|
|
|
Марія Гончаренко із циклу «СПОГЛЯДАННЯ» |
|
* * * жоден шлях прокладений на Землі не приведе до вас... дивлюся на птахів дивлюсь на хмари запам’ятовую шляхи Неба
* * * долини і горби пленер класичний дивлюсь уважно споглядаю незвичне і гігантське полотно твої злотисті фарби на цім листі у сонці плавляться за пару днів воно схолоне і брунастим стане і опадатиме під ноги... на мить зникають часові Пороги ти Саскію* підтримуєш рукою бокал підніс наповнений Любов’ю і ви щасливі дивитеся вдаль ще так віддалена уже близька Печаль
* восени на дніпрових пагорбах мимоволі згадався Рембрант Харменс ван Рейн, його "Автопортрет із Саскією" (Веселе товариство). 1635.
ХТО МИ
на Паперті Всесвітній стоїмо іще не жебраки але готові просить уклінно...
а чи то Ми чи то Держава яка є нині ніби-то у нас яка рабів інтронізує і творить свій іконостас...
на Паперті Всесвітній стоїмо невже забули хто Ми звідки і куди йдемо...
вересень 2011 р.
* * * устаю до схід сонця чекаю як почне світитися неба схил і зашаріється верхнє гілля ще безлистих дерев мого саду і стане проявлятися Сила Світу білого Світу ясного
* * * кроком що не завдає шкоди торкаючись землі звуком що має голос вітру який заледве голосніше тиші пройду цю дорогу вдивляючись у довершенність світу яку примудрилися закидати хмизом пристрастей породжених нерозумінням немудрі ми спливаємо за Горизонт і одного разу там нас просто не стане
наші гіркі сліди вивчатимуть нащадки і від того можливо стануть розумнішими і коли вони дійдуть до Горизонту сподіваюсь ТАМ стануть Світлом завдяки нам немудрим
* * * високі хмари скупчились край міста неначе каравели у порту дивлюсь дивуюся іду і непомітила що вже пливу русалкою змудрілою в краю де полином гірчать земля і небо
* * * суріпка зацвіла
в моєму серці це ніжне маєво злилось з печаллю світла і терпким став колір
цвіте суріпка тихо віє вітер
* * * навмання відкрила книгу читаю „і стара сосна проповідує мудрість, і дикий птах визойкує істину” слова зазвучали як формула дивовижна і мені необхідна уражена закрила книгу... і от вже вкотре гортаю сторінка за сторінкою перебігаю очима рядки та саме цих уже не знаходжу цих що зрозуміла запам’ятала може саме тому...
„і стара сосна проповідує мудрість, і дикий птах визойкує істину”...
так саме тому
* * * вже нашої ріки скелясті береги тонкою памороззю вкрито і довгі тіні наших вечорів все віддаляючись згортають широке полотно у сріблі вибілених днин і час од часу цей сувій зрина у хмарах місяцем уповні
* * * о гори і плато Італії на якорі правічному загартовані містралем і сірокко оброслі мушлями людських осель
увечері вогні водами розливаються затоплюють вас повільно і напівзануреними субмаринами гойдаєтеся у бризі тьмяного світла...
ледь чутним плюскотом хвиль заколисує тишу спів Челентано...
срібніє Сардинія... загадкових нураг плавуча фортеця...
яскравішає світло води стають собою... вже час
зараз я прокинуся у Києві в епоху Абсурду
березень 2012 р.
* * * ми так завжди йдемо твоє праве плече заступає моє
я не пам’ятаю наших розмов бо мовчимо всю цю повільну дорогу
але пам’ятаю світіння бань у ще молодому тремтливому листі
у тім шелестінні чути слова вголос не мовлені
так розмову ведуть серця
твоє схоже на голуба що туркоче а моє голубкою ухиляється
ми дві хвилі що наздоганяють одна одну річкою до океану
як дістанемось океану – станемо ти рифом його а я рибкою
пам’ять тишею снить… твоє праве плече заступає моє
* * * розвиднюється… цідиться повітря крізь сіру хмару полотна нікуди я не йду дивлюсь як вікна що ось темніли ясніти починають… і здається що Нове небо і Нова земля і Святе місто з’являються крізь цей туман й дванадцять брам* міських відчинено…
* «А дванадцять брам – то дванадцять перлин...» - Об’явлення Св. Івана Богослова. 21.21
* * * кажуть наша планета блакитна з космосу але тут ось зараз вона потопає у намулах брехні розчервоніла задихається у нашому негативі і янголи ризикуючи опромінюють її світлом своїм… рятують нашу планету усе ще блакитну з космосу кажуть
грудень 2010 р.
* * * життя – то сон прокинусь як умру й побачу ВСЕ а зараз бачу Сад явлено мені осінній клен доріс до поверху мого Тиміш на нього дивиться згори і за синичками ліниво стежить…
з малих фрагментів укладаю свою картину світу
щаслива я
* * * над купою засохлого вже хмизу петрів батіг синіє а трохи далі – деревію приборкана стихія… чорнобильник і кропива навколо утворили хащі а поміж них ще лобода чіпкі розрослі будяки чистець у божому вбранні… чи то привиділось мені… вдивляюся радію боже правий – у межах міста – дикі трави!..
Це Ти отой сіяч зухвалий!...
* * * чому печаль обертається тихою радістю а радість залишає сліди печалі чому їм дано тримати мене у своїй незбагненності і чому страху не вдалось полонити моє Я… замислена виписую душу фарбами і словами на цьому шляху світла і тіні ночі і дня
*
*
*
* * * я спалах світла що шукає форму думок і тверді всесвіту свого
* * * йде Вічність ходою день – ніч в ритмічності супокою день – ніч… ми з’являємось пилом у цій ході і на перехресті де є три шляхи* стаємо собою - по небесній стерні ідемо виростаючи у собі… день - ніч день-ніч…
*шляхи до трьох Царств – Небесного, Людського і Підземного.
* * * повертаюся в атмосферу Землі непроглядна темінь тепліє тане чую співи птахів шелестіння трави і сама рожевію – світання
Марія Гончаренко. Про себе
Народилася і живу в Києві. Архітектор. Член Національної Спілки архітекторів України.
Дом.: (044) 519 44 79, моб. тел.: 097 - 447 0 449. Поштова адреса: Київ-02166, аб.скр. № 137. Eл. адреса: marija.goncharenko@yandex.ua
жовтень, 2014
|
|