Про Стешу – чорнооку козачку

Що, дітоньки, зібралися, коло мене повсідалися? Знову казочку послухати бажаєте? Ех, тепер я старий дід, а колись... Колись хвацьким хлопцем був – на боку шабля гостра, за поясом пістолі турецькі, сріблом-золотом прикрашені, а за спиною – мушкетик вправний. Довелося мені побувати у далеких землях – і турецьких, і французьких, і милувався я їх краєвидами дивними, тільки кращої за Україну-неньку не бачив. Безліч дівчат зустрічав, красунь і східних, і західних. Тільки кращих за наших, українських, немає. І не в тому річ, які в дівчини очі – зелені, чи блакитні, чи карі. Головне те, яка душа. Бо ж коли душа над золотом в’ється чи за коштовності продається, не людина це, а лялька холодна.

За ті роки, що Господь мені відпустив, дізнався я, які наші дівчата бувають. Ось про одну з них я вам і розповім.

В одному селі* козак жив. Жінка в нього померла, тільки й залишилося, що єдина чорноока донечка Стеша. Тож він із Коша Запорізького виписався і до рідної хати повернувся, щоб дитину сиротою в білий світ не пускати.

І така та дівка бідова росла – не приведи Господь! І хвильки з дівчатами не всидить, а вже щоб шити-вишивати – і-і-і! – де там! Усе вона із хлопцями у "цурки-палки", "піжмурки", "сліпого Івана" або "попихача" грається. І така спритна та завзята, що хлопці її отаманом обирали.

Підросла – то й з лука стріляти навчилася, та й прегарно: як поцілить в тростинку – навпіл розколе. Поведе чорними очицями і до батька: "Коли, татусю, ти мені з пістоля стріляти дозволиш?" А батько що? Козак, він козак і є. Спочатку посміювався у вуса. Аж одного разу побачив, як донька, граючи в "коромисло", дужого парубка на спину підняла. Відтоді почав її такій-сякій козацькій справі навчати. За стільки-то років Стеша не те що з пістолів – з мушкета муху у повітрі збивала. А вже шаблею таке виробляла!

З часом слава про дівчину-козака до самої Січі докотилася. Хто з молодиків зуби скалить, а старі люди так вирішили: "Кожен має захищати свою землю по силі, даній Господом".

Та що казати, часи тоді страшні були. Щороку татарва на наші землі наскакувала. Окремі загони хіба що не до Львова доходили. І все голомозі** взимку нападали. Чому? Аякже. Влітку на Вкраїну тільки відомими шляхами дістатися можна було, а їх козаки пильно охороняли – через переправи на ріках. А взимку замерзне не тільки Дніпро та його численні притоки, а й озера та болота, ну, то й для руху війська перешкод немає. Зазвичай, козаченьки багато застав мали, що про навалу татарську попереджали. Тільки ж вороги хитрі були! Цього року сюди, того – в інше місце, не здогадаєшся звідки й нагрянуть. Народ тільки молився та на своє щастя сподівався.

Стешине ж село попід лісом стояло, а лісу татарва – про це кожна дитина знає – боялася. Вони у степу, як ми у рідній хаті. Ото ж і обминали ліс татарські загони.

Однак якось, саме коли Стеші шістнадцять років виповнилося, напав на її село чамбул***. Як воно у татар буває – оточили голомозі село зусібіч, щоб ніхто не втік. Усе, що горить, почали підпалювати, а самі по хатах пішли, старих убивають, молодих полонять. Може, інше село б і погоріло та знелюділо, тільки не це. Бо де ж ви бачили, щоби козак без бою відступив, людей на поталу ворогові віддав?

Схопив Стешин батько шабельку гостру та й на татарву кинувся. Спочатку тих, що до його хати увірвалися, на локшину порубав, а тоді на вулицю кинувся. Та й Стеша не розгубилася. Схопила мушкетики, пістолі – та гайда, на дах залізла. Усі кулі розстріляла, аж бачить: на батька татари вп’ятьох наступають, вже й поранили всього. Вона – раз! – прямісінько з даху та на коника, що від вбитих татар залишився та біля хати стояв. А що шаблею вона навіть краще від батька володіла, то про це я вам вже казав.

Виручила батька, бідова дівка, але як з іншими впоратися? Татари ж на околиці села скупчилися, радяться. Ну, поки вони радилися, Стеша з батьком ось що надумали. До голоблі серпи прилаштували, взяли з двох боків, на коней всілися та по вулиці на вцілілих татар кинулися. А татари що? Вони коли ордою йдуть, то сміливі, а ось коли маленький загін опір отримає, то одразу ж відступить. Так воно цього разу і сталося.

Порозбігалися грабіжники, а Стеша з батьком їх не переслідували. Повернулися у село, а там люди вже пожежі погасили. Та й живі всі, здорові, лише декого попелом притрусило.

Відтоді почали селяни Стешу шанувати. А вона вже загорілася – відчула смак перемоги. От і пристала до козацького загону, який по Вкраїні за татарами ганявся. Спочатку козаки вагалися, чи брати дівку до товариства, але Стеша свого добилася: визнали її братчики.

Згодом вже своїм загоном керувала і такого жаху татарам заподіяла! Боялися вони її до нестями. Почують, що виїхала Стеша туди й туди, так наче вітром їх з тих шляхів поздуває. Скільки вони їй пасток робили – не злічити. А вона рибкою прослизне, вовчицею прошмигне, пташкою пролетить – і однак вирветься на волю. І знову з ворогом б’ється, народ український захищає.

А кого з полону визволить, окине своїми чорними очима і наказує: "Якщо ти слабий та немічний, йди ондечки цим шляхом, якраз до села потрапиш (до свого, значить, направляє), яке татари десятим шляхом обходять. Якщо ж сили маєш – бери зброю та до нас приєднуйся".

На честь бравої козачки вдячні люди назвали село Стешино-Черноглазівка. Може, комусь із молодиків вона до серця припала, а, може, мати якась, за визволення дитини рідної вдячна, так казати почала – ніхто не запам’ятав.

Як її доля склалася? Ох, не знаю, не знаю. Переповідали, що загинула Стеша від кулі татарської. Та я не вірю. Не гинуть герої. У пам’яті народній живуть їхні душі. І не загинуть вони, доки живе народ український.

Що примовкли, голуб’ята? Втомилися дідові теревені слухати? Ні? Та однак на сьогодні годі. Завтра приходьте.

_______________________________________________

* В одному селі – назва села не збереглася. Є тільки відомості про те, що вдячні земляки назвали село, де Стеша народилася, Стешино-Черноглазівка. Було воно розташоване у Павлоградському повіті Стешино-Чорноглазівської волості (нині – Павлоградський район Дніпропетровської області). На жаль, зараз такого села не існує.

**Голомозі – так козаки називали татар, бо ті, за звичаєм, голили голови.

*** Чамбул – невеличкий загін. При нападі військо поділяється на головну частину – кош і флангові, що називаються крилами. Пройшовши кілометрів із 300 від кордону, військо починає відступати назад. Кош відступає в тому ж порядку, а флангові частини розділяються на невеличкі загони – чамбули. Ці загони і починають грабіж.