Розкидані речі

Світ бо тісний, навіть курінь іде по нерівному шву…

Я все шукала привід бути поближче…

Я все чекала миті, як руху – майстер ушу,

І роздягалась – до рани і до крові,

І замикалась найглибше, як річ сама у собі,

Й падала – в голові –

все нижче і нижче…

А пам’ятаєш, як ти у курінь тепло надихав –

Те, що нас гріло обох – до тріщини – вічністю…

Тінь на підлозі танцює – важка, хоч пуста,

Вітер у ній – барабанщик напнутих сердець,

І вже до тебе не можна іти навпростець.

Я замикаюсь, як річ у собі,

стікаючи ніжністю…

Цей розкуйовджений день – цю війну з подушок –

Я присвячую звільненню від інтерлюдій.

Я вириваю, мов квітку, колючий свій шок

Й кидаю в ніч – у безмежне холодне безлюддя.

Так я чекаю на звільнення від утечі…

І розставляю в собі по місцях

розкидані речі.

***

Пересудами, переливами, перехрестями

Ти від мене швидко відхрестишся.

Із похміллям, самотністю спатимеш,

Коли кості мої полоскатимуть,

Коли стрічку на лоба в’язатимуть,

Що не варта тебе – казатимуть,

Що із вітру я та із воску,

Що нелюдський у мене лоскіт.

***

Вона видаляє зі скриньки спам

І лежить на розірваних струнах.

Перечитуючи міф про Міріам,

І слухає Тарію Тарунен.

І все у її було, мов давно,

В самоти тонкі перепонки.

А по стінах вітер у кімоно –

Аж тремтить у душі оболонка.

Вона знає, як пропущені літери

Відкривають потойбіч аорту,

Й де живуть ненароджені діти

Після міні-аборту.

Вона просить у Бога іще еккаунт…

А натомість пірнає в глибоку інтензу,

Розмовляє з Мерлін або Євою Браун,

Прикладає до днів своїх пемзу,

Аби стерти минуле в гарячій ванні.

І все тулить розбитий місяць до лоба.

В напівтемній кімнаті, круглій, мов глобус,

Розтеклись по шпалерах меридіани.

Відстані

Самота на губах, ніби кров, загусає.

І всі ніби й дома, та когось немає.

І змішані фарби на шибах у січня.

І я – собі пересічна.

І хмари загусли на гілках калини,

Пластичні, немов золоті самураї…

Усе, що дарую трирічному сину,

Із рук випадає, із рук вислизає.

І тіні спіраллю мене обступили,

В сліди затікають, ворожать над тілом,

В глибокі сліди, як розриті могили.

І біситься тісто, що я замісила.

А в мене у гостях – чотири прикмети,

Чотири стіни, старі богомолки,

І руни летять, мов гарячі комети,

І сон, що пролазить у вушко голки.

Малюнок родини, його половина,

Лежить під подушкою в сонного сина.

І ми, що розірвані навпіл містами,

Ніколи вже ближчими, мабуть, не станем.

«WI-FI»

Її любили дзеркала –

Стерту і неповторну,

Її невимушеність мінорну.

Вона у дзеркальних лакунах зникала,

Затискаючи лінзи синців у неприродно білій руці.

Ухопивши ніч за рукав,

Він на неї чекав…

А вона, до польоту прикута, росла волоссям униз.

Сходила на карниз, по мережці, що на гардині…

І серед обов’язків і примушень,

Серед розламаних мушень,

Він готував їй суші,

А вона йому – душу…

І сутеніла, і тихо минала,

Пробачала розбиті дзеркала.

У вікні малювала сніг,

Але він вже її не зміг

Зупинити у склі. Трамвай

Мчав туди, де не брав уже «life»,

Де вона задихнеться озоном.

Але встигне ще виносить зиму,

Де давно не було між ними

Тої вільної зони «WI-FI».

Тепер вони розминаються містом,

І якось на світі їм тісно…

Кожен нестерпно знає –

Так уже не буває…

Є

Усе, що у мене є, -

Ранки вівсяні й тягучі на дерев’яних ложках,

Кашель грудний, розпатланість,

Вікна з виглядом на своє серце.

У мене є інтермецо

І невигойна розпластаність

Тіні – в надбитім люстерці.

Лимонні краплі у сутінках –

Злизані із дитячої щічки.

У мене є іще нічка,

Ніби в руках синичка, -

Для недоторканих клавіш,

Для всього того, що уявиш.

Капці, серветки, плоди надкушені,

Краплі на шибах від пари кухонної,

Кроки моєї самотності сонної,

Сни перлітні і фарби згущені.

Дні, ніби коси, роз-пущені.

Усе, що у мене є, -

Вигляд на небо, рожеву безодню,

Вигляд на втрати гострі й висотні,

Вигляд – і видих – на світ, його світло,

Вигляд на те, що уже не розквітне.

Вулиці довгі. Дороги пізні.

Сум по собі, немов по вітчизні.

Руки, що несли любов над собою,

Час, що замерз ще тією зимою.

Очі байдужі, думи гостинні.

Все, що тримається на павутині.

Все, чого більше, ніж просто – людині.

Усе, що у мене є, -

Ти уже попросив

І підірвав, як атомну станцію.

У мене є ще мої голоси,

Від яких я тримаю дистанцію.

У мене є все –

На тебе так схожий син

і непристойно-скандальна

Репутація.

Репутація –

Схожа на ампутацію.

Дім

Ти мене на всі руки чужі відпустив

Без адреси і місця знаходження.

І береза гортала листочками дим

Без початку й кінця. Хто кого тут залишив?

Хто кому алкогольні гріхи відпустив,

Хто до смерті кого заколише?

Що йому непристойне моє життя?

Розговівся. І стеля вищала…

А я слухала серцебиття

Із грудей чоловіка вищого.

Я пиріг святковий в ту ніч замісила

І розбитих віконниць закоханий бриз.

Танцювала. Ліпила. До ста лічила

Переселенську безликість валіз.

І зосталось мені по світу

Обійматися міцно з вітром.

Вишивання

Витанцьовує Шива, загорнений в глобус морів,

і терпіти цей чорний лоскіт стає найважче.

Лунає зусібіч підземний спів,

як за душею пропащою.

Витанцьовує Шива і крутиться, як земля,

чутливе до рук веретенце.

Чи закінчу те, що він замовляв,

а ниточка рветься і рветься.

Сину

Доки з тобою, але без віршів.

Доки ти спиш – я у мережі,

Ти ще не знаєш мої

«Поза межі»…

Доки ти рівно дишеш,

Доки твій сон у махровій одежі,

Доки летять, ніби видихи, гулі.

В темних кімнат затісні обійми –

З рухами чорної пантоміми…

Я, притуливши до вени риму,

Сни свої вийму.

Не розливаючи чай у піали,

Я покидала міські вокзали

Й перших снігів засилля.

І по слідах – курсивом –

Губи об небо гасила.

Поперед себе – молитви й валізи  –

Рухався світ по рейках колізій…

Вистачить. Бізі.

Вирвавши з себе покинуте місто,

Асталавіста.

Слухала Ліста.

І натщесерце в кутку голосила,

Ніби весь світ у ту ніч замісила…

Як поділити сили,

Щоб ти – щасливий?

Доки з тобою, але без віршів, доки у тебе –

Як в Бога – вірю,

Перешиваючи саван ночі,

Думи – на очі…

По волосині твій сон плестиму, по волосині збиратиму,

Сину,

Все, що не можу і все, що зможу.

Ти такий схожий…

На все, що маю, і все, що мушу.

Схожий

На Душу.

Прихід

Пройти –

Тихіше за тишу, біліше за білу зиму.

Вночі колисати на грудях сповите життя.

Молитись хрестам міжвіконня.

Усе у нас добре, сину.

У нас із тобою є ТИ

Й – невідривно

Є – Я.

Заплющити очі – і снігом рости, і корою,

І слідом на небі, який залишає душа.

Не вір голосам, що ідуть, як вовки, за тобою,

Повір – що героїв

Не завжди уміють втішать.

Я вчила столичні вокзали, і довгі тунелі,

Валізи, набиті книжками

Блакитної крові,

І вікна чужі, і смугасті – у винайм –

Постелі,

І губ філіжанки розбиті,

Й волове – волові.

Я бачила сходи глибокі і дно, із якого,

Не кожен підніме себе,

Не кожен себе народить,

Коли над тобою –

Замість легких пологів –

Місяць затемнений

Сходить.

І думи невтішні пізно спочити ляжуть,

Припадуть, як листки до воріт,

Віщі сни…

«І що вона має?» - розсудливо подруги скажуть.

Я маю прихід –

Коли в дім забігає мій син.

***

Леонідові Талалаю

Посиджу на доріжку.

Сніжинки порахую.

Сніжинки, що розтануть

На плечах у містах.

І чобітки на ніжки

турботливо ти взуєш,

Затулиш давні рани

На місячних плечах.

Посиджу на доріжку.

Посиджу скраю ліжка,

Пакуючи в валізи

Усе своє життя.

А ти мені вже й книжку

наготував в дорогу,

Цікаву дуже книжку

З нестерпності життя.

Наллєш обом наливки

із запахом прощання.

І сам Мілан Кундера

Вже не порадник нам.

Немов холодна безвість,

його нестерпна легкість

І сонна невагомість,

Яку тобі віддам.

Посиджу на доріжку.

І подивлюся в стелю,

У срібній табакерці

Я зачинила сни.

Ще я твоя оселя.

І ти моя оселя.

Немов гіперборейців,

Нас засипає сніг.

Дорога

Обійти б…

Але – сходи, сходи…

Витікають – мов перші води.

Відлітають…

Гербарієм – не листами,

Не вустами…

Я спускаюсь до тебе вгору –

По стіні, що по коридору

Виростає розбитим люстром, –

По стіні, як по ложу Прокруста, –

Порозкидані кроків петарди,

Як розкинуті похапцем карти…

Скрипом (що зупиняє хід)

Обійти б цей важкий похід,

Але ніг тонкострунні клейноди

Вибивають чечітку на сходах…

З головою в весільних вінках

На чужих невагомих руках:

Крок наліво – і міцно б спала,

Крок направо – і засвистала б

Пташка, що стукотить –

Невинно.

Просто губ непротерті вітрини,

Просто руки – як постріли – в спину –

Розхитали мене на сходах,

Просто глибоко так не ходять…

Щоб триматися за перила –

(Я собі вже колись говорила!) –

Я із солі це свято місила

І лляним рушником накрила.

А як зійде – міситиму тісто.

На цих сходах – ні сісти, ні з їсти…

Не повернеш – бо далі – глиба,

Розмальована кров'ю риба…

Я у Бога тебе просила –

А чи – роз-рахува-ла – сили –

І очей, і ночей, і рук,

І тривожний, приглушений звук?

Б’ється так у порожній діжці,

Де так прісно, як першій книжці,

Як цілунку – що бризнув із вени,

Ще до того, як став зеленим,

Світ оцей, з висотою й падінням,

Світ, якого і половини,

І не вибачиш, не побачиш

І ніколи собі не пробачиш?

Коли сходи – вдихнуть – за плечима,

Коли двері до них – хтось відчинить –

На те світло, що в спину дише.

Я піду…

і нічого більше…