  (і ще продовжують класти );
Коли на парканах замість тризубів і матюків 
Малюють суцільні свастики, −
От тоді й починається, власне, казка –
Наївна казка про наше «завтра».
Кожен, хто дивиться телебачення, завжди має, що сказати
Про «тимчасові труднощі на шляху до спільного раю»…
Мій телевізор – глухонімий. 
І я  − нічого не маю.
Мій телевізор уже два роки служить мені полицею.
Про все, про що мені треба дізнатися, − 
Я дізнаюся по лицях
Своїх побратимів, які ховаються серця під залізними глибами:
«Пасіонарії» − це діагноз приречення до загибелі.
Мені зостається одна розвага в дусі Дао де цзину,
З якою я переношу марші країни по магазинах:
Я прикрашаю тебе, коханий, слоненятами й прапорцями , −
Якби ти знав, як тобі личать усі ці гламурні цятки!
Але ти не знаєш, бо ти вже мертвий, мій солоденький чиж.
Як безголова баба, − ти класний, коли мовчиш.
Можна сидіти перед тобою, наче перед картиною,
І дивитися, як самотня зірка 
Світить над Палестиною…
6 березня 2015 р.  
Піхото
Немає кому нарікати, брате: збувається напророчене.
Ти сам обирав жерця, який обирав тобі долю.
Твоїх вершників було вбито сьогодні о третій ночі.
Ти лишився один, Піхото. Голий, як сніг у полі.
І віднині тебе ламають усі, хто трапляється на шляху:
Вороги і друзі. Сім’я і влада. Окупанти і патріоти.
Вони виливають на тебе свою істерику і пиху.
Вижити з ними можна, лише імітуючи ідіота.
Запам’ятай, Піхото: тільки – не сперечатися.
Бо окрім аргументів, ти маєш нирки, нерви і кляті гени,
А вони не мають нічого, окрім папірців і чатів,
І ти програєш останньому з них, будь ти хоч тричі генієм .
Бо настали таки часи, Піхото, коли у тилу – війна.
Війна безжальна, війна безчесна, 
Війна безтямна, війна свята…
На ній, як на будь-якій іншій, герої закопують імена,
Крізь які проростають наволоч, безпорадність і суєта.
Своєю смертю, Піхото, ти нічого не доведеш.
Своїм епічним життям ти нічого їм не розкажеш.
І ти від них не сховаєшся, емігрувавши у Бангладеш,
Бо система – одна й та сама: без перезавантажень.
Система, Піхото, − подібна до плівки. Плівки на молоці.
Тендітна на вигляд, проте стійка й слизька, як у горлі ком.
Тобі дають потримати чарку у тремтячій  руці,
За що ти змушений пити залпом скуйовджене молоко.
Тому терпи Візьми себе в руки, стисни й терпи, терпи.
Чуєш, Піхото? – На сьомім коліні все це має завершитись.
Коли мільйонами піхотинців встануть на бій степи,
Яких поведуть до миру твої нескоренні вершники.
9-10 березня 2015 р.
Тролейбус: Березень у Херсоні 
Істина запеклася кров’ю на лезі Оккама.
Слово стало м’якішим за вату − і твердішим за крицю.
Привокзальні дерева перестукуються бруньками –
Вічні і сонні, як ремонтники залізниці.
У тролейбусі їдуть бабці − і їм фігово:
Вони перестукуються кістками,
Матюками, серцями, торбами.
Затиснутий під компостер, проповідує Свідок Єгови.
Підробний коньяк не гріє. 
Молода конопля не «торкає».
Посередині траси тролейбус зупиняє служба ДАЇ,
Бо у місті сьогодні – свято:
День звільнення від нацистів.
І ти проростаєш крізь себе, як молоді гаї
Проростають крізь попелища тогорічного листя.
І ти забуваєш про все, що не має значення.
Кожен міський дивак – віднині тобі товариш.
Ти купуєш йому бухло і просиш пробачення,
А коли він тебе пробачає, −
Знову про все забуваєш,
Знаючи, що під вагою літ і під шарами спаму –
На глибині води, інфузорії, магми, міни –
У тобі зберігається Пам’ять –
Єдина Гігантська Пам’ять
Цієї грьобаної, безнадійної, найпрекраснішої країни.
Херсон, 14-15 березня 2015 р.
Одеса
Поету Владиславі Ільїнській
Вечір злітає з неба, як білий птах.
Рання весна розчинює СНІД у венах.
Я повертаюсь… 
Тур по чужих містах –
Тільки нікчемний привід моїх повернень.
Я відкриваю рота дверей старим
Вогким квартирам у конопляних хащах.
Я розгрібаю в ямах Привозу − Крим,
Я випиваю море з очей пропащих
Юних  постмодерністів… 
Старий стрит-арт 
П’яним бомжем розмазав себе по стінках.
Я усвідомив: фініш – насправді старт, −
Тільки коли добіг до твого будинку.
Я не згадаю, скільки програв боїв.
Я не розкажу, де я свій меч залишив.
Кіт біля ганку схуд, бо давно не їв ,
А кошеняток зжерли голодні миші.
Втім, зостається істинне диво – ти:
Вічна і тиха, наче в степах афганка.
Щоб я робив, якби не твої мости?
Щоб я робив, якби не твої світанки?
… Я б закопав у землю свій труп і спав,
Дивлячись сни – прекрасні і нескінченні:
Як серед жлобських пляжів і м’ятих трав
Ти розпускаєш дикі свої кучері.
30 березня 2015 р.
Теперішнє
Між тим, що було, − і тим, що буде,
Немає слова – одна лиш тиша.
Її вбивають салюти й бунти.
Гризуть їй горло церковні миші. 
Між тим, що було, − і тим, що буде,
Немає часу – один лиш простір.
Ти йдеш по ньому, як принц до Будди,
І бачиш зорі. І сієш просо.
Немає суті. Немає смислу.
Немає цілі – лише безглуздя.
У гирло Стіксу прямує Вісла
З полтавським Богом у білій блузці.
Між тим, що було, − і тим, що буде,
Немає смерті – одна Субота,
Коли Ісуса у мертві груди
Цілує сонце крізь стінки гроту.
І всі чекають Потопу, й Суду,
І того дядьку, що зробить човен…
Між тим, що було, − і тим, що буде,
Окрім дефісу, − нема нічого.
30 квітня 2015 р.