Михайло Блехман.

Вільне падіння

У моєму будиночку взимку і восени тепло, хоча колір у будиночка - слонової кістки, до всього байдужий і вельми холодний. А може так тільки здається?
Тепло, напевно, тому, що сусід за стіною топить камін чимось добре палаючим, от і мені трохи дістається. У мене немає свого каміну - я чомусь не полюбляю вогонь, хоча багато хто каже, що на нього можна дивитися нескінченно. Можливо, справа не тільки в мені, але і в цьому самому вогні? Щось же в ньому є?..
Але поки що у мене - літо. Я побоююсь його, бо воно, як не загадуй, закінчиться, причому набагато швидше, ніж почалося. І тоді, замість нього, почнеться осінь - вільне падіння в сон, в любов, у все, що переходить у зиму... Я боюся літа, тому що воно - очікування осені. Втім, переконую я себе, осінь гарна тим, що чим швидше впадеш в неї, тим швидше, рано чи пізно, прийде літо. Як не прийти? І падати в нього не доведеться, воно візьме й прийде до мене, без нагадування, саме по собі.
І тоді можна буде вибратися з мого будиночка кольору слонової кістки і забути про нього на незабутню, нескінченну, нехай і зовсім коротку вічність.

Забути гострі, колючі, неминучі кути, що дряпають і ранять.
Забути цей колір, забути цього сусіда, який ніколи не припиняє розтоплювати свій камін. Звідки він бере дрова? А якщо топить не дровами, то чим?
Забути про те, що літо зовсім уже скоро, - ні, ще вічність попереду, - колись впаде в непотрібну мені, марну осінь... В осінь, яка тільки тим і запам'ятовується, що чим швидше впадеш в неї, тим швидше виберешся в нове, оновлене літо.
Влітку дні - різні, схожі і несхожі один на одного, як одна людина на іншу. А після літа вони, немов люди, що зібралися у натовп, усі однакові.
- Як добре, що потрібно виїхати - тому, що можна повернутися. Що може бути краще, ніж повертатися?
- Подумай гарненько - і врешті-решт напевно зрозумієш - що.
Там, куди я піду, куди я поїду, літо не закінчується: я зустріну осінь, коли повернусь.
Тут, куди я приїду, затока грає камінчиками, як на струнах.
- Або на клавішах?..
Ну як же я не зрозумів: це сторінки моєї нової книги, ще не написаної, ще навіть не пахне новою книгою.
- Значить, нас уже двоє - а я думав, що крім мене, до них ще ніхто не доторкався. Не знав, вибач, будь ласка.
- Перший приїзд тільки збільшує незнання. Справжній початок завжди починається з другого. Другий раз - це і є початок. Початок впізнавання. Або кінець незнання - дивлячись як подивитися.
Сходинка кудкудахнула старою, замруженою куркою, і затока простягнулася до мене немов рятівна рука.
Море втомлено махнуло хвилею на пропахлу водоростями затоку. Затоці зимно навіть улітку, вона зігріває свої вологі пальці - якщо прислухатися і помовчати, навіть не шепотіти, а слухати - почуєш. Час від часу, так і не зігрівшись, вона з роздратованою байдужістю виходить з берегів, і тоді вся - у неї стільки назв, що й не запам'ятаєш - вся її риба слухняними зграями несеться в заздалегідь розставлені сіті. Зграї належить бути слухняною, на те вона і зграя. Оминають їх тільки ті - як же вони називаються? - кому вдалося вибратися з натовпу.
Птах, немов вирізаний з тонкого чорного картону, безцільно парить, замінюючи спеку, якої тут тому й немає. Далі - маяк, схожий на серйозного хлопчика у червоній бейсболці. А біля самих ніг гриб - він віддалено нагадує маяк, що залишився осторонь.
Гори, своєю густою шевелюрою схожі на студентів - вічних студентів, - зверхньо дивляться на затоку, іноді не помічаючи її крізь туман, який обережно, щоб не посковзнутися, спускається до води. Ось він добрався до затоки, доторкнувся до води і, повисівши над нею, благополучно, необразливо тоне - до наступного разу.
Не хочеться йти, поки не знайду у воді старовинну, обліплену водоростями пляшку.
Ні, не так. Хочеться піти, тому що в пляшці може не виявитися записки. Чи тому, що мені не вдасться розібрати, що там написано.
Неподалік від затоки притихло Овече озерце...
- Не так вже й неподалік. Невже мені не годиться бути самим по собі? І будь ласка, обійдемося без поблажливих і зменшувальних суфіксів, пливи собі, і все, домовилися?
Яке ж ти Овече? - вихлюпнулося не так щоб здалеку. - У тебе немає жодного, навіть поганенького, баранчика, не те що в мене, хоча я так не називаюся.
- Саме так: яке ж ти Овече? Вода в тобі не біла, тим більше не бірюзова, - а червонувата, пивна - ось руки почервоніли, немов підгоріли на бризкаючому здоров'ям сонці. Хоча на сонці вони зовсім навіть не червоні.
- Побудь тут з моє - напевно зрозумієш. А словами хіба поясниш?
Я знаю, що можна пояснити не тільки словами. Як шкода, що я інакше не вмію. Та й словами вмію не завжди. Не від мене це залежить.
- Не виправдовуйся. Пливи й не думай про слова. Вони приходять саме тоді, коли про них не думаєш.
Я знаю. Коли думаєш - вони йдуть. У всякому разі, коли думаєш під тріскання дров у каміні...
Хмари темно-сірим капелюхом насунулись на насуплені брови стежок, що ведуть з гір і берегів до затоки. Дощ несподівано звалився на голову, немов перестигло яблуко впало з яблуні: хочеш - не хочеш, а зробиш якесь вічне відкриття, таке просте, немов відкрив двері, що виходять на затоку. Наприклад, те, що тутешнє повітря насичене присмаком забутих дитячих пряників.
А можливо, я придумаю - сам для себе - нові імена, - і дам їх квітам, що давно виросли зі своїх заношених, заяложених, занюханих квіткових назв.
Дощ іде, і з лінивою насмішкуватістю огортає мене - щоб відчув осінь замість літа. Не боїться нічого, крім затоки, докучливий і непотрібний, як покинутий маяк.
- Приходь увечері - побачиш, що я ще чогось вартий. Це вдень я відкидаю тінь, зате вночі - зовсім навпаки. Прийдеш?
Вода тут не замерзає. Ось і дощ пішов.
Зате затока - затока нікуди не піде, ні за що нікуди не дінеться. Куди їй подітися - від самої себе, а головне - від мене?

Хіба що звично образиться на щось, відступить від берега - разом із відпливом, що спустився з Місяця, - але незабаром передумає, забуде про дрібязкові образи, про обридлий відплив, новим припливом заллє берег, немов фарба щоки, а значить, знову прийде до мене.
- Не підеш?
Не піде, швидше вже я піду. Швидше...
Там, на тому боці - дзеркальне, як усталена вода, відображення мого берега, несхожого на протилежний, як зазвичай відбувається з дзеркалом. Але й так само схожий. Незрозуміло, де оригінал, а де - лише віддзеркалення...
- Лише?
- Втім, хто і коли бував цілком задоволений своїм дзеркальним відображенням?
Береги вдивляються один в одного, немов оригінал у копію, або копія - в оригінал, - і триває це вже так довго, що вони й не пам'ятають напевно, хто з них хто. Можливо, якби я так само довго дивився у дзеркало, з нами б сталося те ж саме.
Затоці вони необхідні не менше, ніж один одному. Без берегів від безмежжя затоки не залишилося б і сліду на замуленому піску. Відбери берег у затоки - і він миттєво перетвориться на безформну пляму, що розлилася, розпливлася на цій старій карті з поважної, неабиякої гри... З гри із зовсім неігровими, неіграшковими правилами.
Сусід знову розтоплює свій камін. І вогонь хрустить не деревинками і не вугіллям, а, здається, сторінками книги, що не спромоглись вийти у світ.
Вийде? Згорить?
- Ні, звичайно. Кожна сторінка просякнута водою затоки, тому вона ніколи не згорить, скільки б не намагався сусід, від якого тобі нікуди не дітися, як моїм берегам один від одного, а мені - від них.
- Можна не применшувати? Від Овечого озера - теж.
Спасибі!

Я подумав - і, здається, зрозумів, що.

Монреаль,
Затока Фанді, Нова Шотландія

Липень-серпень 2009 р.