У 2014 році письменники
Сергій і Тетяна Дзюби стали лауреатами Малої Нобелівської премії –
Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля «Будон» в
Удмуртії та престижної міжнародної нагороди «Золотий перстень» у
Македонії. Також Сергій переміг на міжнародному фестивалі поезії
«Славянска прегръдка» в Болгарії за участю відомих поетів із 19-ти
країн (міжнародна нагорода болгарської Академії «Летюче перо») й
отримав літературну премію імені Панаса Мирного в Україні. А
вітчизняний портал «Жінка-Українка» назвав його найпопулярнішим
автором-чоловіком.
Тетяна Дзюба успішно
виступила в Німеччині (на міжнародному фестивалі поезії) і стала
лауреатом премії Державного комітету телебачення та радіомовлення
України імені Івана Франка – за кращу наукову роботу.
Твори подружжя перекладені
вже 55-ма мовами світу. Їхні книжки вийшли в США, Польщі, Швеції,
Великобританії, Казахстані… (цього року відбулося 50 презентацій у
десяти країнах). Нині готується збірка віршів у Франції, у відомому
паризькому видавництві. Їх прийняли до македонської та удмуртської
Академій, а Сергія – ще й до болгарської, куди незабаром має
вступити Тетяна. 20 вересня Сергієві Дзюбі виповнилося 50 років.
– Пане Сергію, Ви –
автор 50-ти книг, присвячених дружині Тетяні. Це – поезія, проза,
публіцистика, книжки для дітей, радіофільми та радіоп’єси,
літературознавчі статті, рецензії, пародії, гумор, пісні (слова, й
музика)… Як Вам взагалі пишеться? Чи болісним буває народження
нового твору?
– Наталю, я ніколи не пишу
з примусу. Маю на увазі творчість, а не буденну журналістську
роботу, коли доводиться ходити на усілякі наради й сидіти там по
кілька годин. Вірші створюються буквально на одному диханні –
подивився на дружину й написав нову поезію, – посміхається. – А як
інакше? Навіть не уявляю, як можна писати вірші на замовлення.
По-моєму, це вже збочення якесь…
– На думку фахівців,
така кількість присвячених книжок одній коханій жінці – єдиний
випадок у світовій літературі. Як спрацьовує присвята-мантра?
– Не знаю, це треба в Тані
спитати, – стенає плечима. – Я завжди говорю, що мені не потрібні
ніякі рекорди в книзі Гіннесса. Як на мене, це нормально –
присвячувати книжки дружині. Вона знає за що… – декламує напам’ять:
Душа – мов скрипка:
пилом припада
І враз страждає на
високих нотах.
Ти ще струна – не думай
про літа,
Ти закохайся в мене у
суботу.
Душа – як рима: все шука
слова,
Мандрує від поеми до
поеми.
Ти знаєш: благодать – де
нас нема.
Немає нас в Парижі і
Сан-Ремо…
Ти відпочинь – мов
квітку, не зірву.
У мене тільки чуб – від
Одіссея.
Так хочеться душі, як
божеству,
Щоб хтось молився хоч
колись на неї.
– Ваша поезія
перекладена 55-ма мовами світу, а твори надруковані вже в 23-х
країнах. Як вдалося перетнути літературні й журналістські кордони?
Це – популяризація літературної України чи пізнання інших мов через
призму власних творів?
– Я раніше працював на радіо «Новий Чернігів» та радіо
«Мелодія», зокрема створював радіоп’єси: був сценаристом,
режисером-постановником, виконавцем головних ролей… 36 таких вистав
прозвучали в ефірі, деякі – по 10-12 разів на замовлення наших
радіослухачів. То була моя мрія дитинства (малим дуже любив
радіоп’єси), і я її втілив. Вважаю, що це правильно – втілювати свої
мрії! А потім влада наше радіо закрила, і я почав міркувати: «А що
далі?». Так, буквально з нічого, на рівні ідеї, виник міжнародний
літературний проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 55-ма мовами
світу».
Чесно кажучи, ніхто не
вірив, що нам вдасться бодай щось зробити. Адже ідея така: переклади
мають бути високохудожніми; ми знайомимося й взаємовигідно
співробітничаємо з відомими, талановитими й шляхетними людьми з
багатьох країн. Але минуло якихось півтора року, і тепер ми щодня
отримуємо по 10-15 листів від письменників з різних континентів.
Дехто з приятелів жартує, що в світі сформувалося нове товариство
літераторів, яке швидко розвивається… Насправді, тут немає ніяких
особливих секретів – головне, почати й щось неодмінно робити навзаєм;
адже нас перекладають безкоштовно.
Отож я перекладаю твори
своїх закордонних друзів-колег українською, публікую їх у
вітчизняних журналах, пишу рецензії на їхні нові книжки. Ось
нещодавно в Україні, у чернівецькому видавництві «Букрек», побачила
світ у моєму перекладі збірка оповідань «Смарагдовий берег» відомого
шведського письменника Ак Вельсапара. Дещо раніше його чудові твори
я розмістив в «Українській літературній газеті», популярних журналах
«Всесвіт», «Кур’єр Кривбасу», «Золота пектораль», «Березіль»,
«Бористен», «Дзвін», на порталі «Укр.Літ» Національної спілки
письменників України. У свою чергу, Ак Вельсапар нещодавно видав
книжку наших із Танею віршів у Швеції. Ось такий механізм. Бачите,
як усе просто?!
Для нас це – задоволення,
пізнання світу й пропаганда української літератури (класики та
сучасних письменників); адже до знайомства деякі зарубіжні
літератори не знали, хто такі Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван
Франко, Григорій Сковорода, Михайло Коцюбинський…
– Тепер знають?
– Авжеж! Я на такі розмови
часу не шкодую. І про Майдан їм немало розповідав. Тепер усі вони –
друзі України, щиро вболівають за нас.
– Ви – багатогранна
людина, і у творчому доробку маєте книжки про українських
героїв-миротворців; співвітчизників, котрі воювали за радянських
часів в Афганістані, Єгипті, В’єтнамі, на Кубі, в багатьох
африканських державах. Знаю, Ви служили у війську (майор запасу). Це
сприяло написанню текстів? Зараз щось пишете на військову тематику?
– Я пишу тільки про те, що
пережив. Служба в армії була нелегкою, але це – досвід. Дехто
вважає, що то, мовляв, не письменницька справа – писати про
українських миротворців. Однак я отримую листи з усієї України, з-за
кордону. Людям дійсно цікаво! Тому продовжуватиму цю роботу. Власне,
вже з’явилася нова книжка – «Життя між кулями».
– Відзнаку
міністра оборони (медаль «За сприяння Збройним Силам України») Ви за
миротворців одержали?
–
Так, за «Замінований рай». Написав про Ірак, Косово, Боснію і
Герцеговину, Ліберію, Сьєрра-Леоне, Ефіопію, Еритрею, Ліван, Грузію…
Про життя людей на війні (на жаль, зараз це – надто актуально,
чернігівські бібліотекарі розповідають, що у них на цю книжку –
черга). Написав правду, нічого не прикрашаючи. Збірку відзначили й
премією Держтелерадіо України імені В’ячеслава Чорновола, як кращу
публіцистичну роботу року. Я просто надіслав один примірник на
конкурс, на «ура», щоб люди знали – є така книга. Поняття не мав,
хто там у журі; зовсім не сподівався на визнання (там щороку
відзначають лише одного автора). І, уявіть собі, раптом переміг. Що
це означає? На Держтелерадіо в той час не було корупції!
– Ваші твори увійшли
до нової хрестоматії «Українська література для дітей», яку
Міністерство освіти і науки рекомендувало для вивчення у вищих та
середніх навчальних закладах. Казки, повісті й романи для малечі
(одна з Ваших літературних граней), – скажіть, це тимчасовий
«відпочинок» від дорослої письменницької роботи?
– Ні, я дуже люблю писати
для дітей! Мабуть, це – найскладніше, бо юні читачі не терплять
нудних книжок – їм із першої ж сторінки має бути цікаво. Тож
приємно, що казкова трилогія про кленового бога Кракатунчика «Душа
на обличчі» та роман у міні-новелах «Потягуськи», створений разом з
Іриною Кулаковською, в чернігівських бібліотеках зачитані до дірок –
як то кажуть, живого місця немає! Отже, комусь вони потрібні. Одна
дівчинка навіть розповіла, що книжка про Кракатунчика врятувала їй
життя!
– Ваші дотепні
автобіографічні твори, такі собі мемуари, зокрема «Як я був агентом
ЦРУ», – це ностальгія за молодістю чи початок підведення підсумків?
– Ну, які підсумки? Мені ж
тільки п’ятдесят виповнилося. Що Ви – все життя попереду! –
посміхається. – Просто захотілося розповісти про свої веселі
студентські пригоди – я ж мешкав у легендарному іноземному
гуртожитку на вулиці Ломоносова, в столичному студмістечку неподалік
від виставки досягнень народного господарства…
– Ви – родом із
Пирятина, що на Полтавщині (звідки телеведуча Ольга Герасим’юк); але
літературно оспівуєте найчастіше все-таки Чернігівщину, яка стала
для Вас рідною. Чи підтримуєте зв’язки з відомими земляками?
– Оля Герасим’юк допомогла
мені вступити на журфак Київського держуніверситету імені Тараса
Шевченка. Так вийшло, що в школі я не хотів учити хімію, однак
потрібно було мати в атестаті хоча б «четвірку». Тож попросив
учительку: «Змилуйтеся, Ніно Дмитрівно, поставте хорошу оцінку, а я
більше не бешкетуватиму на Ваших уроках, навіть не стрибатиму на
перерву з другого поверху через вікно». Вона: «Гаразд, але
поклянися, що не вступатимеш до вузу, де є хімія». – «Клянуся, щоб я
здох! Я в журналісти піду!». – «Справді? Тоді познайомлю тебе зі
своєю донькою». Її Оля була ще тоді не надто відомою київською
журналісткою, але вона дуже допомогла – терпляче позаймалася зі
мною, причому абсолютно безкорисливо… Звісно, я зараз із
задоволенням спілкуюся зі своїми земляками, хоч тут, на Придесенні,
мене вже давно вважають своїм.
– Пане Сергію,
зважаючи на Ваш творчий доробок, маєте особливий погляд на жіноцтво:
«Зима така маленька, мов японка» (2004),
«Кожній жінці хочеться… на Марс» (2005). Ви розгадали таємничість
Жінки?
– Наталю, Ви ж
самі розумієте, що це – зовсім нереально;
легше на Марс потрапити… Але я дуже люблю спілкуватися з жінками,
вони – мої найкращі друзі!
– Ви – ще
й поет-пісняр і водночас композитор. Хто Ваша Муза?
– Дружина Таня.
Ось «Балада про квітку», їй присвячена, – декламує напам’ять:
Я прагнув пітьми,
пустки,
пустелі.
І був знайомим звіром
із відчаю і втоми.
І лежав під трьома ковдрами
скоцюбленим, сполоханим
створінням.
І це не було парадоксом –
я замерзав.
І божеволів, мов сто
поетів,
і не міг спромогтись
вичавити бодай думку.
І кликав на поміч Ісуса.
І стискав у пригорщі
кволе серце.
Ти злякалась.
І прокинулася великою
Полум’яною Квіткою,
щоб прийти до мене
і розчинитись пелюстками.
Хотів тепла,
краси,
снів, що збудуться.
І це не було парадоксом –
ми засинали…
– У Вас –
десятки престижних міжнародних і всеукраїнських нагород. Така
популярність і затребуваність у суспільстві – це гарна промоція чи
зв’язки з потрібними людьми?
– Наталю, за
все своє життя я нічого (жодного разу!) не просив у влади. Ми живемо
досить скромно. Більше того, талановиті, розумні й шляхетні люди
досі в Україні не потрібні, вони – на маргінесі життя. Всі проблеми
нашої держави в тому, що тут так і не сформувалася національна
еліта. Маю на увазі дійсно видатних людей, високоосвічених
патріотів, а не колишніх бандитів, які раптом стали політиками…
– Простір Чернігова
як для громадської, наукової та літературної діяльності не обмежує
Ваш письменницький талант? Не було думки поїхати до іншої країни,
щоб сповна себе реалізувати?
– Знаєте, чимало моїх
друзів дитинства та юності давно емігрували й мешкають тепер в
Америці, Європі та Австралії. Так от, уявіть собі, вони мені часом
навіть трохи заздрять. Можливо, їхні онуки стануть справжніми
американцями, німцями чи французами;
але емігранти завжди будуть там чужими, людьми другого сорту.
Розумієте? Це – як у моєму вірші: «Все відносне в цьому світі –
секс, трамвай і Пугачова…». Отож я щиро радуюся тому, що маю.
Взагалі, мені дуже пощастило – я зовсім незаздрісна людина, правда.
– На Вашу думку,
зброєю літератора має залишатися Слово?
– Все залежить від
конкретної ситуації: коли – Слово, а коли й автомат Калашникова…
Спілкувалася Наталія
КУЛІШ
|