Вікторія Колтунова

В НІЧ НА РІЗДВО

                                  
                                                                  Пам'яті Миколи Васильовича Гоголя.


Сніг валив великими пластівцями, налипав до вікна, і ліхтарі на вулиці крізь серпанок снігу здавалися мутно жовтими, теплими і таємничими.
Марія закінчувала клопотати біля плити, виставляючи страви на стіл, накриваючи їх паперовим рушником, щоб діти не побачили завчасно, і не схопили зі столу ласий шматок. Дітей у неї було троє, два хлопчики і дівчисько. Хлопчики-погодки, а Сонечка народилася на два роки пізніше молодшого, Альошки.
Стіл у неї виходив по-одеському, рясним і смачним. Хороша господиня, вона ще з літа заготовлювала на зиму закрутки і варення, свіжу вишню перетирала з цукром, накладала в банки ікру з кабачків і туго закручувала кришки. Коли був живий чоловік, хоч і не дуже коханий, але хороший, непитущий, скромний трудяга, до якого Марія була прив'язана всім серцем, домашнє господарство доставляло їй більше задоволення. Їй подобалося чекати чоловіка з роботи, пекти в духовці пиріжки з капустою або картоплею, які виходили у неї краще вуличних, помішувати ополоником густий борщ у каструлі, вдихаючи його ситний затишний запах. Вона передчувала, як її Петро сяде за стіл, перекине маленьку чарочку горілки і, апетитно сьорбаючи борщ, погляне на неї, як завжди зі схваленням. Якщо б хтось сказав Марії, що у неї немає до нього любові, а тільки почуття подружнього обов'язку і абсолютна, яка доходила до самопожертви відданість, вона б дуже здивувалася. Вони одружилися якось тихо, наче це було само собою зрозуміло, відразу після закінчення залізничного технікуму, де разом навчалися, і Петро пішов працювати на залізницю зчіплювачем вагонів.
Сказав дружині, щоб сиділа вдома і ростила дітей, а на життя він сам заробить.
Все це було раніше, а коли Сонечці виповнилося два місяці, Марії принесли страшну звістку. Потрібно було причепити ще один вагон, а поїзд наказали відправити за розкладом. Петро вирішив: зчеплю, поки поїзд повільно рушає, встигну. Не встиг. Ховали його в закритій труні, такий він був перемелений.
Після цього всю душу свою, яку раніше ділила між Петром і дітьми, Марія віддала дітям. В них було світло і сенс її життя. Залізниця платила пенсію по втраті годувальника, а оскільки Петро загинув при виконанні, то на звести кінці з кінцями якось вистачало. Але не більше.
Марії досі було боляче згадувати, як першого вересня, коли повинна була піти в школу Сонечка, у неї не вистачило на пенал лише 25 копійок. Дитину будуть лаяти в школі у перший же день, що в неї не все в порядку. З першого дня стане у задній ряд, думала Марія, і у неї щеміло серце. Вона пішла шукати, у кого б позичити 25 копійок, і на вулиці раптом побачила - блиснула в пилу монета. Але це була випадковість, якої могло і не бути.
З тих пір думки про те, як дати дітям освіту, поставити на ноги, не давали їй спокою.
За спиною щось зашаруділо. Марія озирнулася і побачила, як в отворі пічної духовки промайнула темна тінь. Пічка залишилася від старих часів, у всьому будинку було газове опалення, але Марія не знесла грубку, як зробили багато її сусідів. По-перше, пічка нагадувала дитинство, коли вона, притиснувшись до її теплого боку, робила уроки за маленьким дитячим столиком. По-друге, квартира Марії була кутовою, холодною, і коли в Одесі бували морозні зими, Марія грубку підтоплювала. В інші дні там просто зберігався непотрібний мідний посуд.
Зпід пічної заслінки виглядав тонкий хвостик, і Марія інстинктивно грюкнула заслінкою. Пролунав вереск. Заслінка міцно тримала хвіст. Марія з подивом дивилася на нього. Він був з китицею і набагато більше від того, що можна було б очікувати від банальної миші або навіть щура!
Не думаючи, керована однією тільки цікавістю, Марія смикнула за хвіст і витягла з духовки невеличку чорну істоту. У неї була поросяча мордочка, тонкі ручки і ніжки, на голівці ріжки. На тільці, вкритому чорним пухом, виділявся трохи відвислий животик, несподівано рожевий і ніжний, він коливався в такт переривчастому диханню істоти. Невідомо чому, але чітко визначалося, що ця істота жіночої, можна було навіть сказати, дівочої статі.
Вона рвонулась, бажаючи втекти, але Марія від подиву так міцно стиснула в руці хвостик, що він навіть злегка хруснув.
- Пусти, твою мать! - Заверещала тонким голоском чорна істота з рожевим животиком.
Це було так несподівано, що Марія розреготалася.
-А ти хто? - Запитала вона, сама вже здогадуючись. - Чорт, чи що?
Страху ніякого Марія не відчувала. В голові мигтіло: що ж поганого може трапитися у таку Святу ніч?
- Нє-а. Чортівка, дівчина, - з гордістю заявило створіння. – А-ну давай пусти, а то такого тобі перцю задам!
- Та що ти мені задаси, - спитала Марія, - якщо ти власний хвіст не можеш у мене з руки видерти?
- Ніч така, - засмучено видихнуло чортеня. - Ми, нечиста сила, сьогодні не зовсім у силі.
Марія задумливо розглядала неждану гостю.
- А я взагалі думала, що вас немає, що це марновірство. А ім'я у тебе є?
- Є. Мавка я.
- Отакої! Мавки - це лісові дівчата, вони заманюють подорожніх вглиб лісу і гублять. Це ж народні перекази, українські казки, а не насправді.
- Багато ти розумієш, - обурилася Мавка. - Ось ти Марія, так ти ж не одна Марія. Мавка - це ім'я. Лісова дівчина може зватися Мавкою, може зватися Разкою. Мене от теж Мавкою назвали. Ви - люди, нічого в нас не розумієте і завжди все плутаєте.
- А назвали хто? Батьки?
- Так, прийомні. В нас немає рідних чортів-батьків. Наші рідні батько й мати - люди, а потім старі чорти беруть чортеня, що народилося, на виховання.
У Марії очі стали круглими від подиву. Мавка захихотіла.
- Що не очікувала? Самі нас, нечисту силу і породжуєте. Злитеся, ненавидіте один одного, чортихаєтесь, ось з ваших думок і народжуються всякі нечисті. Ну, це на ваш погляд нечисті, а ми-то самі вам тільки вдячні, що розпліджуєте нас на кожному кроці. Так пустиш мене чи ні?
- Звичайно, ні. Скільки років на світі прожила, а таке бачу вперше. І ось так взяти і відпустити? Знаєш, як мені самотньо на світі? Хоч з тобою побалакаю трошки.
- Та хвіст хоч відпусти, боляче. Не піду я, посиджу з тобою маленько. Тільки я от чого не дотямлю. У тебе ж троє дітей, чого ж самотньо? Вони ж з тобою живуть.
Марія зітхнула, відпустила Мавкін хвостик, хотіла, бува, помити після нього руки, але подумала, що Мавку це може образити. Витерла руки фартухом, начебто вони просто вологі, і сіла на табурет. Мавка вмістилася на пічці, схрестивши тонкі криві ніжки.
- Та що діти ... Вони тільки років до п'яти біля мамки, а потім намагаються самостійними стати. А в 15, як мої Сергійко з Альошкою і зовсім з дому біжать. То в них дискотека, то до друзів на відео, то в Інтернет-кафе. Поки що Сонечка біля мене, а потім заміж вийде, і в сім'ю чоловіка перейде. А я одна залишусь віку доживати. Ось і зараз всі втекли, а куди й не сказали.
- Не збагну я, - відгукнулася Мавка. - Так чого ж ти заміж вдруге не підеш? Ти ж і в свої 40 красуня. Ну, на ваш погляд, звичайно, на людський. У нас такі сині очі й світла шкіра - ознака виродження.
- Спочатку Петра не могла забути. А потім, років через два зустрівся один. Кликав заміж. Та тільки поставив мені умову, дітей віддати в садок на цілодобово, потім у шкільний інтернат. Багатий був, але зі своїх грошей на моїх дітей і копійку витратити не хотів. Я його вигнала. І вирішила, поки не виростуть, і думати не буду про заміжжя. А зараз якось вже і все одно стало. Звикла я до жіночої самотності.
Мавка підняла догори свої чорні ручки, потерла долоні і захихотіла. Долоньки у неї теж несподівано виявилися рожевими, як животик.
- Нема чого тобі звикати, - сказала і знову хихикнула.
Марія здивовано втупилася на Мавку. Раптово здогадка осяяла її.
- Ти, що? Хочеш сказати ... Адже ти все знаєш ...
- Знаю, - відповіла Мавка так пихато, ніби це від неї залежала Маріїна доля. - Буде тобі наречений. Красивий, гарний, любити тебе буде. На руках носити. Ось за рік посватає, і будеш ти щаслива.
- А діти? - Скрикнула Марія. - Дітей моїх він буде любити?
Мавка спохмурніла. Сказала сухо.
- Дітьми тебе порадувати не можу. Не дуже вони в тебе щасливі. Соня вийде заміж, за рік її чоловік зіп'ється. І її втягне. Стане вона з ним алкашкою, а він її бити буде. Альошка в армію піде, там йому ногу в коліні переб'ють, і стане він інвалідом. Сергійко один і брата інваліда і сестру свою недолугу на собі тягнути буде. Через них і не одружиться ніколи.
Марія остовпіла. Все їй здавалося, виростуть діти, і все налагодиться. Виявляється, зась. Та й як вона могла думати, авжеж освіта зараз платна, де вона грошей на неї візьме? На три інститути? А без інституту, яке життя на них чекає, у наш час? Мабуть така доля, що у батька їх не вдалася, що у них!
Мавка сиділа мовчки і співчутливо дивилася на Марію. Раптово та впала перед Мавкою навколішки.
- Христом-Богом прошу, чи як тебе треба просити? Може Сатаною, а? Зроби так, щоб діти мої були щасливі! Молю тебе, життя моє забери, а зроби так, щоб вони були щасливі, зроби так, адже ти можеш, я знаю! ..
- Життя мені твоє не потрібне. І душа теж. Я не того рангу, щоб душу забирати. Мене всього лише школяр породив. Матюкнувся і ось вона я.
Марія не чула, билася на підлозі.
- Благаю, Мавка. Адже ти можеш, я знаю!
Мавка підперла голівку чорними ручками, похитала нею.
- Підведись, не галасуй. Є один засіб. Тільки життя твоє я не візьму. Я красу твою візьму і долю твою. З цієї хвилини ти станеш страшною, як болотна жаба. Наречений твій, коли тебе побачить, геть втече. Ти йому огидна будеш. А в дітей твоїх все налагодиться. Сергійко бізнес відкриє, стане багатою і шанованою людиною. На свої гроші вивчить брата і сестру. Всі знайдуть собі гідні пари. І проживуть свої життя в достатку всі троє. Згодна?
- Згодна, - викрикнула Марія. - На все згодна!
- Почекай, це ще не все. Найголовніша умова - вони тебе покинуть. І забудуть. Підуть з дому і не повернуться до тебе ніколи. Помирати будеш на повній самоті.
- Покинуть? Але вони ж люблять мене, не можуть вони рідну матір покинути! Ні, Мавка, ти їх не знаєш, тут твоєї сили не вистачить. Забери красу, забери мою долю, але дітей-то залиш, як жити мені, не бачачи їх, моїх ріднесеньких?!
- Не можу, - коротко сказала Мавка. - Такий закон всесвіту. Якщо десь щось додасться, в іншому місці зменшиться. За все треба платити. Це закон збереження енергії, чула? Так що - вибирай. Зараз на то твоя воля.
Марія підвелася з колін, сіла на табурет і закрила обличчя руками. Мавка терпляче чекала. Її рожевий животик колихався в такт диханню. Минуло не менше як півгодини. Час наближався до восьмої. Вже мали повернутися діти.
- Добре, - глухо проказала Марія. - Згодна. На все.
Мавка скочила на піч, потягнулася. Марія, як заворожена, підійшла, стала перед нею.
Мавка провела по її обличчю рожевими долоньками, немов стираючи щось з її лиця, і забурмотіла. Марії стало мляво, як від спеки. Голова закрутилася.
- Ну, от і все, - сказала Мавка. - Назад путя немає. Прощавай. А знаєш, шкода мені тебе, хоча нам, чортям, жаліти вас, людців, не пристало. Це в мені щось змінилося від того, що я з тобою поралася занадто довго. Мама мені завжди казала, що від людей треба триматися подалі. Зробити капость та й бігти щодуху. А ти мене на добру справу розкрутила. Хоча, якщо на це подивитися з чортової точки зору ...
Мавка зітхнула, махнула на прощання хвостиком і зникла у темній пащі духовки.
Марія прийшла до тями, голова боліла, але вже не паморочилася. Раптом їй здалося, що все це їй наснилося. Ніч на Різдво, подумала вона. Чарівна ніч. Ось і ввижається всяка маячня. Мабуть, вона задрімала на табуреті. Втомилася-то як. Зараз прийдуть діти, з веселими вигуками, як завжди, сядуть за стіл,  будуть їсти, і нахвалювати її їжу. Нічого не сталося, їй тільки привиділося.
Марія закінчила приготування до святкового столу, вимила руки, зняла фартух і надягла святкову сукню. Час йшов. Пробило вісім, нікого не було.
Вона вирішила нафарбувати губи і підійшла до дзеркала. І закричала, голосно, пронизливо. Із дзеркала на неї дивилася столітня стара. Очі запали і помутніли. Від носа до рота пролягли дві глибокі борозни. Лоб і щоки були посмуговані зморшками. Сиві жорсткі патли стирчали на всі боки. Було дивно бачити, як на молодому ще тілі височіє тремтяча голова огидної, потворної старої відьми.
Марія без сил опустилася на підлогу. В голові стукало: правда, так це все було правдою! Потім прийшла інша думка, але якщо це так, значить, її діти будуть щасливі, вона недарма віддала свою долю. І тут же знов застукало - вони покинуть її, підуть! Але адже їй тільки сорок, значить, скільки ще доживати на самоті, ховаючись від людей. Побачити б їх, тільки б на хвилинку побачити, а потім нехай йдуть. Ні, не можна, нехай запам'ятають її такою, якою вона була!
Пролунав телефонний дзвінок. Марія зняла слухавку і не впізнала голосу Сергійка, завжди такого лагідного до неї.
- Чуєш, мамо, - пролунало у слухавці, на тлі развеселої музики. - Ти нас сьогодні до вечері не чекай, ми тут у Свєтки по повній відриваємось. Коли повернемося, не знаю, ти там вечеряй без нас.
Короткі гудки. Навіть відповіді не почекав.
Довго Марія стояла біля телефону, без слів, без думок в голові. Потім акуратно вимкнула всюди світло, вдягнула кожушка і вийшла на двір. Сніг уже перестав сипати, усюди лежала біла пухнаста пелена, і було так тихо, як тільки буває взимку, коли сніг заглушає всі звуки, а ніч царює над землею у своїй холодній зимовій величі. У темно-синьому високому небі сяяла одинока зірка.
Марія опустилася в сніг на коліна, не відриваючи погляду від зірки, єдиної своєї подруги на все майбутнє життя.
- Віфлеємська зірка, це вона, - подумала Марія. Долонями вона витирала сльози, що текли з мутних старечих очей. Простягнула долоні до зірки. Раптово їй здалося, ніби хтось невидимий підхопив її під лікоть, і їй стало тепло і затишно.
Дивлячись на зірку, вона спокійно і впевнено зашепотіла слова молитви:
                
                                          Отче наш, іже єси на небесєх,
                                          Хай святиться ім'я Твоє,
                                          Нехай буде воля Твоя ...