Не називай цей край Вітчизною ніколи

Єрусалим

Якщо не знаєш до пуття,

Що квітне і росте, вистукує, висвистує і тьохкає довкола,

Не садовив, не доглядав, не вболівав,

А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-

Не називай цей край  Вітчизною ніколи.

Якщо прадідівською піснею не просльозивсь,

Не в серце вклав історію, а залишив у школі

На суржик дар материнський  перевів,

За  блага на сусідську мову перейти готовий,-

Не називай цей край Вітчизною ніколи.

***

І пішов він розшукувать

Долі своєї початок,

Та забув, що треба робить це неспішно,

І стомивсь, і присів на узбіччі.

І тоді  хтось прошептав  парадоксальне:

«А що як пошукать кінець долі?»

Підвівся.

Став навшпиньки.

Бачить –

Котить хлопчик на нього

Втричі більшу за себе зорю.

***

Мене чарує Ваший опис раю і те,

 як Ви наміряєтесь там жити,

 і я цілковито схвалюю Ваший висновок,

що тим часом ми повинні брати все хороше,

що можемо, од цього світу.

З листа Бенджаміна Франкліна мадам Брійон.

 10 листопада 1779 року.

Нам вічно треба небом жить,

По шию будучи в планеті.

Микола Вінграновський

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.

Скасовую чужі, свої борги вертаю.

Наснилося – ключі од раю маю,

Та ті ключі щодалі заховаю...

...Які ж бо заміцні закови ці земні.

***

Педагогіка вчить

Змалку робити дітей атеїстами.

Мої рідні

Зроду-віку не чули про ту науку

І казали, що знайшли мене в капусті,

Що на горищі удень спить,

А вночі стереже наш сон домовик,

Що є такі білі тваринки ласки,

Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.

Що не слід засинати під місячним сяйвом...

Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,

А їхня наука, хоч і позаду,

Але не так уже й відстала від педагогіки.

***

На гору! На гору!

Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,

Де вітер і сніг розходилися в грищах,

Де зашпари, сльози і сміх.

З гори стрімголов. Наче посвист ракети.

Ледь мріє-іскриться лижня.

На цій я чи, може, на іншій планеті

В дикому захваті мчу навмання?!

«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –

Подумав – і сторч головою.

І замість кричать переможне «Ура!»

Розшукую лижі з журбою.

І знову на гору. Вдесяте й усоте,

Хоч віхола б’є навідліг.

Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.

Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...

Та нехіть і втому, і страх поборовши,

Готовий я падать вдесяте й усоте,

Щоб сину до мужності шлях був коротший,

Щоб ризику завше ішов він навпроти.

А рай, виходить,- поруч

Зізнаюсь: гадав я донедавна,

Що рай далеко. Десь там, на Небесах.

Здається, так задумував і Мікельанджело,

Коли у піднебессі Сикстинської капели

Творив  своє  «Вигнання з раю».

Та ось Рамбам[1] напоумив мене

Уважніше перечитать Книгу Буття.

І що ж виходить?

Адам, що з пороху земного створений,

Жив у саду, насадженому Господом на сході.

Оце і був той рай, з якого річка витікала

І розливалась на чотири боки.

Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,

Не була б проклята Земля.

  В поті чола не добували б ми хліб насущний.

Адам і Єва вигнані були з  раю.

Але  ж він так і лишився на Землі...

Відкриє у майбутнім, як запевня  Рамбам,

 Господь той легендарний рай-сад

Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,

 А й тим, хто праведно живе  на світі цьому.

Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,

Спів дивовижних птахів зроблять людину

Воістину щасливою...

І не дуже-то й багато для цього слід зробити:

Жить  повсякчас за приписом Господнім.

***

До правди,  до правди прагни...

Дварім (Повторення закону), 16:20

Пророк, що пророкує про мир,

коли справдиться слово пророче,-

буде пізнаний цей пророк,

 що його справді послав Господь

Книга пророка Єремії, 28:9

А краще б нам було не знать

Про чвари, що коїлись поміж дідами,

Про те, що хтось когось там обдурив,

До нитки обібрав  чи за межу священну виліз...

Ми, зрештою, як і вони, так звані вороги,

Вийшли на світ оцей безгрішними.

Навіщо ж каятися  привселюдно в тім,

Що просто не могли ми бачити й чинити?

Бо ж каяття – постійно оглядатися назад.

На поступ уперед – сили потрібні...

То ж чи не краще в злагоді та мирі

Свої  й чужі нам доглядать могили?

Хай квіти й дерева, посаджені отам,

Загоять давні чвари й рани.

Може, тоді Всевишній скаже нам:

«Отак живіть, щоб тішився Я вами!»

***

Уже б як належне

Годилось приймать літа

(Їх плин уповільнить

Іще ж не вдавалось нікому),

Якби не надходила північ густа,

Що серце, мов книгу, горта і горта,

І хочеш-не хочеш уголос чита,

І ставить не крапку, а кому.

***

«Кру-кру... Кру-кру...», –

Із високості лине вдосвіта.

«Крухйот», – подумалося на івриті,

А серце прокричало: «Журавлі!»

Невже тому, що так їх називаю змалку?

То чому ж «трясогузка»

Тепер миліш як «нахліелі»,

А «горобця» поволі витісняє «дрор»?

А, може, тому,

Що жур, принесений із України,

В івриті тільки лементом доходить?..

«Кру-кру...Кру-кру...», –

І я уже навшпиньки.

Іще одне «Кру-кру» –

За журавлями полечу.

Та доокіль – лиш тиша.

І тільки вітрик

Гойда соснову напівсонну віть.

***

Читаю Тичину серцем – не очима.

Крізь серце свищуть вітри його доби.

А він на вітрах тих прапором має

Такий же бо соняшний та голубий.

То як же червоним все те залилося?

Як замість зозуль трактори загули?

Як голод і мор проросли колоссям?

І як же трансфер зміг на дружбу народів зрости?..

Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,

Бо начебто з ним і я завинив.

І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає

Великих своїх і малих синів.

КАНІВЩИНА

Итак, опять увиделся я с вами,

Места немилые, хоть и родные,

Где мыслил я и чувствовал впервые –

И где теперь туманными очами,

При свете вечереющего дня,

Мой детский возраст смотрит на меня.

Ф. Тютчев

1

Міріади доріг на землі пролягло.

Вже у космос лаштуються діти.

А мене тільки й тягне, що в рідне село.

Кажуть – так починають старіти...

Боже ж, як тут змаліло все.

Навіть шлях до Дніпра скоротився.

Я прибульцем стою і тамую щем.

Щем гіркий, що під серце вмостився.

Моїх стоптаних, сколотих ніг

 Не знаходжу слідів по ярах, на горі,

 На ранковій росі конюшини.

Я за козами мчав безнадійно тоді,

А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

2

Na taką miłość nas skazali

Taką przebodli nas ojczyzną [2].

Zbigniew Herbert

Чому із звідусюд далеких

Ми добиваємось в забуті Богом села

І припадаємо грудьми до споришу,

До груші тулимось щокою?

Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,

Так болісно бракує частки,

Що зветься отроцтвом?

Невже і справді життєве коло

Має замкнутись там,

Де тільки починався?

Невже і справді

Цей світ безмежний тільки тому,

Що в кожного є клаптик свого неба

Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

***

Вирви досаду з того саду,

Що ти плекав і боронив.

У дальню путь візьми відраду,

Щоб золотавий помах нив,

Черешень квіт, гомін бджолиний

До тебе піснею прилинув.

Аби і в найщаслившім краї,

Коли, буває, розпач крає,

Ти юні пригадав літа,

Які життя вже не верта,

І серцем чистим помолився

За край отой, де ти зродився.

***

Умом Россию не понять,

Ее аршином общим не измерить.

У ней особенная стать –

В Россию можно только верить

Федор Тютчев

Пустынный свет на звездных берегах

И вереницы птиц твоих, Россия,

Затмит на миг в крови и жемчугах

Тупой башмак скуластого Батыя

Николай Рубцов «Видение на холме»

Отака-то в тебе місія, Росіє:

Проростати всюди, де тебе не сіють.

Не пускають в сіни,- ти ламаєш  стіни.

Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.

Немає загати там, де можна брати,

Бо ж за словом віщим сокира засвище…

Що тобі, Росіє, Європа і Штати,

Закохані в джинси, а не в царські шати…

Мабуть, це від того, що Батиїв слід

Скрутив тобі голову в азіатський схід.

Отак ти, Росіє, з століття в століття

Самозвану місію нав’язуєш світу.

Та він вже не вірить в нудну твою пісню,

Од якої, певно ж, і самій затісно.  

***

Не блудним сином їхав в Україну

Із того краю, що не чужий тепер мені.

До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,

До кладовищ, щоб до могил припасти...

...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,

Хоч начебто й не полишав я їх  ніколи,

Та ось зненацька серце одгукнулось болем:

«Ти опинився, друже, на межі:

Усе для тебе тут  таке ще рідне ,

Та ти для нього, мабуть,  вже чужий».

Ну. що на це я відповісти мушу?

Не в змозі поділити Богом дану душу,

Я вдовольнюсь засіяним у неї словом,

Бо ж не завжди взаємність є в любові.

***

Як мати молода вслухається у сон дитини,

Отак досвітня тиша оберігає сон Єрусалиму.

Ще зорі й місяць милуються ним із високості,

Іще роса цнотливо пестить віти сосон,

Ще птаство зогріває голопузиків у гніздах.

Іще на вулиці, як кажуть, не завізно...

Ні мовою,  ні сміхом неурочним

Не руш  цю тишу непорочну.

Оцей набуток  ночі Божий

Зробить твій день завжди погожим.

***

Не тичте нам межи очі свої червоні шмати.

Не прапори вони, прострелені в боях,

Що Перемозі прокладали шлях,

Просякнуті дощенту кровію солдата.

Як тихою сапою з поміччю прикрас

Так хочеться вам порізнити нас -

Поставить батька супроти сина,

Аби у вчора повернути нову Україну.

Тож замість материнських рушників

Повісьте шмати ці на любого вам ката.

Нащо уже Москва,

Звіддавна скроєна на всякі там дива,

Так схильна до неймовірних мітів та єлею,

Хай знехотя, а все ж поволі забува

 Цей колір світу ненависний,

Як забуваються слова

Фальшивої з істоти пісні.

І тільки комуністи,

 Заплутавшись у праведнім і грішнім

Та ні на йоту не розкаявшись,

З тавром довічним Каїна

Ще швендяють із ним побіля мавзолею.

Пра-прадідами інші заповідано нам кольори,

Що втілюють мозольно-хліборобську долю нашу,-

Пшениці стиглої і неба лазурового магічні кольори,

Що виведуть Вкраїну

 На мудрістю второвану дорогу щастя.

***

Пальці на струни кидай, кобзарю.

Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,

Щоб попід канівським небом безкраїм

Серце розкраяли думи-жалі.

Може, на спів той кроком розважним

Вийдуть з могили рука при руці,

Вийдуть задумані, вийдуть одважні

Знані й незнані наші співці.

Вийдуть, розглянуться доокола,

Струсять із себе порох століть

Та й запитають нев’янучим словом:

«Як там Вкраїна сьогодні стоїть?»

І порадіють, що волю здобуто,

Що з пут московських звільнилась нарешті.

І засумують, що розбрат-отрута

Все про минуле змовницьки шепче.

«Грай нам, кобзарю, про завтрашню днину!-

Крикне Тарас зі свого піднебесся.-

Грай про Соборну нашу Вкраїну,

Що в злагоді й мирі має воскреснуть!»

...Пальці на струни кидай, кобзарю,

Кидай без жалю, щоб дзвоном гули,

Щоб попід канівським небом безкраїм

Думи Тарасові й наші збулись.