Хорхе Луїс БОРХЕС

ДІМ АСТЕРІОНА

Хорхе Луїс БОРХЕС (Аргентина, 1899-1986)

                                                                                  З іспанської переклала Маргарита Жердинівська

                                                    І цариця народила сина, якому дала імя Астеріон.

                                                                                 Аполодор: Бібліотека, ІІІ, 1.

     Я знаю, мене звинувачують у гордині та в мізантропії, а може, і у безумстві. Ці звинувачення сміховинні, і я рано чи пізно покараю тих, хто їх розповсюджує. Це правда, що я не вихожу з дому, але правда й те, що мій дім має безліч дверей, відчинених удень і вночі для людей і для звірів. Нехай заходить хто хоче. Він не знайде тут жіночих розкошів, ані пишноти палаців, тале знайде спокій та усамітнення.  До того ж, він побачить дім, якого більше немає на всій землі. (Брешуть ті,  хто стверджує, ніби в Єгипті є щось подібне). Навіть мої огудники допускають, що в моєму домі немає меблів. Інша сміховинна думка полягає в тому, що я, Астеріон, полонений. Можу повторити: всі двері в мене відчинені, на них немає жодного замкá.

     Було, що якось на смерканні, я вийшов на вулицю, але скоро повернувся, бо мене жахали обличчя простолюду, безбарвні та плескаті, схожі на долоні. Сонце вже зайшло, та раптом я почув безпомічне квиління дитини і несамовиті крики юрби. Я зрозумів, що мене впізнали. Люди молилися, тікали, падали навколішки; були й такі, що видерлися аж на верхівку храму, інші збирали каміння. Хтось, пам‘ятаю, кинувся в море. Недарма моя мати була царицею; мене неможливо змішати з натовпом, хоч би моя скромність того й хотіла.

     Річ у тім, що я унікальний. Мене не цікавить, щó одна людина може передати іншій через письмо; як філософ я думаю, що мистецтво письма некомунікабельне. Прикрі й пусті дрібниці не приваблюють мою душу, створену для чогось великого; ніколи я не міг відрізнити одну літеру від іншої. Якесь благородне нетерпіння не дозволяло мені навчитися читати. Іноді я за тим жалкую, бо ночі та дні тут дуже довгі.

     Звичайно ж, розваг мені не бракує. Наче баран, який готується до нападу, я бігаю камяними ґалереями, доки не падаю майже непритомним на підлогу. Я ховаюсь десь у затінку біля озера або за поворотом коридору і вдаю, наче мене шукають. Є тут плескаті дахи, з яких я стрибаю вниз та іноді розбиваюся до крові. Будь-коли я можу гратися, вдаючи, ніби сплю, закриваю очі та дихаю спокійно. (Іноді я дійсно засинаю, а буває, що день змінюється ніччю, коли я розплющую очі). Та найулюбленіша моя розвага – коли я уявляю собі зустріч з іншим Астеріоном. Він начебто приходить до мене в гості, і я показую йому дім. Я звертаюся до нього шанобливо і кажу: « А тепер вертаймося до попереднього перехрестя» або: « Я ж казав, що канал тобі сподобається» або: « Ось побачиш, як склеп роздвоїться». Іноді я помиляюся, і ми вдвох дуже сміємося.

     Я не тільки вигадав ці забави, я багато розмірковую про свій дім. Тут усього дуже багато. Немає якогось одного озера, одного двору, одного водопою, одного корита, їх дуже багато: корит, водопоїв, дворів, озер – їх безкінечна кількість. Мій дім – це, власне, Всесвіт. Та все ж таки мене втомили ці двори, озера, камяні галереї, вкриті пилом, і я вийшов на вулицю, побачив храм і море. Що воно таке, я не зрозумів, але вночі мені приснилося, що храмів і морів також безліч, але є у світі дві речі, які є унікальними: вгорі - загадкове сонце, а внизу – Астеріон. Може це я створив зірки  і сонце, та вже цього не памятаю.

     Раз у девять років до мене в дім заходять девять людей, щоб я звільнив їх від усіх нещасть. Я чую їхні кроки або голоси в глибині галереї і весело вибігаю до них. Церемонія триває кілька хвилин. Один за одним вони падають, а в мене навіть крові на руках немає. Вони залишаються там, де впали, і їхні тіла допомагають відрізнити одну галерею від іншої. Я не знаю, хто вони, але один із них в годину смерті провістив, що колись прийде і мій визволитель. Відтоді я не так відчуваю свою самотність, бо знаю, що десь живе мій рятівник, і кінець кінцем він постане понад пилюкою камяних галерей. Хай би він повів мене туди, де менше дверей та коридорів. Яким буде мій визволитель? – запитую я себе. Хто він буде: бик чи людина? Може, він буде биком з обличчям людини або як я – чоловіком з обличчям бика?

     Ранкове сонце відбивалося на бронзі меча. Там уже не було жодного сліду крові. – Чи ти повіриш, Аріадно? – сказав Тезей.  – Мінотавр зовсім не захищався.