Стихи. Українською переклав Сергій Дзюба

* * *

На кого нам списати

Жахливе своє сьогодення?

І кого звинуватити

В жорнах страшної війни?

Ми шукали свободу

Й відкритою стали мішенню.

Наші душі – мов попіл,

Звикають до крові вони.

На вівтар переможний

Поклали вже все ми, що мали;

Мовчки стиснули зуби,

Затягнули сильніше паски.

Та ніяк не поділять

Папахи нові генерали,

І гендлюють до згуби,

Неначе прийшли на віки.

Будь ти проклятий, час,

Що синів забираєш пекельно!

Не замолять гріхи

Ті, що зрадили власний народ.  

Хто випалював душі – 

Їм не вистачить храмів і келій,

В чорних замках блукатимуть

Прокляті тіні заброд.

На Страшному Суді

Пред’явлю своє згарище – долю.

Жодних виправдань вбивцям!

Скажу тільки старцям святим,

Що я жив між людців:  

Жебраків обкрадали, героїв;

Й хизувались сліпучим,

Нечистим багатством своїм.  

Цап на городі

(балада)

Цап обіцяв: «Труджусь, мов кінь.

Всім стану другом!»

Пустили на город. Амінь.

Попавсь, злодюга…

Коли ж постав перед судом 

Цей «янгол» вчора,

Усе волав: «Що за Содом?!»,

«Що за Гоморра?!!»  

Він рвав, метав, слова молов, 

Летіла слина… 

Душею капустини знов

Боживсь невинно.

Мовляв, поїв її, як міг, – 

По ложці чайній;

Беріг, плекав, пітнів, стеріг

Вночі і зрання...

В Брюссель і Страсбург, диво з див,

Строчив уміло:

«Та я ж капусту жити вчив! 

Не захотіла…».

Він виливав потоки слів,

Дудів в фанфари:

«Є Фонд із захисту козлів,

Він дасть вам жару!».

«Я ж на городі – старожил,

Пустив коріння…

Завжди з капустою дружив,

До очманіння!».   

«Я – злодій? Твердження смішне. 

Капусті б мову:  

На новий термін вже мене

Обрать готова!».   

Та пам’ятаємо: росла

Капуста густо.

Однак обрали ми козла –

Й нема капусти.  

А цап все мекав: «Ох, розбій,

Ой, ображають!

Не їв капусти – рік такий

Тут неврожайний…».  

В екстазі бородою тряс,

Крутивсь щомиті, –  

Лякав новим Потопом нас,

Кровопролиттям…

Ех, ну який з козла надій?

Одні лиш чвари.

Ще був би, може, молодий,

А то ж – почвара...  

На бійню – вирок заслужив!    

«Не буду...» – просить.

Ми бачили таких козлів,

І з нас – вже досить.  

* * *

Країна пересичена віршами.

Стомилася країна від поетів.

Вітаємо тебе, епохо Хама!

Валяється культура у кюветі...

* * *

О, для базік політика – роздолля: 

З лайна – і в дамки, можновладця роль… 

Я крикнув королю: «Ти ж зовсім голий!».

А він у відповідь: «Зате король».

* * *

Борг кесарю сплативши та чинушам,   

Ми – над безоднею, і стерся вже канат.

Оплакують ці дзвони наші душі,

А нам здається: просто так дзвенять…  

* * *

Роки на плечі тиснуть, наче гирі;

Ще поскриплю? Чи завтра вже полину?

Я усвідомив: в Бога легше вірить,

Ніж у Людину.

* * *

Моя країна – схиблений літак:

Куди не полетить – усе не так!

Провали, ями на шляху повсюди…

І вкотре вже тривожиться народ:

А може, увімкнуть автопілот –  

Неправильні біля штурвалу люди.

* * *

Дали життя – поносити, ніби костюм.

Дали життя – погратися, наче іграшкою.

Мені сподобався цей костюм.

Мені сподобалася ця іграшка.

Й тепер я залежу від життя.

Я смертельно залежу від життя.

Я залежу від сонця і неба,

Я залежу від вітру та моря,

Я залежу від життя. Від життя!

Щодня я сумую за ним.

Дали життя – проте всього лиш на час.

Дали життя – пригубити, але не випити.

Подивитись на нього, потримати.

Подивився. Потримав. Але тепер я

Не можу без нього. Не можу.

Дали життя – і хочуть тепер

Відібрати його, ніби костюм.

Силою, хитрістю, лестощами, обманом

Відбирають його, наче іграшку.

Але й це не все. Мені при цьому

Потрібно робити веселу міну,

Треба виглядати безтурботним

І про цю велику втрату

Міркувати, мов справжній філософ.

* * *

Боже мій, як вона танцювала!

Скільки пластики в ній, скільки грації!

Моє серце тривожно заскімлило:

А раптом вона підійде

Й попросить, щоб я подарував їй

Піднос із чистого срібла

Та ще й із блакитною облямівкою,

І щоб на цьому підносі неодмінно була

Голова Іоанна Хрестителя?..

* * *

Коли біля підніжжя Синаю

Мойсей натхненно читав Божі заповіді,

Люди слухали свого пророка

З величезною повагою,

Схвально кивали головами,

Але за спиною при цьому

Тримали схрещені пальці...

* * *  

І ось ще таке спостереження:

Поки наші діти

Під нашим чуйним керівництвом

Перетворюються з мавп у людей,

Ми самі з людей

Перетворюємося на мавп.

* * *

Звичайно, я, в принципі, міг би

Влаштуватися куди-небудь чиновником

І з дев'яти до шести

З серйозним виглядом валяти дурня,

Отримуючи при цьому зарплату,

Яка дозволяла б

Вважатися цілком респектабельним,

Бути схожим на всіх інших.

Але Муза прийшла й сказала:

– Не смій навіть думати про це.

Багатство, діаманти та вілли,

Відпочинок на Багамах або в Ніцці, –  

Лише суєта суєт; будь вищим за це.  

То все – не твоє. Твоя справа –  

Писати вірші й думати про мене.

Авжеж, вдень і вночі думати про мене,

Дружити зі словом і будувати повітряні замки.

Я згідно кивнув, зітхнув

І, затягнувши пасок тугіше,

Став неухильно слідувати

Її інструкціям та приписам.

Звичайно ж, я від такої перспективи –   

Не у великому захваті,

Але я не ідіот і не дурень,

Щоб сперечатися з жінкою.

* * *

За нашою квартирою

Давно вже плаче ремонт.

Поплакав, поплакав – 

І перестав.

* * *

Зазвичай вірші, як і діти,

Народжуються від любові.

Але інколи просто більше

Робити нічого.

* * *

Приємно усвідомлювати,

Що вірші – 

Моя інтелектуальна власність.

Хоч якась, а все-таки власність...

* * *

Оскільки я дав

Життя своїм дітям,

То, до певної міри,

Став співавтором Бога?   

* * *

Поетові А. не подобаються вірші поета Б.

Це нормально.

А поет Б. взагалі вважає поета А. графоманом.

Це теж, загалом, нормально.

Вся фішка тут у тому,

Що поет А. – редактор літературного журналу,

А поет Б. живе «на вільних хлібах»

І гордо називає себе «вільним художником».

І виходить так, що поет А. не публікує віршів поета Б.

А на те, що поет Б. вважає його графоманом,

Поетові А. начхати з висоти Евересту.

У цій історії є ще одна фішка:

Просто Я – поет Б.

* * *

Великі гроші, я чув,

Псують людей.

І все-таки дуже сумно,

Що мені реально загрожує

Померти незіпсованим.

* * *

Останнім часом вночі,

під час безсоння,

в найяскравішому зображенні

спалахують в уяві

всі скоєні дурниці,

всі скоєні підлості.

Мені здається, я почав репетирувати

Свій звіт перед Богом.

* * *

Коли покличеш мене, Господи,

Перетвори мене в цукор – прошу Тебе,

І розчини мене в небі:

Нехай йому стане солодко.

А потім я проллюся на землю –

Ні, не манною небесною! –

Солодким дощем або снігом.

Нехай землі стане солодко.

* * *

Ну ось, знову до вечора

У моря підскочила температура.

Тепер всю ніч буде марити.

* * *

Самотужки,

Без помічників і асистентів,

Приймаю пологи

У світанку.

* * *

«Поправте мені постіль», –

Майже нечутним,

Тихим і слабким голосом

Попросив, вмираючи, Гете.  

«Що він сказав?» – перезираючись,

Питали один в одного присутні.

«Мій пан промовив: – Відкрийте ширше вікна.

Впустіть світло. Нехай буде більше світла», –

Багатозначно відповів камердинер.

Він просто не міг допустити,

Щоб останні слова

Великого Гете

Були банальними й прозаїчними.

Історію, звичайно, пишуть генії.

Але ретушують її

Їхні камердинери.   

* * *

Великі чиновники,

Мов на підбір, –  

Чванькуваті,

Зарозумілі й непривабливі.

Одного я ніяк не зрозумію:

Вони такими народжуються

Чи посада зобов’язує?

* * *

У своїй звітній промові

Глава держави

Напрочуд професійно

Пов’язав дірку в бюджеті

З озонною дірою.

* * *

Політики

На диво хвацько

Сідлають вітер.

Урок демократії

Вони виголошують промови,

Ми працюємо.

Вони б’ються за крісла,

Ми працюємо.

Вони ділять славу, позуючи перед телекамерами, –

Ми працюємо.

Вони думають про нові закордонні поїздки,

Про відпочинок на Карибах;

Ми – про хліб насущний.

Вони купують будинки, квартали, заводи,

Ми – що-небудь пожувати.

Час від часу

Вони звертаються до нас

З такими приблизно словами:

«Ви – народ, ви – господарі життя,

Ми ваші слуги, оскільки ми – слуги народу.

Ми дбаємо про ваше благополуччя.

Але, щоб ми служили добре,

Ви маєте дбати про слуг.

Ми – теж люди, у нас – великі запити,

І ці великі запити зазвичай зростають.

Тому ми пропонуємо

Удвічі підняти нам зарплату.

Цим ми одразу вирішимо

Безліч ваших проблем.

Це допоможе боротися

З вашої бідністю, з нашою корупцією.

Нам стане вдвічі легше долати

Спокусу вимагання хабара…

Ви з нами згодні?»

«Авжеж!» – бадьоро відповідаємо ми,

Скидаємо з вух локшину

Й повертаємося до перерваної роботи.

Треба поповнювати бюджет,

Щоб наші слуги жили, мов у Бога за пазухою.

* * *

Країна хвора. І чия вина?

Хто одягнув кайдани на зап’ястя?

Ми знаємо... Та неважливо, власне,

Чиї колись напишуть імена;

Який сатрап свою не вгледить шкуру, –

Побачити б уламки клятих мурів!   

Українською переклав Сергій Дзюба