Вам колись доводилося відчувати себе непотрібним? Наче ти не
повинен бути там, де знаходишся. Я так відчуваю себе щодня.
Машинальна нескінченна робота, обтяжливі обставини. Вже не отримуєш
задоволення від дрібниць, як колись. Немає коли зупинитись та
поглянути довкола. Не відчуваєш минулого захоплення. Звикаєш жити.
Я одягаю теплу куртку, шапку та виходжу на мороз. Не від того,
що хочеться прогулятися, лишень би залишитись самому. Тихо зачиняю
двері, не бажаючи почути вслід: «Куди ти?». У ліфті натягую капюшон,
аби не впізнали. Землю вкрив перший сніг, який завтра неодмінно
розтане. Але ж я думав, що більше ніколи його не побачу, і ось вона,
зима. Як дитина відкриваю рота, щоб сніжинки потрапили не лише на
обличчя, але й на язик. Не легшає. Попри мене проходить сусід із
третього поверху. Опускаю голову, бажаючи стати невидимим.
- О, ти ще живий?! – вигукує чоловік.
- Як бачите, - переминаюся з ноги на ногу. Так і кортить додати:
«Вибачте, що розчарував».
Півроку тому єдиним моїм бажанням було потрапити до раю, але
для хворих на рак його не існує. Тільки пекло сповнене, здавалося б,
нескінченних страждань. Ми помираємо з блаженним виразом обличчя:
«Усе, відмучилися!». А тим, хто таки спромігся вижити, з докором
ставляться питання від повержених горем родичів: «Чим ти кращий за
мого сина, чоловіка…? Чому з тобою диво спрацювало, а шляхом до нас
загубилося?». І ти почуваєш себе винним у тому, що живеш, коли
когось вже нема. З часом розумієш, що недарма крокуєш землею. Для
чогось це було потрібно… От тільки одна людина здатна щось змінити в
нашому світі на краще, лише в бойовиках та мультфільмах.
Приходжу додому й, не роздягаючись, лягаю в ліжко, накриваю
голову подушкою. Доросла людина, а ні на що неспроможна. Соромно.
Хочеться розплакатися, але ні, я ж мужчина! Потрібно знайти роботу.
Жінка на кухні варить обід, наспівуючи якусь веселу пісню. Поки вона
мовчить – жаліє. Одна тягне сім’ю.
Не покине мене. Не зараз – не хоче бути курвою.
Підводжуся, вмикаю комп’ютер,
виходжу в інтернет. На кожному сайті з'являються
банери з проханням про допомогу: діти, старі люди, підлітки.
Спотворені болем обличчя, змучені та принижені. Я живу. Не можу
дивитись – зле. У голові калатає: «Чому ти, а не він?». Жінка кличе
до столу. Порпаюся виделкою в макаронах, не сила проковтнути. Перед
очима стоять фото. Нудить. Повертаюся до комп’ютера,
відкриваю сторінку за сторінкою. Ось воно! Потрібно допомогти
поширити листівки. Беру телефон, дзвоню. За годину стою в центрі
міста, благаючи перехожих взяти папірчик і допомогти. Половина людей
відмахується: «Нема чого жебракувати!».
Гроші таки зібрали, дитина отримала ще один шанс. Мені ліпше.
День за днем у різних кінцях міста продовжую розповсюджувати
листівки. Покликали штатним волонтером у благодійну організацію.
Жінка тішиться – буде копійчина. Звикаю дивитись на змучені обличчя.
Я був таким самим, вже не так тяжко. Сьогодні помер ще один
підопічний. Укотре дорікають. Але я не зважаю, когось потрібно
звинувачувати. Обіймаю сина, цілую в голову, щиро посміхаючись. Мені
спокійно. Можливо, завтра буде щасливий день – хтось переможе
недугу.
Хвороба породила в мені страх та на деякий час заглушила
мужність. Але я засвоїв, що немає такого болю, який би не вгамувала
смерть. Невиліковні майже завжди втрачають життя, але тільки не
надію. Добре, що я все ще живий…
|