Ованес Туманян – це наше все

(До 145-річчя з дня народження поета)

            Є письменники, все життя яких – найкращий коментар і тлумачення їх творчості, а художні твори – найкраще виправдання їх життя. За словами Володимира Бєлінського, час схиляється перед такими письменниками.

У цьому сенсі Ованес Туманян – неповторний і унікальний, оскільки належить до тих геніальних художників слова, сила яких полягає в нероздільності поета й людини, в гармонійній єдності національного та загальнолюдського початків. Він створив епохальну літературу, узагальнив, абстрагував свій час і людину всіх часів; приніс у вірменську літературу багатоскладові шари художнього мислення, принципово нові поетичний простір і традиції.

Туманян – це узагальнений образ вірменського народу, наші самосвідомість і генетичний код, за допомогою розшифровки якого можна зрозуміти душу вірменина, його характер, минуле, сьогодення і майбутнє водночас.

Французький літературознавець Жак Неф зізнається: «У нас немає такого письменника, якого ми могли б зробити національним символом». Ми ж можемо з упевненістю сказати: у нас є національний письменник-символ. Саме Туманян – найбільш народний, національний вірменський письменник, саме він – символ вірменина та вірменського духу.

Велич Туманяна відчуває кожен вірменин, оскільки, висловлюючись словами Паруйра Севака, він «є нашим хлібом насущним». Ось чому покоління, яке навіть не вміло читати або ніколи не чуло імені Туманяна, на інтуїтивному рівні знало напевно, що його творчість – безсмертна. Ось чому мати Севака питала сина: «Якщо вже ти стільки читаєш, чи зможеш стати такою людиною, як автор «Гікора»?». А батько Гранта Матевосяна дивувався: «Невже Туманяна потрібно вчити?». І кожен із них був по-своєму правим, оскільки неможливо вчити те, що нація, народ несе в собі, у своїй генетичній пам'яті з давніх часів, від народження перших язичницьких богів. Неможна вчити те, що тече у венах кожного вірменина, є його складовою частиною і не просто перебуває з ним із самої колиски й супроводжує його до глибокої старості, а живе в ньому ще до народження.

У 1904 році в одному з листів письменник зізнається, що минуле давно вже пішло з його серця, а про свої зв'язки з нетлінним він скромно замовчує, оскільки його душа перебувала в пошуку, линула непізнаним шляхом, до безодні, де знайшов свій космос, що став для нього притулком. Більше того, він став представником вірменського духу в космічному просторі, тим божественним паломником, який крокує в перших рядах із найбільшими діячами інших націй, інших народів: «Душа моя всесвіт обгорнула». І, наче цього було недостатньо, став «господарем всесвіту». І за правом господаря, своєю спадщиною, творчістю й залишеними заповітами він намагається ввести в світ Туманяна кожного, щоб забезпечити причетність усіх людей до піднесеного, чистому та вселенського.

У 50-60-ті роки минулого століття кращі представники як вірменської, так і зарубіжної літератури (П.Севак, Р.Ованесян, Г.Емін, С.Наровчатов та ін.), свої відгуки про Туманяна починали з акцентування національної якості його таланту, порівнюючи його з українцем Шевченком, німцем Гете, болгарином Ботевим, угорцем Петефі, англійцями Шекспіром та Байроном, поляком Міцкевичем, грузином Руставелі, – тобто з великими, найбільш  національними, загальнолюдськими й народними письменниками. Можливо, сьогодні ці міркування здадуться дещо старомодними, однак саме такі характеристики часто констатують вічні реалії, як прислів'я та приказки, афоризми. Це означає, що вже давно закріплена унікальність і неповторність, кажучи словами Севака, «незрівнянність» Туманяна в історії вірменської літератури і культури, зумовлена ​​національними якостями його геніальності. Севак пише: «І у кожного народу буває тільки один такий письменник... у нього могло б і не бути імені, дати народження й смерті, як це трапляється в епосах... більше за інших – вірменський, споконвічний... Природа дала йому все, щоб ми додали до його імені визначення – «святий»... Він був індивідуалізованою нацією...».

Неможливо уявити багатовікову вірменську літературу і всю історію вірменського народу без Туманяна. І в світовій літературі він також  – один із тих унікальних письменників, життя й біографія яких стають біографією епохи. Скількох письменників ми знаємо в світовій літературі, які були б настільки зайняті в усіх сферах суспільного життя свого народу, одночасно головуючи в десятках громадських організацій (Кавказьке товариство вірменських письменників, Товариство опікування вірменськими сиротами, Товариство Айказян, Спілка земляцьких громад, Бюро «Вштапатум», Будинок вірменського мистецтва, Комітет допомоги Вірменії і т.д. і т.п.);  хто ще виконував стільки громадянських подвигів, наражаючи своє життя на смертельну небезпеку? Так, велика його роль у всіх галузях суспільного життя. Він був геніальним у всьому, і не нами сказано, що все, до чого б він не торкався, перетворювалося на диво.

Унікальність і неповторність Туманяна – в нероздільності його творчого й громадського, людського подвигу, що було доведено самим його життям, починаючи з придбання пістолета на виручені від продажу пальта гроші – в ім'я визволення Західної Вірменії й наївно-романтичної програми протистояння турецькій владі із залученням 4-5-ти товаришів-патріотів, аж до припинення міжнаціональних зіткнень і запобігання кровопролиттю; аж до відвідувань Західної Вірменії в дні Першої світової війни, піклування про вірменських сиріт та біженців; аж до важливих, нерідко сповнених брехливими обіцянками, але часом продуктивних зустрічей із послами та консулами різних країн – Росії, Німеччини, Іспанії, Австрії, з повітовими начальниками та губернаторами, російськими генералами й солдатами, з вірменськими добровольцями; аж до невдалої спроби запобігти громадянській війні; аж до безуспішного відрядження до Росії для зустрічі з імператором Миколою Другим; аж до посади першого голови Комітету допомоги Вірменії... І це – ще далеко не все, хоч тільки від перелічування  його діянь перехоплює подих. Здається, всім нам це давно відомо, цього просто соромно не знати. Подібна насичена діяльність – також унікальна і  властива для апостолів, які йдуть на вірну й усвідомлену смерть. Письменник прожив справжнє життя, сповнене надій і відчаю, тріумфів та розчарувань, душевних підйомів і гірких поразок, в прагненні до життя і в умовах втрати батьківщини; й навіть серед усіяних трупами руїн і згарищ зумів зберегти свої світлі ідеали, мрію про перетворення варвара в людину, мрію, яка так і залишилася незавершеною, як і його казка «Азаранблбул» («Жар-птиця»).

Хворий, знесилений поет ціною неймовірних зусиль продовжував встигати скрізь і всюди, жертвувати собою для всіх і для кожного, реалізуючи тим самим свою мрію «злитися з небом та землею»:

Але хто ж благодать пошле мені – забути себе, не знати,

У всіх стихіях перебувати, – в їх таємничій глибині!

У страшні місяці 1915-го багато хто не знаходив у собі мужності навіть проїжджати повз заражений Ечміадзин, а інші, такі як Мартірос Сар’ян, перейнявшись патріотичними почуттями, кинулися туди, щоб допомогти знедоленим, доведеним до крайнощів людям, але фізично не витримали вигляду пекельних людських страждань. Причому Сар’яну, можливо, в певному сенсі навіть пощастило: хто знає, що б з ним могло статися, якби він не втратив свідомість від горя й болю. А ось Араму Манукяну не поталанило: відвідуючи табори біженців та переселенців, він заразився смертельною хворобою й помер. І тільки Туманян, перервавши своє лікування, поспішив до Ечміадзинського пекла й залишався там кілька місяців, і при цьому взяв із собою одну з дочок, наражаючи її життя на смертельну небезпеку. Це – вже інші, виняткові якість та рівень патріотизму. Надання всіх своїх дітей у розпорядження генерала Андраніка (чотирьох синів – як солдатів, чотирьох доньок – сестрами милосердя), це – вже не просто самовідданість, а вищий ступінь жертовності. І він був на барикадах до самого своєї смерті, коли, проігнорувавши недобре передчуття матері, наділеної даром яснобачення, не послухавши її благань, уже невиліковно хворий, погодився перетнути море й дістатися до Константинополя, щоб стати містком сполучення між дивом уцілілим після геноциду західновірменським населенням та східними вірменами, котрі бідували в нещодавно створеній радянській країні, – щоб допомогти людям відчути свою єдність, надихнути їх на згуртування та боротьбу із зовнішніми ворогами. Туманян усвідомлював небезпеку такої подорожі, але прагнув бути корисним своєму народу, бо знав, що в день своєї смерті, за висловом С. Городецького, відправиться в безсмертя.

Навіть якби Туманян не був письменником, то все одно залишився б у пам'яті вірменського народу, оскільки саме він був найкращим національним діячем свого часу, одним із найліпших публіцистів епохи. Як у художній творчості, так і в публіцистиці його прагненням було побачити кінець зла. Для цієї мети він обрав не вбивства й знищення, а чесний і конструктивний шлях підтримки й поступу: «Ми бажаємо тільки одного: щоб із нашої періодики зникли варварські звичаї, поступившись місцем об'єктивній, коректній критиці, широкому та ясному погляду... і, замість того, щоб вбивати, руйнувати, позбавляти сил, ми повинні намагатися надавати підтримку й оживляти».

Саме Туманян був кращим східновірменським літературним критиком, державним діячем країни, що не мала державності, Поетом усіх часів, який гармонійно поєднував чуттєвий світ вірменської душі, творчу думку та дієвий розум; котрий втілив свою заповітну мрію – жити для всіх і для кожного:

Доки міг – світло віддавав я людям,

Світло віддавав, доки не вичерпався.

Більше він уже не належав собі, не існував для себе; як поет, ніколи не опускався до прокльонів, анафеми; бачив світло в темряві; і це – в житті, яке принесло йому стільки горя й болю – як у загальнонаціональних питаннях, так і в його особистій долі. Він горів, щоб цього світла стало більше: «Горів я, осявав собою морок».

Ось уже ціле століття кожен ювілей Ованеса Туманяна, незалежно від того, відзначається він народом, без яких-небудь розпоряджень та інструкцій «зверху», чи за безпосередньої, керівної й спрямовуючої участі влади, стає яскравим свідченням його народності. Він – один із тих щасливих письменників, велич якого визнали майже всі наші видатні літератори. Звичайно, були моменти, як за його життя, так і після смерті, коли простоту та ясність його стилю плутали з простуватістю.  

Однак Туманян – один із тих рідкісних письменників, чиє видатне обдарування усвідомлювалося його сучасниками, навіть його недругами і недоброзичливцями: навіть сліпому, завдяки надчутливості письменника, невидиме стає очевидним. Зокрема, всі без винятку видатні вірменські літератори віддавали пальму першості Туманяну, оскільки вони були дійсно видатними й не боялися порівняння з найкращим і найвеличнішим. Аветік  Ісаакян стверджує й попереджає прийдешні покоління, що зрозуміти Туманяна-людину дуже важко, оскільки він – «психологічний сфінкс... зі складною, невгамовною фаустівською душею», «незрівнянна» людина, яка, куди б вона не прямувала, «приносила з собою сонце радості, давала світло та життя», «чарівна людина», котра була в ряду «легендарних особистостей», поряд з якою кожен відчував себе щасливим, а без неї весь світ ставав безглуздим і суєтним. Для Чаренца Туманян був «недосяжним Араратом нашої поезії», піднімав кубок разом із Гомером і Гете. Ваан Тер’ян не проміняв би поему Туманяна «Парван» на всю західновірменську поезію, що раптово перейняла язичницьку образність. Ці характеристики можна продовжувати до нескінченності, додавши імена Г.Агаяна, Ширванзаде, Шанта, Демірчяна та багатьох інших. Можливо, деякі з них перебільшували, однак таке звеличення сучасника й визнання його беззаперечної переваги, дійсно є рідкісним явищем, якщо не винятковим. Їх поклоніння неначе передалося наступним поколінням письменників, які пішли ще далі, обожнюючи Туманяна. Ми впевнені, що це ставлення збережеться і в наступних століттях. Якщо сьогодні деякі вірменські літератори зберігають мовчання, отже, вони ще просто не усвідомили свою вагомість, адже тільки дійсно знані письменники зізнаються в незаперечній величі Туманяна.

Так, всі відчували глибоку вдячність, спілкуючись із геніальним письменником, багато хто вважав його єдиним у своєму роді і винятковим, незамінним. За словами Стефана Зоряна, «Якщо одного разу відбудеться виставка віршів усіх народів світу, то вірменському народові нікого буде послати, крім Туманяна – в якості зразка істинно вірменського поета».

Багато хто бачив велич поета в його єднанні й ототожненні з народом. Так, Рачія Ованесян говорив: «Для творчості Туманяна висхідною крапкою є народ і завершальною крапкою – також». Для Сільви Капутікян Туманян був «найпрекраснішим явищем природи», «з широким і щедрим характером, з непорушним здоров'ям духу, – це ознаки, якими наділений тільки народ». Для Геворга Еміна Туманян – «насущний хліб, без якого неможливо уявити життя людини... Великий і необхідний, – найбільший і найнеобхідніший».

Амо Сагіян зізнається: «Щоразу, відчиняючи двері в його творчий світ, дивуєшся і відчуваєш розгубленість... Як багато фарб, ароматів, полум'я, прірв і вершин!.. Завжди щось непізнаване». Туманян був для нього найулюбленішим письменником на всій планеті: «Зі світовою літературою та письменниками я в тій чи іншій мірі знайомий... читав. Але більше за всіх люблю й найкраще сприймаю Туманяна». У подібному дусі висловлюється Анаіт Саінян. «Для мене Туманян – по один бік, а вся вірменська література – по інший, – говорить прозаїк і додає: – Він для мене – найвизначніший письменник у світі». Свою статтю Саінян завершує, ставлячи знак рівності між Творцем і Туманяном: «Бог – у небі, і він – також у нас. У небі й у нас, невіддільний від нас також Туманян».

А з якою точністю й туманянівською стислістю охарактеризував «Великого лорійця» його чудовий земляк Грант Матевосян: «Ми живі Туманяном. Без Туманяна нас немає». Він обожнював Туманяна, називаючи його «Сином Божим» і водночас «Богом-Отцем», який прийшов у світ і став літописцем трагедії свого народу, але не «заручником ненависті». Потім письменник підсумовує: «Такими бувають лише полководці-королі... Він не відчуває необхідності в удосконаленні своєї досконалості... Він – символ досконалості свого народу». На глибоке переконання Г. Матевосяна, у світі Туманяна, в цьому королівстві, з раннього дитинства знайомого і рідного для кожного вірменина, народжуються великі діячі нашої культури, і тільки побувавши там, вони приходять у свою країну.

Сам Туманян також знав, що для нього не існує просторово-часових кордонів, що він житиме безмежно, досліджуючи таємниці людського існування:

Масіс – найвища із усіх вірменських гір,

На висоті її вступила у розмову

Моя душа з Творцем: бесіда довга ця –  

Із часу небуття й до самого кінця.

Туманяна з винятковою теплотою вшановували й звеличували і знані представники інших народів, зокрема В.Брюсов, С.Городецький, Т.Табідзе, Г.Леонідзе, М.Тихонов, С.Шервінський, О.Димшиц, О.Сурков, Д.Гранін, К.Чуковський, В.Кочевський, Л.Первомайський, К.Гамсахурдія, Г.Абашидзе, Е.Межелайтіс, Ю.Збанацький, М.Танк, М.Петрових, Б.Ахмадуліна, В.Звягінцева й багато інших.

Д.Гранін бачив винятковість Туманяна в тому, що він дуже глибоко проник в усі суміжні галузі культури і мистецтва вірменського народу. На думку Р.Федорова, Туманян – представник нашого національного характеру і осередок історичного досвіду. Багато творів характеризувалися як «поклик душі», «заповітна молитва», «магічний шепіт».

Про паралелі Пушкін-Туманян говорилося завжди, починаючи з сучасників вірменського поета – княгині Маріам Туманян і Ваана Тер’яна, до наших днів. М.Тихонов: «Туманян – Пушкін Вірменії», С.Баруздін: «Туманян – письменник-символ, як Пушкін»; а відомий туманянознавець Едвард Джрбашян присвятив цій темі окрему монографію, в якій науково обґрунтував духовну спорідненість і близькість Туманяна та Пушкіна.

 Аполлон Григор'єв в 1959 році у своїй статті «Погляд на творчість Пушкіна з дня його смерті» сказав: «Пушкін – це наше все». Ця фраза, яка стала крилатою, вичерпно й точно характеризує також наше ставлення до Туманяна. Якщо Пушкін у мистецтві дійсно став носієм російського духу та характеру російського людини, то Туманян – не тільки в мистецтві, а й в усіх сферах суспільного життя, в публіцистиці, у величезній національній діяльності, народній дипломатії, історіографії, в керівництві культурним життям став найкращим представником своєї нації. Причому не який-небудь письменник чи критик, а він сам проголосив себе «Поетом усіх вірмен», і народ із першої ж секунди вхопився за це визначення, оголосивши його представником «усіх вірмен» в усіх сферах – поетом, тамадою, Отцем усіх вірменських сиріт тощо. Коли після нього прийшли Тер’ян та Чаренц і зумовили нові шляхи розвитку літератури, поряд із ними був і Туманян. Він – також поряд із сьогоднішніми письменниками, з усіма без винятку, навіть поруч із тими, хто може заперечувати його й не визнавати його величі. Він також буде поруч із вірменськими геніями прийдешніх століть, вчитиме їх стійкості й мужності.

Душа моя в земному домі

Обгорнула всесвіт невтомно: темряву й світло,

Але те, що я владика всесвітній,

Кому відомо?

Так, Туманян – це наше все; в ньому зосереджені наше минуле, сьогодення й майбутнє, наші традиції і подолання відсталих звичаїв. Він – водночас земний і нематеріальний; у ньому проявилися наша природа, вірменська мова й письмова культура. Він – наш хліб і наша вода, буденне й вселенське. Він – секрет досконалості та жертовності, совість вірменського народу, співчуття і милосердя. Він пішов з життя, намагаючись знайти шляхи виходу для свого багатостраждального народу. Інтуїцією й очима своєї «то похмурої і хмарної, то спокійної та ясної» душі він бачив і пояснював невидиме й приховане.

Моя душа страждає повсякчас,

Вона болить уже багато літ; 

Але живе і житиме для вас,

Як свідок ваших радощів і бід.

Душа поета, який втратив батьківщину та сина, став очевидцем нелюдських страждань вірменських біженців і сиріт, часто кричала від горя й болю; але він посміхався, щедро дарував свою посмішку всім і кожному, і робив усе, щоб радувати людей. Адже був автором життєствердної казки «У веселуна веселощів не поменшає», хоч у його душі хлюпалося «безмежне море вірменського горя». Він робив усе, щоб приховувати свою безмежну тугу й печаль, свої страждання та сльози, й, можливо, так і не дізнався, що, крім його рідних, цю тугу та біль помітили деякі його сучасники: під час похорону Г.Агаяна; в 1915 році, біля возу з горою трупів; в 1918-му, коли випадково з газет дізнався про загибель свого сина Артавазда...

Туманян був «чудом чудовим», «надлюдиною», яка встигала скрізь і всюди, співчувала й співпереживала всім і кожному, з печаткою генія на чолі, з почуттям народу в серці, з історією за плечима, з сьогоденням і майбутнім перед очима.

Як може не бути нашим всім поет, про якого давно вже сказано, що він – «Священне писання нашої душі та енциклопедія нашого життя» (С.Наровчатов).

Туманян – це наше все, оскільки в його поезії одночасно живуть бурі, хвилюючі почуття й душі людей, і незліченні горизонти майбутнього. Він прийшов як ватажок, патріарх, полководець і солдат, як борець проти жахів і кошмарів, що обрушилися на вірменський народ; прийшов пом'якшити його горе й страждання; прийшов як лікар, щоб вилікувати незагоєні рани Вірменії, стати бальзамом і зберегти стародавню віру нації та її надії на майбутнє. Він достеменно знав і попередив нас, що «Зло також безсмертне», тому й був прикордонником, стояв на кордоні добра і зла, щоб захищати добро від зазіхань зла й не дозволити, аби добро піддалося спокусі і перейшло межу, виявилося на іншому боці; не дозволити, щоб із протилежного боку кордон перейшло зло й здобуло перемогу над добром, безперешкодно опинившись у світі прекрасних мрій. Туманян був мудрим провісником, пророком століть, попереджав бездушних володарів і тиранів: «Завжди сильніший за сильного знайдеться». Він був учнем рідної землі, природи та народу, і добре вивчив урок цих мудрих учителів: у його серці були любов, печаль і сльози, а на обличчі – посмішка. Ті вчителі давали такі ж уроки й багатьом іншим, але дуже небагатьом, найбільш винятковим, вдавалося засвоїти ці уроки. Як говорив «Великий лорієць», квітка стоїть посередині, але тільки бджола робить із неї мед. Так само і Туманян: у суворому столітті панування людини-звіра, в епоху, сповнену отрути й жовчі, він знаходив нектар у квітах і робив мед, щоб його світло здобуло перемогу  над довколишнім мороком, і щоб добро отримало перемогу над злом.

Я бачив усе: зраду і зло,

В моїй душі лихо жило.

Але я любив, дивився привітно,

Мені часто було і в темряві світло!  

Туманян у нашій багатовіковій історії був найбільшим із великих. З незапам'ятних часів він завжди знаходився поруч із ними; й коли Айк бився з Бєлом, і коли Вірменія стала першою в світі християнською державою, і коли Месроп Маштоц створював вірменський алфавіт, і коли вирішувалася історична доля вірменського народу. Він завжди знаходився поряд із тими, хто створював вірменську культуру і творив національну історію. Ось чому Туманян – це наше все, наш Пушкін і Шекспір​​, наш Айк і Трдат Великий, наш Месроп Маштоц і Саак Партев, наш Одзнеці і Хрімян Айрік, наш Нарекаці й Абовян, наш Комітас і Сар’ян, наш Андранік і Нжде, наша рідна земля й природа, наша історія і наука. Але й це не все.

Більше за всіх інших Туманян висвітлював недоліки й темні сторони несвідомої юрби, жахливої гіркоти народу. Більше за всіх він дорікав і засуджував кожного злочинця-вірменина, тому що «по яблуку судять про дерево». Більше за всіх інших Туманян метав списи праведного гніву проти згубних ревнощів і заздрощів, невігластва й ханжества, недоброзичливості, брехні і фальші, проти моральних злочинів.

Саме Туманян наважився сказати: «Правда полягає в тому, що наша єдність страждає однією важкою й глибокою моральною хворобою... наша душа – дуже озлоблена, людина всередині нас – дуже зіпсована». І як передумову для одужання й панацею він пропонував щире визнання та покаяння «і в наших серцях, і перед світом... Іншого шляху немає: порятунок напевно прийде зсередини, тому що ми зіпсовані зсередини».

І цим самим він став нашим обвинувачем, суддею й водночас захисником, нашою порядністю, «патентом на шляхетність» (вираз Афанасія Фета), діагностуючи наші громадські хвороби й пропонуючи рецепти для їх лікування і продовження життя. При цьому, у великій людській родині він захищав нас не тільки від себе самих і від наших прорахунків та помилок, а й від безжальних чужинців, від їхніх зазіхань і нападів, постійного прагнення поставити нас навколішки. Й сьогодні також для кожного ворога нашого народу, кожного володаря, який прагне розв'язати війну, повинні звучати мудрі слова і попередження Туманяна, промовлені вустами його героя Давида Сасунського.

Відстоюючи авторські права вірменських письменників, Туманян встановлював моральні закони, оскільки тодішнє законодавство не діяло. Він соромив авторів недолугих законів, оскільки їх мало цікавили й турбували питання моральності. «... Це несправедливо... незалежно від того, від імені якого закону це відбувається. Є закони, користуватися якими соромно». Сос Саркісян якось сказав: «Ованес Туманян – це наша поки що не написана конституція, наш паспорт, який пред'являється всьому світу». Якщо ми створимо нову, туманянівську конституцію, у нас уже більше не буде законів, яких треба соромитися.

Ми й сьогодні живемо в непростий час, і нам сьогодні, як, втім, завжди, необхідний Туманян, необхідний, мов повітря та вода. Своїм непорушним правом «Поета всіх вірмен» Туманян нагадує нам: скільки б не вбивали тіло, зломити дух вірменського народу неможливо; потрібно завжди пам'ятати про те, що «Не вічне ніщо на землі».

Йшов час. До могили старий припадав,

Гіркі сльози ковтаючи. Як в імлі,

На мармурі царському – в'язь золота:

«Не вічне ніщо на землі».  

Не вічне ніщо на землі, оскільки альтернативи немає. Паруйр Севак говорив: народи не вмирають, вони кінчають самогубством. А не вчитися у Туманяна означає вчинити самогубство. Народ, у якого є Туманян, не може вчинити самогубство.