Маріонетки

Я вийшла на вулицю, розгублено потираючи руки вище ліктів. Але не від холоду, скоріше від страху перед невідомим. На вулиці була неймовірна спека, як зазвичай буває на початку серпня. Сьогодні минув  рік як мій син потрапив у лікарню. Йому одна за одною відмовили нирки. Ні, я вже давно не плачу і навіть стомилася від борсання у купі проблем, із яких ніяк не вибратись. Немов у сипучих пісках – чим більше пручаєшся, тим швидше засмоктує. Микиті сім років, і я тягну його самотужки. Чоловік покинув сім’ю, як тільки дізнався, що відтепер доведеться працювати днями і ночами, щоб заробити гроші на операцію з пересадки нирки. Але я на нього не злюся, не кожен може присвятите себе спасінню чужого життя, нехай і рідного.

- Софіє! Софіє! – покликав тонкий жіночий голос. Я разом із кількома перехожими озирнулась, щоб поглянути, кому ж дали таке шляхетне ім’я.

З кущів із поважним виглядом вискочила кишенькова шавка з противною мордою. Вона мала дивно вирячені очі, ніби побачила щось жахливе або неодноразово отримувала під зад, поки не потрапила до більш турботливих господарів. У собачки на шиї висіло щось схоже на ошийник, швидше розпізнавальний знак, не приведи, Господь, загубиться! На тонкому ланцюжку камінцями Сваровськими було викладено літери, які утворювали її прізвисько «Софія». Так і кортіло додати «Андріївна». Занадто вже офіційно до неї зверталась власниця.

От так і живемо, у когось не вистачає грошей на ліки від кашлю, а хтось по кілька разів на день цілує дупу улюбленого песика. Глибоко вдихнув, я нагадала куди йшла та заквапилась до подруги на каву. Біля Микитки мене підміняла мама, та і дорослий він вже, може і без мене залишитись на кілька годин.

Дорогою до будинку подруги, я розмірковувала чи розповісти їй про своє несподіване щастя. З ким же ще поділитись, як не з нею? Подзвонивши у двері, вирішила, що неодмінно повідомлю їй новину. За декілька секунд клацнув замок і на порозі з’явилась худенька дівчинка.

- Добридень! – привіталась вона з ледачим виглядом, даючи мені ввійти до квартири. – Мамо, тітка Ліза прийшла.

- Привіт! – визирнула з кімнати подруга. – Проходь на кухню, я зараз каву заварю чи може чогось міцніше?

- Ну що ти! Мені ще до сина їхати! – відмовилась я.

Вмостившись на м’якому кухонному диванчику, я знову завагалась, чи варто відкривати подрузі свої таємниці. Але ж так хотілось хоч комусь розповісти!

-  Як справи? – запитала вона, розливаючи по горнятам гарячий напій.

- Добре.

- Та невже?!

- Сідай, зараз усе розповім, - прошепотіла я, ніби боялась, що нас може хтось підслуховувати.

- Так що за новини? Микитці покращало?

- Поки що ні, але невдовзі все налагодиться. Ми нарешті зібрали гроші на операцію та знайшли донора.

- Ну, подруго, вітаю! Це точно потрібно відсвяткувати.

- Потрібно, але не сьогодні. Мені завтра потрібно гроші з банку до лікарні відвезти.

- Так це ж, яка велика сума?!

- Велика.

- Може тобі допомогти?

- Ні. Краще я сама. Стільки часу їх збирали, я вже надію втратила. Не хочу більше нікого посвячувати у свої плани.

- Отож, - подруга замислившись закусила губу. – Ти от що, їдь тоді одна. Але гроші у сумці не вези. Надто помітно буде, якщо ти з банку з дорожньою валізою вийдеш. Краще у пакет їх поклади, так ніхто не здогадається.

- Авжеж! А я якось про це не подумала. Хто ж вирішить, що я у пакеті гроші везу?

- От і добре! А шлях свій ти вже обміркувала? Час такий, що через дві гривні голову проломити можуть, не те, що за таку кількість.

- Центром не піду, якось страшно. Велике скупчення людей, а у разі чого ніхто не допоможе. Краще вже через двір, - промимрила я.

- Чому ж таксі не скористатись?

- Дорого. Грошей зовсім нема. Краще Микиті щось куплю.

- Також правда, - погодилась подруга.

- Добре, я побіжу. Він, мабуть, дочекатись мене не може. Принесу йому гарну звістку. Він так довго чекає, коли його нарешті відключать від апарату гемодіалізу, і він зможе бігати у дворі разом із однолітками.

Вночі я не спала. Все крутилась з боку на бік. Нервовий клубок тиснув у грудях та ніяк не давав розслабитись. Зранку нестерпно боліла голова. Я закинула у себе кілька знеболюючих пігулок разом із заспокійливим. Але тремтіння рук так і не вдалося вгамувати. Надто великі гроші. Надто велика відповідальність. Та що це я, справді?! Ніхто ж не знає, що я сьогодні забиратиму з банку гроші! Хіба що тільки хтось із персоналу слідкувати буде? Всіляке буває. Адже готівку я ще учора замовила.

Швидко зібравшись, відкинувши тривожні думки геть, сунула в сумку великий щільний пакет та поквапилась у банк, щоб встигнути до відкриття. Чим менше свідків, тим краще.

Руки зрадливо тремтіли, коли я одну за одною клала пачки до пакету. Я ще ніколи в житті не бачила такої суми. Вийшла з будівлі вкрившись рясним потом. Пакет міцно стискала в руці, як останню надію бодай на якесь майбутнє. Несла його не за ручки, а схопившись нижче, щоб навіть комаха не могла у нього зазирнути. Як і планувала, пішла через двір, постійно озираючись. Навколо було дивно тихо, навіть дворові коти з псами ніби вимерли. Пульс калатав у вухах, а нігті все сильніше впивались у долоню, хоч трохи приводячи мене до тями.

Несподівано з-за кута вистрибнув якийсь чоловік, я навіть не встигла розгледіти його обличчя, тільки світлі, немов вицвілі, величезні очі. Він наскочив на мене, поваливши з ніг. Від шоку я не видала ні звуку. Мною оволодів егоїстичний тваринний жах за своє життя та життя мого сина. Чоловік вхопив пакет та почав виривати з моїх рук. Я так міцно у нього вчепилась, що здавалось, той от-от відірве його разом із частиною мене. Аж раптом пакет піддався роздершись довкола. Чоловік зник, а я так і сиділа на асфальті, притискаючи до грудей шматок целофану, що залишився у долоні.

У лікарню я не поїхала. Змахнувши сльози з обличчя, понеслася до міліції.  А там як завжди. Допит затягнувся на цілий день, наче я була злодієм, а не потерпілою. Постійно розпитували, хто знав про гроші та ще задавали купу непотрібних питань. Фоторобот скласти також не вдалось. Хіба ж можна знайти людину за одним тільки описом очей?

Увесь тиждень я ні з ким не спілкувалась, ніяк не могла отямитись. Не було сили дивитись синові в очі, знаючи, що це я його підвела. Тільки плакала ночами у подушку, ніби це могло чимось зарадити.

Як зазвичай кваплячись зранку перед роботою до лікарні, зустріла знайому, якій кортіло перекинутись зі мною хоч би кількома слівцями.  Завжди почуваєш себе краще, коли напевне знаєш, що у співрозмовника справи йдуть гірше, ніж у тебе.

- О, Лізко, привіт! Ти як?

- Та нічого, - знизала я плечима.

- Як Микитка-то?

- Без змін. Якщо гроші не знайдуться, надії нема, -  сказала я, давно змірившись з неминучим.

- А ти про Маринку чула-то?

- А що з нею? Бачились на минулих вихідних…

- Так чоловік її покинув!

- Як покинув?

- А, от так! Він же в неї постійно гроші на ігрові автомати спускав. Заліз у борги, як він їй сказав. Йому погрожували, якщо гроші за тиждень не поверне, інвалідом залишиться. От вона і бігала по знайомим намагалась позичити, щоб за благовірного віддати. Навіть у мене просила, але ніхто так їй грошей і не дав. Потім вона якось борг у один день повернула. А він узяв і пішов від неї.

- Не може бути! – у мене від хвилювання пересохло у роті. В очах потемніло, та я ледве втрималась за руку знайомої. А я ж у міліції про подругу навіть не згадала. Вирішила не створювати їй зайві проблеми через свою балакучість. Та і товаришуємо ми з нею з дитинства.

- Лізо, з тобою все добре? – долинули до моїх вух, як крізь беруші, слова жінки.

- Так, звичайно. Все добре. Побіжу я вже.

А пішла я прямо до подруги, дорогою обмірковуючи те, що жінки, хоч і надають велике значення дружбі, швидко про неї забувають, коли справа стосується особистої вигоди. Я настирливо дзвонила у двері, аж поки вони не відчинились.

- Я вже думала, що не пустиш,  - прошепотіла я надірваним голосом.

- Таки прийшла? – відповіла подруга дихнув на мене перегаром. – Ну, проходь.

- Марино, як ти могла?

- Пробач, пробач мені!  - заголосила вона, кинувшись мені у ноги, але виглядало це як давно відпрацьована сцена. – Не знаю, що на мене найшло. Він же батько моєї дитини! Я не могла, розумієш, не могла не допомогти йому!

- Виходить, у мене не дитина?

- Дитина, звичайно, дитина! Знаєш, ти нічого не доведеш, - раптом змінилась на обличчі подруга. – А він, він кинув мене. Забрав гроші, котрі повинен був повернути та пішов до жінки вдвічі старшої за мене!

- Мабуть, деколи досвідченість більш цінна, ніж молодість, - я гірко посміхнулась, вириваючи свої ноги з її ціпких рук.

- Так ти не заявиш на мене? Не заявиш?

- Ти вже за свою дурість розрахувалась. Та і як ти сказала, хто мені повірить? Моє слово проти твого.

Я пішла, більше наші шляхи не перетинались. Чи пробачила я її?  Хіба ж таке пробачають? Микитка помер через півроку. Чоловік до Маринки так і не повернувся. Кожна з нас заплатила свою ціну за довірливість, побувавши у руках один одного лише маріонеткою.