Українцям (переклав Сергій Дзюба)

Століттями в ярмі

Облуди, рабства й крові

Ви не були німі,

Плекали дух і мову.

Моливсь святий Тарас

За Батьківщину-матір –

Ніхто й ніколи вас

Не зміг завоювати!

Ординський хижий клан,

Шовіністичні «меси»

Святі Франко Іван і

Українка Леся

Долали у борні,

Бо слово – грізна зброя, –

Пророки осяйні,

Подвижники, герої.

І з вами крізь віки

Їх слава та звитяга –

Хоробрих козаків

Нескорена держава.

Хоча й тепер – біда,

Є лицарі-мужчини.

Знов вдерлася орда,

Але живе Вкраїна!

Плював вогнем урод,

Підступні вергав «оди»;

Та гордий ваш народ

Зміг захистить свободу.

Ви вийшли на Майдан

І гідність відстояли,

Хоч гинули від ран

І звірства окаянних.

«Небесна сотня» – тут,

Бо незнищенна, з вами.

А кат, мерзенний Брут,

Кривавими сльозами

Ще вмиється, і рід

Той проклятий навіки.

Ви здивували світ!

Благословенні ріки

І гори, і земля

Великих українців.

Люблю я ці поля,

Привітні, щирі лиця.

Тут вільний, наче птах,

Молюся за прийдешність.

І на моїх устах

Це слово – Незалежність.

Бо ви – мої брати,

Орли, не яничари.

Покликали в світи

Від розпачу й печалі,

Тиранів, зайд, вошей,

Без злоби і розбою.

Де цінний той лише,

Хто прагне буть собою.

Хто з правдою – на ти,

Для кого честь – потреба.

Де вищий – люд простий

І на землі, й на небі.

Бо ця земля – свята,

Де рушники і ґанки.

Безсила тут орда,

Що приповзла на танках.  

Хай з мордою тхора

Біснує їхній фюрер,

Його скінчиться гра –

Впадуть імперські мури.

Бандитський той «Едем» –

Не гідний Батьківщини,

А хто на вас – з мечем,

Від нього і загине.

Не стане Соловків,

Концтаборів, кайданів,

І старших лже-братів…

А час загоїть рани.

Бо Русь – не від Москви,

Русь – тут, так зримо нині.

Слов’ян надія – ви,

І – слава Україні!

Міс нуль

Досконало мудра міс Нуль

Увійшла в моє життя.

Відтоді, коли

Я, мало не щодня, міняю окуляри,

Не знаходячи потрібної діоптрії,

Вона стверджує, що найкращий колір – білий;

І не потрібно відтінків,

Оскільки вони примножують спокуси.

Її голос – ледь чутний вночі,

А замість її плечей я ловлю порожнечу.

Коли сперечаюся з ким-небудь

До болю в потилиці,

Вона посипає мені голову попелом,

І веде в пустелю,

Де богом та людьми забутий дервіш

Став частиною пейзажу.

А навколо валяються трупи вовченят,

Які здохли від голоду.

* * *

Навіжена міс Нуль

Ходить на тоненьких шпильках,

Залишаючи сліди діркопробивача

На незайманому папірусі асфальту.

Але кому потрібно це нескінченне досьє,

На якому ні літери, ні ієрогліфа?

Доводиться констатувати зникнення тексту.

Нема чого інтерпретувати.

Гра значень знищилася

Під підборами міс Нуль.

Головне, немає адресата.

Лише мертве око дідуся-місяця,

І сідниці міс Нуль, які нічого не висловлюють.

* * *

Моя пані, міс Нуль,

Рудою лисицею ховається в осені.

Небо і пам'ять...

Точніше, неможливість пригадати, осягнути.

Важке відчуття немічності думки,

Вимушена дотичність

До царства помилкових ефектів.

Можливо, я той, хто схильний

До зайвої афектації.

А мою подругу звуть Зеро.

Істота без сутності.

Довгі ноги,

Що крокують у нікуди.

* * *

Ти – дівчина чи бабуся?

Безноса чи з носом?

А може, ти – це повітря?

Чому бавишся в хованки зі мною?

Ти – моє минуле чи справжнє?

Повсть – безтілесна плоть буття.

Твій повсть має душу,

А я її якраз втрачаю.

Я перетворююся на повсть.

Врятуй мене, міс Нуль, якщо можеш!

А втім, це я рятую тебе.

Я вмію з небуття викликати твій образ.

Авжеж, я вмію це – твій чаклун і зачарований.

Твій спосіб проти німоти.

Бо я говорю за обох.

А ти вмієш слухати –

Хіба цього мало?

Я – класик мінімалізму.

Люблю все, що за кромкою безголосся та смерті.

Але тіло – теж безголосе.

А тіло я люблю найбільше.

Бо це  тіло – ти.

Твоє тіло промовляє усіма своїми опуклостями,

Вигинами, таємничістю.

Твоє тіло красномовніше слів.

Я бранець твого тіла.

Я – Гулівер, водночас великий і малий.

Малий, бо тебе для мене багато.

Великий, бо тебе для мене мало.

Я ненаситний, повір.

Але є один засіб – твій голос.

Це – єдина музика, в якій я вловлюю зміст.

Мов Шахерезада, котра жива поки говорить,

Я живий, доки ти – в мені.

Я тобі подарую не квіти, а міріади вушок,

Як пелюстки уваги,

Невичерпної, доки я живий.

* * *

Полог забуття безпросвітніше ночі,

У ньому немає навіть зірок.

Він чорніший квадрата Кааби, –

Твій вічний опікун і тюремник.

Як самотній ти в цьому зіндані?!

Тільки зір твій, на жаль, марний.

Тільки губи забули про поцілунки;

Тільки зусилля слуху;

Тільки шкіра в пухирцях жалюгідних

І безмежна можливість дихати,

Як і завжди, при тобі.

Який ти багатий із тілом своїм,

Суперником ночі й холоду.

* * *

Міс Нуль, межа розуміння.

Струнка як одиниця,

Вона по той бік життя і смерті.

Вона – Харон, який спалив стігійський човен,

Вона – Орфей, котрий забув про Персефону,

Вона – «червона цегла», знак заборони,

Стежка, що обривається в прірву.

Я тисну на гальмо й повертаю назад,

Але і там бачу міс Нуль,

Завзяту, як вірш Пастернака.

* * *

Міс Нуль, чистий аркуш паперу,

Нова сторінка історії,

Де історій скільки завгодно,

А сторінки всі геть пікантні,

А папір – лише туалетний,

Однак і в ньому живуть Боги.

* * *

Міс Нуль, це артіль «Даремна праця».

Вона пише вірші,

Перекладає поеми англійських авторів,

Створила свій веб-сайт,

На який ніхто не ходить.

Нещодавно її вірші похвалив

Йосип Бродський, оживши саме для цього випадку.

Кажуть, він дудлив коньяк

І хапався за серце,

А вона хапалася за нього,

Немов за соломинку.

Та назавтра він зник і, здається, назавжди.

А наші кумисні патріоти воліють читати

Місіс Десять Тисяч,

Хоч легше прочитати Гомера, Гесіода й Овідія, разом узятих.

Там хоч заповниш прогалини пушкінської легковажності,

А у Місіс – нічого, крім пробілів.

Вони найсвітліший спогад від її тексту.

Це – єдиний казус,

Де читання – даремна праця.

А що стосується міс Нуль,

Її приємно торкатися.

* * *

Міс Нуль, моя подруга

Чи друг,

Точніше, милий андрогін,

Чия цілісність дорівнює її відсутності,

Тобто вічному круговороту

Нескінченного «Сьогодні».

А я – пан Ніщо,

Який існує раніше та після,

Але ніколи не в сьогоденні.

Я обіймаю все й проходжу через усе,

Немов стрижень та овал,

Причина валу й обвалу.

Я – знищувач генетичного коду,

Листа і Писання.

Я той, хто позаду, але не на задвірках.

Я – морська хвиля, що б'ється об скелю

І жує одне й те ж,

Стійкий мінерал буття,

Який не сточується тисячоліттями.

Я – Одне, котре б’ється об Дно.

Я – висота, та не та.

Суєта суєт і всіляка суєта.

* * *

Притулок втомленого раба – цегляного кольору.

Зовні він схожий на замок,

Точніше, завдяки мансарді, –

На маленький Париж

У занедбаному саду з яблунь і ліщини.

З басейном із країни чудес,

Де Аліса завжди або більше, або менше, ніж є,

Як і все, що її оточує.

Є у нас і заборонена територія,

Це – підвал, де є підземний хід до самого Багдада,

Лігва зміїного царя,

Полоненого нині Кучерявим техасцем,

Найкрутішим з усіх ковбоїв.

Що сказати ще про мою оазу?

Там часто чути дзвінкий нестримний регіт,

Це сміється мій скарб, моя Аліса.

Сміх і лазіння по деревах –

Її способи пізнання світу.

Вона безтурботно стрибає з гілки на гілку,

А я щоразу хвилююся,

Щоб її не впіймали ловці чужих снів

І гасителі чужої радості,

Ковбої з Беслана чи Техасу.

Моя обитель – далеко від обох столиць,

І взагалі, від столиць усього світу.

Тут дуже тихо, тут настільки тихо,

Що тиша перекидає в себе

І починаєш багато чого чути,

Чути та розуміти.

Тут я довго кручуся,

Не можу заснути.

Ось тоді й народжуються вірші,

Такі, як цей, судоми нічної свідомості,

Кардіограма, оформлена в текст.

* * *

Міс Нуль – роса,

Я – сльоза.

У чому різниця між нами?

У посланні цьому світу?

Можливо, вона – початок послання,

А я – її завершення?

Роса – це сльози без гіркоти,

Сльози – роса з бутона душі.

Вони обидві – не аматори денного світла

й сторонніх очей.

Вони обидві – з одного алмазного складу.

Шлях вгору та вниз – один і той же.

Волога – вона і є волога.

Вона – одна.

* * *

Коли астенік потрапляє до хтоніків –

Це помилка.

Це – ворожі погляди в спину,

Холодні, немов укол шилом,

Розтягнутий до нескінченності.

Не тільки вампірів вбивають ударом в серце,

Найчастіше так вбивають вампіри.

Висмокчуть усю кров, а потім ще й приб’ють.

Так, для певності, для посмертного гербарію.

Одному – незатишно,

Проте з ними – ще більше почуваєшся безхатьком.

І тільки міс Нуль мене розуміє,

Як розуміла б смерть.

Українською переклав Сергій Дзюба

Ауезхан Кодар - відомий поет, прозаїк, культуролог, публіцист, перекладач, академік Народної Академії Казахстану. Автор поетичних збірок казахською та російською мовами: «Крылатый узор» (1991), «Қанағат қағанаты» («Царство спокою») (1994), «Круги забвения» (1998), «Цветы руин» (2004, з паралельним текстом англійською мовою), «Оралу» («Повернення») (2006); герменевтичної книги «Абай (Ібрагім) Кунанбаєв» (1996); монографій: «Нариси з історії казахської літератури» (1999), «Степове знання: нариси з культурології» (2002); книги-компенідіуму «Зов бытия» (2006) та «Антології казахської поезії в перекладах Ауезхана Кодара» (2006). В 2011 році випустив книжки «Сповідь» Магжана Жумабаєва у власному перекладі та «Зустріч у піднебессі» до 20-ліття незалежності Казахстану. Поетичні збірки Ауезхана Кодара перекладені англійською і корейською мовами. За визначний внесок у державну програму «Культурна спадщина» нагороджений орденом «Парасат». Лауреат Міжнародної премії тюркського світу «Алаш» (2012) та Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (Україна, 2014). 

           
            Сергій Дзюба