Цикл «Туди, де сльози Фаетона…»

(з книги «Колись я напишу останнього вірша»)

ПОЦІЛУНКИ

(триптих)

 I

Поцілунки-світанки

поспішають по Твоєму

обличчю,

не орієнтуючись

за сонцем,

хоч і нагадують

своєю лагідною

невловимістю

маленьких сонячних

зайчиків.

Незбагненно прозорі,

вони прагнуть

охопити Тебе

всю;

та, захлинаючись

від ніжності,

ведуть теплий,

кумедний танок

у Твоїх цілющих

долонях, –

Не осягнути неосяжне!

 II

Поцілунок-надія

пахне часом,

Твоїми косами

і розпеченими устами.

Він болить сьомим небом

і смарагдами Твоїх

думок.

Тамуючи шаленство,

пошепки

опускається на коліна

перед фортецею Твого

Некохання (?)

І заздрить Галактиці:

її світила

засинають карликами,

пізнавши вічність

Суперзірок…

 III

Поцілунки-поети –

найбільші утопісти:

кожен вважає себе
головним і справжнім –

для Тебе.

Але їх римам,

ритмам

і фарбам

не віддзеркалити

Твоїх очей.

Та коли на краєчку

Твоєї посмішки

з’являється Бог, –

Поцілунки-поети,

які вірять в Бога,

палко, до нестями

творять Гармонію.

… Так

народжується

таємниця

Життя.

* * *

На сріблястій долоні вічності

маленька дівчинка

розчісує коси           

місячним гребінцем

і в примхливому люстерку

не бачить свого обличчя:

Там її погляд

і зморшки

незнайомої

Жінки.

    * * *

Місто, яке марило небом

і божеволіло від його

вроди,

тепер працює інквізитором,

старанно стираючи блакить

отруєними поцілунками.

Небо, яке навіть в обіймах

у міста

не клялось йому в любові,

бо кохало одне лише сонце,

згасає, болісно намагаючись

приховати

сльози вірності.

       * * *

Я люблю день,

коли до мене

прийшов Чюрльоніс

і простягнув

сльозу Фаетона,

настояну на мелодіях

зірок.

І я, що звик

висмоктувати

час з пальця,

захворів

на Всесвіт.

ДРУЖИНІ

Навіть буркотлива електробритва

з її постійними скаргами

на життя

не стомлює мене так,

як впевнений спокій дзеркала –

воно занадто об’єктивне!

Та, наперекір вадам

земного реалізму,

я святкую витонченість

Твоїх рук,

які вміють малювати мене

іншим.

* * *

Одного разу двічі

я ввійшов у одну й ту ж річку,

щоб назавжди розчинитись в її тілі.

І тоді, пронизаний Космосом,

на крихітній рубіновій планеті

побачив своє дитинство –

Чорнявого хлопчика,

який міцно притискав до грудей

мої мрії.

«Я повернувся! Прийми мене!» –

хотіли кричати губи,

та лише безбарвно поворухнулись

і по-зрадницькому заклякли.

«У тебе пожмакана посмішка

і нестерпно дорослі

очі.

Наші планети

думають про різні орбіти,

я не хочу бути з тобою!» –

дзвінко озвалось дитинство,

сіло до мене спиною,

і я втратив річку,

у яку ввійшов двічі…

… Залишились звичайні

підтоптані

сновидіння.

Та дуже рідко

мене будять привіти

з рубінової планети.

* * *

Небо прийшло до сосен.

Замріяне – до закоханих:

благословити.

Люди схопили небо

і вичовгали його мрії.

А потім – гамак зробили.

І розп’яли – між сосен.

* * *

У моєму ранковому голосі –

нічне тепло Твоїх

ніг

і тихе бажання:

народитись манюсінькою

комахою,

щоб потім цілісінький

день

пізнавати

їх

зворушливу

цнотливість.

* * *
На грішному балу

я – немовля,

сповите ароматом

твого тіла.

О ні, не випростовуюсь,

лише

дай слухати п’янкі акорди

ніг.

* * *  

Беру найпрекраснішу ноту –

тишу, яку не можна вивчити

напам’ять,

і не співпадаю у часі

з білизною Твого тіла,

що вміє цінувати

чистоту такої музики,

заглиблюючись у неї

на цілі століття –

ніби душа.

Тоді я теж намагаюсь

залишити на пам'ять

цій кімнаті

своє пап’є-маше,

аби пізнати Тебе

іншу.

Тільки ми не можемо

бути тишею –   

разом:

вимикаю єдине,

що мене тепер не поєднує

з сутінками, –

світло,

і біля відчиненого вікна

чекаю на Твоє

повернення.

* * *

Лезо покликало Смугастого

і хвацько штрикнуло

його в живіт.

«Ти бий в тім’я!» –

попросив Смугастий

крізь пронизливий

хрускіт кісток.

Та Лезо вже різало

по живому

гладкою, блискучою

посмішкою.

І тоді Смугастий

попросив Душу:

«Зглянься, бо

збожеволіємо разом!».

Душа хотіла ще трохи

надії –

їй подобалось тіло

Смугастого.

Та коли заходилося Лезо

виймати його красиве

серце, –

Душа дала улюбленцю

спокій,

отримавши притулок

у світла.

Звідти вона дивилась,

як серце

стікало солодким

кривавим соком

на губи чоловіка

і жінки,

які ласували ним

одночасно:

з різних кінців –

назустріч

поцілунку.

Серцем

Смугастого

Кавуна…

* * *

Заплакана красуня:

вії

намистинками сліз

прихилили

веселку.

ЕРОТИЧНА БУВАЛЬЩИНА

Вона прочинила кватирку

і лягла до мене в ліжко.

«Це ти, моя думко?!» –

люб’язно стрепенувся я,

хоч саме роздивлявся

першого півня.

«Це – казна-що і збоку

бантик! –

голосно застогнала моя гостя

в розтривожених обіймах. –

Роздягни мене, милий!».

«Як?!» – збентежився я.

«Так, як колись одягав», –

благально мовила вона

і поцілувала мене в ніс.

«Тебе не влаштовує

мій одяг?» –

дипломатично запитав я

і обережно почухав носа:

а раптом це мені сниться?!

«Твої сукні, панчохи

і навіть нічні сорочки

спотворюють білизну мого тіла,

а найдорожчі, найвишуканіші

черевики

стомлюють мої ноги.

Милий, поверни мені наготу!».

«Хіба принцеса – пустотливе

дівча,

щоб забути про високий етикет

нашого ритму?

Ці оздоби гамують дикунство

і ведуть музику слів…».

«А я хочу стати дикункою –

нестримною нагою дикункою.

Пощади мене!!!».

То був бунт у ліжку.

Я заплющив очі

й поліз під ковдру

за першим півнем.

Та мій спокій

заплутався в її дивному

голосі

і відступив.

Розпущена і розпашіла,

вона доторкнулась

до моїх скронь,

і я вже не міг

кликати іншу…

… Вранці обережно,

щоб не злякати мою

юну даму,

я встав із ліжка,

навшпиньках підійшов

до столу,

ще раз подивився

на притихлу,

звабливу думку

і записав її

на папері

верлібром…

БАЛАДА ПРО КВІТКУ

Я прагнув пітьми,

пустки,

пустелі. 

І був знайомим звіром

із відчаю і втоми.

І лежав під трьома ковдрами

скоцюбленим, сполоханим

створінням.

І це не було парадоксом –

я замерзав.

І божеволів, мов сто

поетів, 

і не міг спромогтись

вичавити бодай думку.

І кликав на поміч Ісуса.

І стискав у пригорщі

кволе серце.

Ти злякалась.

І прокинулася великою

Полум’яною Квіткою,

щоб прийти до мене

і розчинитись пелюстками.

Хотів тепла,

краси,

снів, що збудуться.

І це не було парадоксом –

ми засинали…

ВІЗИТ

Смуток претендував на благородство.

Він прийшов, як гість,

залишивши кепкування

біля дверей –  

замість черевиків.

І говорив красно –

майже

за Євангелієм,  

пам’ятаючи про мою віру.

І я, який не любив пити зі Смутку,

потягнувся до пляшки,

наче спокусився

на бочку

чорної ікри.

А Смуток був невблаганним

і лагідним,

мов доброзичливий кат

на ешафоті.

І я подумав про ту, яку не можна

кликати, –  

про худорляву красуню

з розпущеними

косами:

я подумав про смерть.

І Смуток теж мав про неї

високу думку,

а я був по вінця

повен Смутку.

Обпікався гіркотою і жартував

з панночкою С.,

і говорив, що кохаю іншу,

а вона вмирала

з ревнощів,

пропонуючи королівські

милості.

А Смуток нашіптував:

«Стань її фаворитом».

Я уявив, як тіло

відпускає душу на волю

і зависає пожмаканим

одягом

у прямокутнику

самотності,

і відсахнувся,

потривоживши

Бога.

І відчув Твої кроки

в сирені ліфта.

А потім були три слова,

які не сподобались

Смутку,

і він чемно пішов геть:

все-таки Смуток

претендував на благородство

і збирався взяти

реванш.