Ольга Кравчук

Кола пекла

 

    Вам колись доводилося відчувати себе непотрібним? Наче ти не повинен бути там, де знаходишся. Я так відчуваю себе щодня. Машинальна нескінченна робота, обтяжливі обставини. Вже не отримуєш задоволення від дрібниць, як колись. Немає коли зупинитись та поглянути довкола. Не відчуваєш минулого захоплення. Звикаєш жити.

    Я одягаю теплу куртку, шапку та виходжу на мороз. Не від того, що хочеться прогулятися, лишень би залишитись самому. Тихо зачиняю двері, не бажаючи почути вслід: «Куди ти?». У ліфті натягую капюшон, аби не впізнали. Землю вкрив перший сніг, який завтра неодмінно розтане. Але ж я думав, що більше ніколи його не побачу, і ось вона, зима. Як дитина відкриваю рота, щоб сніжинки потрапили не лише на обличчя, але й на язик. Не легшає. Попри мене проходить сусід із третього поверху. Опускаю голову, бажаючи стати невидимим.

- О, ти ще живий?! – вигукує чоловік.

- Як бачите, - переминаюся з ноги на ногу. Так і кортить додати: «Вибачте, що розчарував».

     Півроку тому єдиним моїм бажанням було потрапити до раю, але для хворих на рак його не існує. Тільки пекло сповнене, здавалося б, нескінченних страждань. Ми помираємо з блаженним виразом обличчя: «Усе, відмучилися!». А тим, хто таки спромігся вижити, з докором ставляться питання від повержених горем родичів: «Чим ти кращий за мого сина, чоловіка…? Чому з тобою диво спрацювало, а шляхом до нас загубилося?». І ти почуваєш себе винним у тому, що живеш, коли когось вже нема. З часом розумієш, що недарма крокуєш землею. Для чогось це було потрібно… От тільки одна людина здатна щось змінити в нашому світі на краще, лише в бойовиках та мультфільмах.

     Приходжу додому й, не роздягаючись, лягаю в ліжко, накриваю голову подушкою. Доросла людина, а ні на що неспроможна. Соромно. Хочеться розплакатися, але ні, я ж мужчина! Потрібно знайти роботу. Жінка на кухні варить обід, наспівуючи якусь веселу пісню. Поки вона мовчить – жаліє. Одна тягне сімю. Не покине мене. Не зараз – не хоче бути курвою. 

     Підводжуся, вмикаю компютер, виходжу в інтернет. На кожному сайті з'являються банери з проханням про допомогу: діти, старі люди, підлітки. Спотворені болем обличчя, змучені та принижені. Я живу. Не можу дивитись – зле. У голові калатає: «Чому ти, а не він?». Жінка кличе до столу. Порпаюся виделкою в макаронах, не сила проковтнути. Перед очима стоять фото. Нудить. Повертаюся до компютера, відкриваю сторінку за сторінкою. Ось воно! Потрібно допомогти поширити листівки. Беру телефон, дзвоню. За годину стою в центрі міста, благаючи перехожих взяти папірчик і допомогти. Половина людей відмахується: «Нема чого жебракувати!».

     Гроші таки зібрали, дитина отримала ще один шанс. Мені ліпше. День за днем у різних кінцях міста продовжую розповсюджувати листівки. Покликали штатним волонтером у благодійну організацію. Жінка тішиться – буде копійчина. Звикаю дивитись на змучені обличчя. Я був таким самим, вже не так тяжко. Сьогодні помер ще один підопічний. Укотре дорікають. Але я не зважаю, когось потрібно звинувачувати. Обіймаю сина, цілую в голову, щиро посміхаючись. Мені спокійно. Можливо, завтра буде щасливий день – хтось переможе недугу.

     Хвороба породила в мені страх та на деякий час заглушила мужність. Але я засвоїв, що немає такого болю, який би не вгамувала смерть. Невиліковні майже завжди втрачають життя, але тільки не надію. Добре, що я все ще живий…