Захоплений дім

                      Переклала з іспанської Маргарита Жердинівська

     Нам подобався наш дім, бо крім того, що він був великий і старий, (а тепер старі будівлі потроху зникають) він зберігав пам‘ять про наших предків, про діда з боку батька та про наше дитинство.

     Ірене та я жили в ньому самі, а тут легко могло б розміститися й восьмеро людей, не заважаючи один одному. Ми прибирали в будинку, починаючи з сьомої ранку, а десь близько одинадцятої я залишав останні кімнати Ірене, а сам ішов на кухню. Обідали ми завжди опівдні. Більше робити вже не було чого, тільки помити кілька брудних тарілок. Обідали ми з великим задоволенням, думаючи про наш великий і затишний дім та про те, що ми підтримуємо його в належному стані. Іноді нам спадало на думку, що саме через цей дім ми й не одружилися. Ірене відмовила двом претендентам без усякої причини, а моя наречена Марія Естер померла раніше, ніж ми встигли побратися. Нам з Ірене було вже по сорок років, і наш тихий братній та платонічний шлюб здавався нам логічним продовженням затворницького життя, яким завжди жили наші пращури в цьому домі. Ми, мабуть, тут і помремо одного дня, а наші двоюрідні брати, ледарі та гультяї, зруйнують дім, щоб продати землю та міцні цеглини, з яких він складений, а може, ми й самі це коли-небудь зробимо.

     Ірене була людиною, яка народилася, щоб нікому не заважати. Вранці вона прибирала квартиру, решту дня проводила на дивані в своїй спальні за плетінням. Я не знаю, навіщо вона стільки плела, мені здається, що жінки плетуть для того, щоб нічого не робити. Але Ірене не була такою, вона завжди плела необхідні речі: светри на зиму, панчохи для мене, хустини та камізельки для себе. Іноді, коли їй не подобалася сплетена річ, вона розсотувала її; цікаво було дивитися на кошик, де лежали покручені нитки, які тільки-но втратили свою попередню форму. По суботах я ходив у центр міста купувати нитки; Ірене довіряла моєму смаку, їй подобалися кольори, які я купував, і жодного разу  мені не довелося їх повертати. Я користувався цими виходами в місто, щоб походити по книгарнях у пошуках новинок французької літератури, але даремно. Вже давно до Аргентини не надсилали з Європи нічого путнього з літератури.

      Але я трохи відхилився від теми, мені цікаво розповідати тільки про будинок та про Ірене, про себе мені не хочеться говорити. Я іноді запитую себе, що б робила Ірене без плетіння. Книжку можна перечитати, але коли пуловер закінчено, зв‘язати другий такий самий неможливо. Одного разу я знайшов у нижній шухляді комоду повно білих, зелених та бузкових хустин, пересипаних нафталіном та акуратно складених, немов у крамниці, але в мене не вистачило духу запитати її, що вона збирається з ними робити. Заробляти на життя ми не мали потреби, щомісяця надходили кошти за оренду землі, і гроші навіть накопичувалися. Але Ірене розважалася тільки плетінням, її майстерність у цій справі була надзвичайною, а для мене години минали непомітно, коли я дивився на її руки, схожі на срібних Їжачків, на дротики, які снували туди-сюди, та на кошики на підлозі, де постійно крутилися клубки з ниток. Це було гарно.

     Я дуже добре пам‘ятаю розташування кімнат у домі. Їдальня, зала з гобеленами, бібліотека та три великі спальні виходили на вулицю Родріґес Пенья та знаходились у глибині будинку. Коридор з масивними дубовими дверима відокремлював цю частину дому від переднього крила, де розташувалися кухня, ванна кімната, наші спальні, вітальня та ще кілька кімнат. Заходили в будинок через вестибюль, прикрашений майолікою, двері якого сполучалися з вітальнею. Наші кімнати також виходили у вестибюль. Коли двері всередині будинку лишалися відкритими, видно було, що дім дуже великий; коли вони зачинялися, враження було таке, наче будинок це просто квартира, які будують тепер, де ледве можна поворухнутися. Ірене та я завжди жили в передній частині, майже ніколи ми не заходили в глибину дому, хіба що тільки, коли прибирали там, бо пилюка завжди осідала на меблях. Буенос Айрес вважається чистим містом, але це стосується насамперед його мешканців. У повітрі ж там дуже багато пилюки, і коли дме вітер, вона осідає на консолях, килимах, покривалах, піаніно, меблях і дуже важко її змести.

     Той день запам‘ятався мені назавжди. Ірене займалася плетінням у своїй кімнаті, була восьма година вечора, і раптом мені заманулося поставити на плиту чайник, щоб заварити чай-мате. Я пішов коридором до напіввідчинених дубових дверей і вже збирався повернути до кухні, коли раптом почув якийсь шум у їдальні чи в бібліотеці. Звук долинав глухий та неясний, чи то стілець упав на килим, чи хтось пошепки розмовляв. Я кинувся до дверей дуже вчасно і підпер їх своїм тілом, на щастя ключ стримів з нашого боку, я ще й узяв двері для більшої безпеки на великий засув. Потім пішов до кухні, закип‘ятив мате, поставив чайник на тацю, а повернувшись до нашої частини будинку сказав Ірене: - Довелося замкнути на ключ двері до коридору. Хтось захопив ту половину дому. У неї з рук випало плетіння, і вона подивилася на мене своїми серйозними втомленими очима.

 – Ти правду кажеш? – Так. – Тоді, - сказала вона, збираючи дротики, - прийдеться нам жити тільки на цій половині.

       Я сьорбав мате, а вона ще довго не могла продовжувати свою роботу. Пам‘ятаю, вона плела сіру камізельку, яка мені дуже подобалася.

     Перші дні були важкими для нас, бо ми обоє залишили в тій частині будинку речі, які любили. Мої книжки з французької літератури, наприклад, усі стояли на полицях в бібліотеці; Ірене невистачало її скатертин та теплих капців, які дуже зігрівали її взимку. Мені жаль було моєї люльки з ялівцю, а Ірене – пляшки з багаторічною трав‘яної настоянкою. Часто в перші дні ми сумно прочиняли яку-небудь шухляду в комоді й журливо дивилися одне на одного.

– Тут немає.

Йшлося про речі, які ми залишили на тій половині будинку.

     Але були й переваги. Прибирати стало набагато легше. Ми могли вставати навіть пізно, десь о пів на десяту, а в одинадцяту годину вже були вільні. Ірене призвичаїлася ходити зі мною на кухню і допомагала гоувати сніданок. Потім ми поміркували й вирішили, що поки я готуватиму сніданок, Ірене буде варити обід та готувати страви, які можна їсти холодними на вечерю. Ми зраділи, бо нам завжди не хотілося виходити увечері зі своїх кімнат, аби що-небудь зварити. Тепер нам вистачало стола в спальні Ірене та невеликої кількості посуду. Ірене була задоволена, бо їй залишалося більше часу на плетіння. Мені дуже бракувало книжок, але, щоб не засмучувати сестру, я почав цікавитися  батьковою колекцією марок  і таким чином убивав час. Ми розважалися, зайняті кожен своїм ділом, майже завжди  сидячи в кімнаті Ірене, зручнішій ніж моя. Іноді вона казала: - Подивись-но, як гарно у мене вийшло, схоже на квітку конюшини. Потім я показував їй яку-небудь рідкісну бельгійську марку. Нам було добре, і потроху ми почали забувати про наші прикрості.

     У Ірене була звичка говорити уві сні, тоді я зразу прокидався і не впізнавав її голосу, який звучав якось неприродно, немов голос мармурової статуї або папуги. Ірене ж казала, що я так уві сні кручуся, що з мене падає ковдра. Між нашими спальнями була невелика вітальня, але вночі заважає будь-який звук. Ми чули дихання одне одного, кашель і знали, коли в нас починається безсоння. А взагалі, вдома було тихо. Вдень чулися звичайні звуки: металеве скрипіння дротиків, шурхіт від перегортання сторінок філтелістичного альбому. Дубові двері, як я вже казав, були дуже масивні. На кухні та у ванній кімнаті, які межували із захопленою частиною дому, ми розмовляли голосніше, а Ірене навіть співала колискові пісні. На кухні завжди багато шуму від посуду, і тому інші звуки туди не долинали, а коли ми поверталися в нашу вітальню або в спальні, дім ставав мовчазним та напівосвітленим, і ми навіть намагалися ступати якомога тихіше   по підлозі. Я думаю, саме тому, я й прокидався вночі, коли Ірене марила уві сні вголос.

      Одного разу знову повторилося те саме, тільки наслідки були гіршими. Ввечері я завжди відчував спрагу, і перед тим, як лягти спати, сказав Ірене, що піду на кухню, щоб узяти склянку води. Вона займалася своїм плетінням, а я ще від дверей спальні почув шум на кухні, а може у ванній кімнаті, бо закрут коридору приглушував звук. Ірене звернула увагу на те, що я раптом зупинився, і мовчки підійшла до мене. Ми виразно чули шум по цей бік дубових дверей, що лунав на кухні, у ванній кімнаті та в коридорі, зовсім поряд із нами. Ми навіть не подивилися одне на одного. Я схопив Ірене за руку, і ми побігли до вхідних дверей, не озираючись назад. Шум ставав усе гучнішим, тож я зачинив за собою двері, і ми опинилися у вестибюлі. Там не чутно було нічого.

-          Тепер вони захопили й цю половину будинку, - сказала Ірене.

 Нитки ще звисали з її рук. Коли вона побачила, що клубки залишилися поза дверима, вона струсила нитки додолу.

-          Ти встигла що-небудь взяти?

-          Ні, нічого.

З нами був тільки одяг, той, що на нас. Я згадав про п‘ятнадцять тисяч песо в шафі моєї спальні, та було вже пізно. Подивившись на свого ручного годинника, я побачив, що була одинадцята година вечора. Обійнявши Ірене, яка плакала, ми вийшли на вулицю. Перед тим, як піти, я замкнув двері на ключ і кинув його в канаву, щоб який-небудь нещасний приблудько не увійшов бува так пізно в захоплений дім.