Я видихнув душу у слово

vunnuk_nspu@ukr.net

* * *

Я видихнув душу у слово,

на волю її відпустив.

– Ось тобі рима – підкова

і вільному воля, прости.

А потім зустрів випадково

уже в столітті новім.

– Ну, як тобі, душе, у слові?

– Самотньо… як в тілі твоїм.

* * *

Пізня осінь пахне димом,

і темніють береги,

і метається над ними

чайки сивої «ки-ги».

А вогонь вечірні тіні

в нетерпінні хилита,

 відбиваючись у плині,

ніби крона золота.

Догорить – я ще підкину

та наллю собі чарчину,

пригадаю всю рідню.

Душу спробую зігріти

в іншім часі, в іншім літі,

біля іншого вогню.

Там, за днями, за водою,

ще зелені береги,

постать матері живої,

голос друга дорогий,

стіл широкий біля хати

і веселі батько й мати,

і наповнені чарки, –

тільки чарки не підняти

і нічого вже не взяти

з того столу, з того свята

на тім березі ріки...

Туманіють рідні лиця,

І метається, як птиця,

і ячить душа моя,

і багряне зносить листя

безпритульна течія.

* * *

Наш час очей не роззуває, –

Якщо не перший – значить, зайвий.

Але не бійся бути третім

без позолоти і без лаку –

услід за ними йде безсмертя,

а в нього нюх, як у собаки.

* * *

Промерехтіли дні роями,

і ліс, як пам’ять, порідів,

і берег з тінню на воді

чорніє кинутим роялем.

Заплакав шиби листопад,

давно позаду літо бабине,

яке зігріло і побавило

і до весни приспало сад.

Поет із Музою говорить,

але без слів, уже без слів,

уже на мові осокора,

з яким учора говорив.

Про те, що холодно ночами,

що повертає на сльоту,

а після золота мовчання

впадаєш в чорну німоту.

Батько

Батько в дверях стоїть

в рамі, як на світлині.

Нижня губа тремтить

і під очима тіні.

Стрибає дворняга поряд.

Щоб я не читав думок,

батько одводить погляд

і дивиться на садок.

І я помічаю скрушно,

як вигоріла трава,

де хлопчика підзива

до себе мізинцем груша.

Садок у черві... бур’ян...

– Іди... Озивайся зрідка...

І я зачиняю хвіртку,

дивлюся через паркан,

що тінь мою ділить навпіл.

Запилені, як сліпі

у листі синіють сливи...

Господи, зовсім сивий

батько в дверях стоїть

так, ніби хоче раму

у різні боки руками

розсунути хоч на мить.

Не піддається рама –

і за плечима простір,

в якому сім’я і гості,

і стіл накриває мама,

і він у святковім одязі

уже дістає з колодязя

авоську з пляшками пива.

Цвіте на подвір’ї слива,

розлітається, мерехтить...

Батько в дверях стоїть

і є у запасі мить

повернутися, знов обняти,

сказати втішливо: – Тату…

Торкнутись його сивин,

та це вже не для мужчин…

Хвіртка не прорипить.

Батько в дверях стоїть,

в рамі, як на світлині,

як і тоді... Так само...

Тільки чорніє рама

* * *

Час надійшов мовчати...

Тут мої батько, мати...

Ромашки і деревій –

ними цвітуть могили,

що душу мою відпустили:

– Іди до живих, живий...

Сяду на сірий камінь,

до квітів торкнусь руками,

а серце щемить, щемить...

Якби ви побачили, мамо,

який деревій над вами

в ранковій росі стоїть!

Що вам сказати маю?

Рідні мої, не знаю,

тут біля самого краю,

краю чого? – не знаю...

Що це кінець? Початок?

Час надійшов мовчати.

Час надійшов у камені

побачити риси мамині,

взявши в долоню глину,

почути глиняне: сину.

Боже, як у вікні

світиться хрест мені,

ніби додому вертаю,

як і тоді, давно,

а в хаті дверей немає,

лиш непогасне вікно,

і в ньому батьки безсонні.

І я перед цим хрестом,

неначе у шибу, чолом

уткнусь у свої долоні,

і все, що було давно,

побачу, як у вікно...

Час надійшов мовчати.

Стали ви степом, тату,

стали ви степом, мамо,

і ваше вікно без рами.

І світить мені ночами

ваш непогасний хрест.

***

Остання зграя журавлина

У простір врізалася клином –

І зараз обрій розчахнеться,

В пітьмі багаття спалахне,

Освітить друзів і мене,

Над плином вудлище нагнеться,

По ньому скотиться роса,

І Вінграновський усміхнеться

В грузинськім кепі і трусах

З високим келихом вина

Біля носатого човна.

Постануть рідні із пітьми,

Почую батька за дверми,

Побачу матір біля ґанку…

Оглянься, душе, і візьми,

Хоч щось візьми

На вічну згадку.

* * *

Дрібен дощик на осінній сад,

світиться стоокий виноград,

багряніє крона поріділа,

в яблука заплакана щока,

і на світ дивитися несила

з висоти осіннього листка.

А якщо й піднімешся орлом,

все одно відчуєш в сьомім небі,

що та ж сама решка під крилом

і на тій же відстані від тебе.

І нічого вже не наверстати,

скоро пережите на віку,

пережите ніби нашвидку,

стиснеться до риски між «ку-ку»,

гляне, як у люстро, перша дата...

Дрібен дощик на осінній сад,

світиться стоокий виноград,

навертає випити за свято,

за його заплакану щоку,

за хвилину щастя на віку,

випити за пройдену дорогу

і за тих, яких не повернуть...

Не хвилюйся, дійдем до порога,

більше того, нас ще й підвезуть.

* * *

Усе, як і повинно...

Оголюються крони,

і глибоко у сіно

ховає скрипку коник.

То протяги обійстям,

то вихор над порогом

запалахкоче листям,

кільцюючи дорогу.

Ще знайдуться в Покрови

погожі дні в запасі,

та що не дієслово –

то у минулім часі.

І хоч надія тліє,

тепла уже немає.

Як сумно вечоріє...

Як холодно світає...

* * *

Згадаю маму біля двору,

її напучення і страх,

і як сльоза далекозора

тремтіла в мами на очах.

Усе збулось, як знала мама,

точніше, мамина душа,

адже на світі все те ж саме

і при вождях, і – торгашах.

Така ж надія на посіви,

те ж саме мило в букварі,

і над усім – чекання дива

аж до вечірньої зорі.